Показання свідків

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ч. 1 ст. 50 ЦПК України). Разом із тим, одне лише те, що особі відомі певні обставини справи, ще не завжди зумовлює участь такої особи у процесі в якості свідка. Так, за наявності фактів, передбачених ст. 51,52 ЦПК України, навіть обізнаність про такі обставини не є достатньою підставою для участі особи у процесі у якості свідка.

Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:

• - закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст. 182 ЦПК України);
• - свідок - юридично не заінтересована в результатах справи особа, на відміну від позивача або відповідача;
• - на свідка покладають два основні обов'язки: з'явитися до суду у призначений час і дати правдиві покази щодо відомих йому обставин справи.

Обов'язок з'явитись за викликом до суду та дати правдиві показанні про відомі обставини справи розглядається законодавством як громадянський обов'язок, тому за невиконання такого обов'язку встановлюється юридична відповідальність. Разом із тим у певних випадках, передбачених в ст.ст. 50, 51 ЦПК України, передбачається можливість звільнення особи від виконання такого обов'язку.

Покази свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК України);

За загальним правилом, потреба в показаннях свідків виникає в трьох випадках:

• а) для встановлення фактів, які не можна документально закріпити (факт утримання);
• б) для з'ясування обставин, які були у свій час документально оформлені, але документи втрачені і відновити їх неможливо (більшість справ про встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження);
• в) для дослідження вірогідності засобів доказування (пояснень сторін, письмових і речових доказів та ін.). У судовій практиці нерідкі випадки, коли показання свідків найчастіше були незамінними та ефективними процесуальними засобами виявлення підробленості документів, що надійшли до суду.

Покази свідків залежно від їх змісту прийнято поділяти на три групи: а) відомість-інформація; б) відомості, що містять, крім того, і судження; в) показання обізнаних з фактами свідків.

Перший із зазначених різновидів - відомість-інформацію звичайно дають свідки, не знайомі зі сформованими взаєминами і правовідносинами сторін, що сперечаються. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або декількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі покази дають очевидці, які випадково довідалися про ті або інші обставини.

Другий вид показів типовий для свідків, добре знайомих зі сторонами або з однією з них, що знають розвиток спірних відносин. Нерідко такі свідки мають фактичну зацікавленість у тому або ішлому вирішенні справи. Вони, як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб. Відокремити міркування таких осіб від безпосередньо доказової інформації не завжди просто. І хоча покази зазначених свідків більш повно описують спірну ситуацію та фактичну сторону справи, при цьому існує велика небезпека перекручування обставин справи, підміни доказів необ'єктивною інформацією.

Третій вид показів одержують від обізнаних з фактами свідків, які в силу професійних, спеціальних знань здатні не тільки повідомити суду інформацію фактичного характеру, але й указати причини та наслідки здійснення конкретних обставин (наприклад, водій може докладно і кваліфіковано викласти обставини дорожньо-транспортної пригоди, очевидцем якої він був). Обізнані з фактами свідки близькі за своєю природою до фахівців.

Показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особи свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.

Основною гарантією достовірності показань свідка як джерела доказів є те, що відповідно до ст. 384 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. № 2341-III (далі - КК України), за завідомо неправдиве показання свідок підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384,385 КК України, про що його ознайомлюють під розписку перед допитом (ч. 5 ст. 180 ЦПК України), окрім свідків, які не досягли 16 років (ст. 182 ЦПК України).

Дослідження показань свідка відбувається, як правило, у формі його допиту, крім випадків, передбачених ст. 183 ЦПК України. Порядок допиту свідка встановлюється у ст.ст. 180-182 ЦПК України. Процедуру допиту свідка можна умовно поділити на кілька етапів: 1) вступний (встановлення головуючим особи свідка, його віку, роду занять, місця проживання і стосунків із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснення йому його прав, з'ясування, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань (ч. 3 ст. 180 ЦПК України); 2) попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приведення свідка до присяги (ч. 5 ст. 180

ЦПК України); 3) розповідь свідка про відомі йому обставини справи (ч. 7 ст. 180 ЦПК України); 4) ставлення питань свідкові особами, які беруть участь у справі та після них, судом.

При оцінці показань свідка необхідно пам'ятати, що джерелом інформації є людина, яка може неправильно сприйняти конкретні обставини, або, незважаючи на попередження про кримінальну відповідальність, навмисно говорити неправду, може, забути певні факти або внаслідок давності подій ці факти можуть викривитись у пам'яті тощо. Нарешті, різні за віком, за професією, за іншими ознаками особи можуть сприйняти одні й ті ж факти по різному. Тому належні дослідження та оцінка показань свідків вимагають від судді врахування вікових, професійних та інших особливостей конкретного свідка, наявності достатнього життєвого та професійного досвіду.