Право на судовий захист та правовий статус іноземних осіб в цивільному процесі України

В Україні з кожним роком зростає кількість цивільних справ з іноземним елементом. Особливе місце серед них займають справи за участю іноземних осіб. До іноземних осіб належать:

• 1) іноземці - особи, які не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданими) іншої держави або держав (cm. І Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства");
• 2) особи без громадянства, тобто особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами (cm. 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства");
• 3) іноземні юридичні особи - такі юридичні особи, які засновані і зареєстровані за межами України у порядку встановленому законодавством іншої країни;
• 4) іноземні держави (їх органи та посадові особи);
• 5) міжнародні організації- суб'єкти права, правосуб'єктність яких виникає в силу загальних положень міжнародного права або укладення міжнародних договорів.

Відповідно до Конституції України (ч.1 ст. 26) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, несуть такі самі обов'язки, за окремими винятками, як і громадяни України. Зокрема, їм гарантується конституційне право на судовий захист (ст. 55 Конституції України).

Право іноземних осіб на вільний доступ до судового захисту передбачено ЦПК України, ч.1 ст. 73 Закону України "Про міжнародне приватне право" і міжнародними документами, визнаними Україною (наприклад, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11,1950 р., ст. 8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., ст. 16 Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 р. та ін.). Крім того, питання забезпечення належного доступу до судового захисту (в тому числі і для іноземних осіб) знайшло своє закріплення в Плані дій Україна - Європейський Союз (схваленого Радою Міністрів Європейського Союзу в грудні 2004 року) Законі України "Про Загальнодержавну п рої рам у адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" (від 18 березня 2004 року).

Відповідно до ст. 410 ЦПК України іноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів, а отже можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин нарівні з фізичними та юридичними особами України.

Передумовою набуття зазначеними особами правового статусу певного учасника цивільного процесу є цивільна процесуальна правосуб'єктність. При цьому цивільна процесуальна правосуб'єктність кожної іноземної особи в Україні залежить від її ролі в процесі та характеру юридичної заінтересованості (адже процесуальна правосуб'єктність. наприклад, сторони відрізняється від правосуб'єктності третьої особи чи іншого учасника процесу).

Структурними елементами цивільної процесуальної правосуб'єктності іноземних осіб в Україні є цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність.

Відповідно до ст. 74 Закону України "Про міжнародне приватне право" процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України. Тобто, законодавство України встановлює національний правовий режим в галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб, це означає, що на іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб поширюється такий самий режим як і на фізичних й юридичних осіб України та на них розповсюджуються однакові процесуальні права та обов'язки.

Наприклад, якщо особа, відповідно до права своєї держави не є процесуально дієздатною, вона може бути визнана такою на території України, якщо вона має цивільну процесуальну дієздатність відповідно до цивільного процесуального законодавства України. При цьому, поширення національного режиму на вищевказаних осіб ґрунтується на принципі безумовності, тобто не пов'язане з якими-небудь вимогами щодо обов'язковості проживання останніх на території України.

Водночас, необхідно зазначити, що поширення національного режиму на цивільну процесуальну право - та дієздатність іноземних осіб є швидше винятком, ніж правилом у національних правових системах. Наприклад, у США, Німеччині, Франції, Італії, Російській Федерації право - та дієздатність іноземної особи визначаються з урахуванням норм її "особистого закону".

Щодо процесуальної правоздатності іноземних юридичних осіб, то на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має надати документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Відповідно до ст. 13. Закону України "Про міжнародне приватне право" такі документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Відзначимо, що 10 січням 2002 року Україна приєдналась до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05 жовтня 1961 року. А тому, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ у відносинах України з Росією, Білорусією, Болгарією, Вірменією, Естонією, Латвією, Литвою, Румунією, Сербією і Чорногорією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною, США, Великобританією, Францією, Швейцарією, Туреччиною, Грецією, Ізраїлем, Іспанією, Китаєм та рядом інших країн під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений. Крім того, в деяких двосторонніх міжнародних договорах за участю України, які регулюють питання правових відносин і міжнародної правової допомоги у цивільних справах, є положення про те, що документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї Договірної Сторони та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території іншої Договірної Сторони без подальшого засвідчення. Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин можуть бути й іноземні держави в цілому, їх органи та посадові особи. На відміну від всіх інших зазначених суб'єктів, іноземні держави користуються судовим імунітетом.

Судовий імунітет (від лат. - недоторканість, звільнення від чого-небудь) полягає в тому, що до іноземної держави без згоди її компетентних органів не може бути пред'явлений позов, не може бути застосовано забезпечення позову і звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави (ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право"). Судовий імунітет базується на суверенній рівності держав і означає непідсудність іноземних держав суду інших держав.

Водночас імунітет держави - це її право, а не обов'язок. Будь-яка держава може відмовитись від імунітету в цілому або від якого-не-будь його елементу. Тому, часто при укладенні угод з державою або її органом в таку угоду включають норму про згоду держави на розгляд позову до неї115. У всіх інших випадках іноземці, як і громадяни України, можуть пред'явити позов до іноземної держави та просити суд про забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території України, лише за згодою компетентних органів відповідної іноземної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва іноземних держав, консульські установи останніх та ряд інших осіб. На відміну від іноземних держав, вищевказані особи підлягають юрисдикції судів України, проте в лише межах визначених принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами з відповідною державою.

Так, відповідно до статей 31, 37 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. дипломатичний агент (голова представництва або член дипломатичного персоналу представництва), а також інші особи, визначені цією Конвенцією, користуються імунітетом від цивільної юрисдикції, крім випадків пред'явлення: 1) речових позовів щодо приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки вони не володіють ним від імені акредитуючої держави для цілей представництва; 2) позовів, що стосуються спадкування, в яких ці особи виступають як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном, спадкоємець або відказоодержувач як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; 3) позовів стосовно будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної зазначеними особами у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

Проте, відкриття провадження у справі за позовною заявою дипломатичних агентів, інших осіб, визначених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, позбавляє їх права посилатися на імунітет від юрисдикції відносно зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом (ч.3 ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини).

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від імунітету від цивільної юрисдикції таких осіб може відмовитися акредитуюча держава.

Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. консульські посадові особи й консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів держави перебування відносно дій, вчинених ними при виконанні консульських функцій. Однак, це положення не застосовується відносно цивільного позову: 1) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо або побічно не прийняли на себе зобов'язань як агенти держави, яку вони представляють; 2) третьої сторони за шкоду, завдану нещасним випадком в державі перебування, викликаною дорожнім транспортним засобом, судном або літаком.

Двосторонніми міжнародними договорами між Україною та іншими державами передбачено розширений перелік випадків, за яких на консульських посадових осіб чи службовців може бути поширена цивільна юрисдикція судів. Наприклад, відповідно до ч.2 ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Республікою Польщею від 8 вересня 1991 р. консульські посадові особи також не користуються імунітетом від цивільної юрисдикції держави перебування у справах про спадщину, в яких вони виступають спадкоємцем заповіту, управляючим чи опікуном спадщини як приватна особа.

У ч. 1 ст. 34 Консульської конвенції між Україною та Китайською Народною Республікою від 31 жовтня 1992 р. до інших позовів, за умови пред'явлення яких на консульських посадових осіб не поширюється імунітет від цивільної юрисдикції держави перебування, належать такі:

• - щодо приватного нерухомого майна на території держави перебування, відшкодування якого вимагає третя особа;
• - що стосуються успадкування, коли вони виступають як виконавець заповіту, опікун над майном, яке успадковується, спадкоємець або відказоодержувач як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;
• - стосовно будь-якої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

Процесуальна правосуб'єктність міжнародної організації визначається на основі міжнародного договору, відповідно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.