ВИБІР ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ В ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Калиновський Юрій Юрійович
УДК 323.15 (477)
ВИБІР ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ В ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
23.00.02 - політичні інститути і процеси
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Харків - 1999
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі політології Харківського державного університету, Міністерство освіти України
Науковий керівник доктор філософських наук, професор
Куць Олексій Маркович,
Харківський державний університет,
професор кафедри політології
Офіційні опоненти доктор політичних наук, доцент
Півнєва Любов Миколаївна,
Харківський державний педагогічний
університет ім. Г.С.Сковороди, професор кафедри соціології і політології
кандидат політичних наук, доцент
Шаповаленко Марина Володимирівна,
Університет внутрішніх справ,
доцент кафедри філософії і політології
Провідна установа Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України, відділ історико –
політологічних досліджень держави і
права України, (м. Київ)
Захист відбудеться “20 ” листопада 1999 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.700.01 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ (310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
Автореферат розісланий “ 19 ” жовтня 1999 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гоц В.Я.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Процес становлення незалежної української держави, демократизація суспільства потребують нових підходів до проблем у етнонаціональній сфері, недопущення конфліктів у цій площині, пошуку власної оптимальної етнонаціональної моделі, яка б дозволила гармонійно поєднати інтереси всіх суб’єктів поліетнічного суспільства.
Для України є вкрай актуальною проблема розробки та втілення інтеграційних етностратегій як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Події на постсоціалістичному просторі ще раз підтвердили, що нехтування інтересами окремих народів може призвести не тільки до локального конфлікту, а й до дестабілізації у цілому регіоні (Косово, Чечня, Нагорний Карабах). Виходячи з цього в Україні слід конструктивніше ставитись до проблем кримсько-татарського народу, русинів Закарпаття, етнополітичних особливостей Заходу і Сходу нашої країни.
Актуальність обраної теми також обумовлена станом дослідження етнонаціональних моделей різних типів у науковій літературі, особливо тих, що знаходяться на стадії трансформації – переходу від однієї політичної системи до іншої. В тім аналіз етнонаціональних моделей свідчить, що їх вивчення та узагальнення фахівцями залишається недостатнім, зокрема практично відсутня порівняльна характеристика різноманітних класифікаційних систем щодо етнонаціональних конструкцій, потребує поглибленого вивчення реальне застосування певних етностратегій, встановлення співвідношення національного та демократичного чинників в процесі державотворення, визначення ступеня конфліктності етнонаціональних моделей та факторів, що її спричиняють. Проблема етнонаціонального моделювання набуває особливого значення для посттоталітарних країн і ускладнюється економічною кризою, сепаратистськими тенденціями у суспільстві.
Побудова демократичної етнонаціональної моделі в Україні безпосередньо залежить від втілення безконфліктних етностратегій з урахуванням міжнародного досвіду. Актуальність обраної теми обумовлена як з теоретичної точки зору, так і з практично-прогностичної, іноваційної, оскільки на тлі системної кризи спостерігається посилення дезінтеграційних тенденцій у суспільстві, зростання маргінальних явищ, різнонаправлених міграційних потоків, зниження демографічних показників етнічного відтворення, політизація етнонаціонального середовища.
Звязок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Пропонована праця безпосередньо повязана з комплексною науковою темою кафедри політології Харківського державного університету: «Влада та її реалізація у незалежній Україні».
Ступінь наукової розробки проблеми. Вибір та реалізація власної етнонаціональної моделі є необхідною складовою державотворення у всі часи, що обумовлює особливу увагу до цього питання, яке знайшло відображення у роботах як вітчизняних, так і закордонних дослідників.
Першу групу складають роботи вчених, що розглядають концептуальні основи побудови етнонаціональних моделей, їх основні характеристики та класифікаційні показники: Г.Алмонд, Ван ден Берг, І.Варзар, М.Гордан, О.Картунов, О.Кучеренко, А.Лейпхарт, О.Лісничук, О.Майборода, П.Манчіні,О.Патерсон, Ю.Римаренко,Дж.Ротшільд, С.Смуха, Д.Хелд.
Другу групу праць репрезентують фахівці, які приділили значну увагу розгляду етапів розвитку етнонаціональних моделей, визначенню особливостей кожного з них: А.Андрєєв, Анья Петерсон Ройс, Д.Белл, Ю.Бромлей, М.Вебер, Е.Гелнер, Н.Глейзер, К.Дойч, Н.Карлтон Хейєс, Г.Нодія, К.Поппер, Е.Сміт, С.Стейнберг, Е.Ян. Окремо слід визначити тих вчених, що аналізували особливості української етнонаціональної моделі (етапи її формування та розвитку) у різні часи та з різноманітних теоретико-методологічних позицій: О.Бочковський, Ю.Бачинський, Ю.Вільчинський, М.Грушевський, Д.Донцов, М.Драгоманов, Т.Зіньківський, Ф.Канак, І.Курас, О.Куць, В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, М.Міхновський, Л.Нагорна, Л.Півнєва, І.Поліщук, В.Старосольський, Б.Харахаш, О.Шморгун.
До третьої групи праць слід віднести роботи вітчизняних та закордонних вчених, які розглядали різні типи етностратегій, котрі складають політичну основу етнонаціональної моделі, визначаючи їх недоліки і переваги: А.Абашідзе, Ф.Ананідзе, Н.Беліцер, І.Бліщенко, О.Болдецькая, Енріке Фосас Еспадалер, І.Каганець, Л.Моджорян, Б.Новіков, Ю.Огульчанський, В.Петрищєв, В.Цибулькін, С.Червоная, В.Школьняк, В.Щербина.
Четверта група праць складається з розробок таких дослідників, як Т.Алексєєва, В.Ачкасов, Ф.Бадер, В.Беттчер, М.Вебер, О.Данилов, О.Дергачов, С.Єлісєєв, С.Ланцов, Д.Хелд, М.Шаповаленко, Ю.Юданов, котрі розглядають концептуальні підходи до проблеми легітимації демократичного політичного режиму під час формування етнонаціональної моделі, особливості трансформаційного періоду на пострадянському просторі.
До п’ятої групи автор відносить роботи фахівців, що проаналізували сутність етнонаціонаної моделі, а також праці тих вчених, котрі розглядали вплив маргінальних тенденцій на розвиток суспільства як цілісної системи. До них автор зараховує В.Гільжінського, В.Дергачьова, Г.Зіммеля, В.Ніколаєва, Р.Парка, А.Пономарьова, В.Потульницького, Є.Рашковського, О.Субтельного, М.Требіна, А.Фаржа, М.Фуко, М.Шульгу.
Шосту групу праць репрезентують такі вчені, як О.Антонюк, Г.Вітковська, В.Горбулін, В.Гречанінов, Л.Дробіжева, Т.Зігліна, В.Ігнатов, В.Кремень, І.Кудрявцева, С.Макєєв, О.Маруховська, Н.Мірко, І.Николайчук, В.Пилипенко, Г.Старостенко, Л.Тарангул, М.Фащевський, В.Фесенко, А.Флієр, В.Хмелько. Вони простежують вплив демографічного, культурно-історичного, мовного, геополітичного, військового чинників на етнополітичну безпеку етно-
національної моделі перехідного типу, до яких належить і українська.
Віддаючи належне теоретичному і практичному значенню досліджень вітчизняних та закордонних вчених, необхідно зазначити недостатній рівень розробленості проблеми вибору та реалізації етнонаціональної моделі у трансформаційний період, відсутність системного розгляду функціонування та розвитку української етнонаціональної моделі в процесі державотворення. Також слід підкреслити, що у вищеозначеній літературі конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі аналізуються лише частково, відірвано один від одного.
Виявлений ступінь розробленості обраної проблеми, а також нагальна потреба у політологічному аналізі визначили об’єкт і предмет нашого дослідження.
Об’єктом дослідження є етнонаціональна модель держави як теоретична конструкція та особливості її розгортання у трансформаційний період розвитку суспільства.
Предметом дослідження є вибір етнонаціональної моделі в Україні і конфліктологічні аспекти її реалізації в процесі державотворення.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у визначенні суттєвих характеристик класифікації етнонаціональних моделей та аналізі конфліктологічних аспектів реалізації української етнонаціональної моделі в процесі державотворення.
Для досягнення мети автором дослідження були поставлені наступні завдання:
- визначити характерні риси різноманітних етнонаціональних моделей та уточнити етапи їх формування;
- розглянути політичні практики етностратегій у тоталітарних, посттоталітарних та демократичних етнонаціональних моделях;
- проаналізувати особливості легітимації демократичного політичного режиму в умовах становлення української етнонаціональної моделі;
- розкрити особливості етнокультурної маргінальності в Україні та її вплив на рівень конфліктності етнонаціональної моделі;
- встановити місце та роль етнополітичного чинника у системі національної безпеки України;
-здійснити апробацію деяких положень та гіпотез дослідження під час соціологічного опитування.
Теоретична та методологічна основа дисертаційного дослідження складається з ідей і концепцій вітчизняних та закордонних політологів, соціологів, філософів, етнодержавознавців, етнографів. Методологічною основою роботи є системний підхід, структурно-функціональний та кількісно-якісний аналіз, які дозволяють розглянути етнонаціональну сферу суспільства як складноорганізовану конструкцію, базовим елементом якої є етнонаціональна модель.
У роботі автор звертається до положень Конституції України, Концепції національної безпеки України, «Декларації прав національностей України», «Закону України про національні меншини», «Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (ООН,1992 р.), «Рамкової конвенції про захист національних меншин» (ОБСЄ, 1996 р), використовував матеріали періодичної преси та науково-практичних конференцій.
Особливе значення для аналізу теми мали роботи Ю.Римаренка, О.Картунова, А.Лейпхарта, Е.Сміта, Ю.Бромлея, Е.Гелнера, Д.Хелда, В.Липинського.
Емпіричною базою дисертації стали підсумки соціологічних досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України, дослідно-навчальним центром «Демократичні ініціативи», аналітичні матеріали Національного інституту стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України, а також результати власного соціологічного опитування.
Наукова новизна дослідження.Запропонована концепція включає в себе теоретичні положення та соціальні прогнози, в яких розкривається механізм взаємовідносин у системі етнос-нація-держава та їх прояв у політичному житті посттоталітарного суспільства.
В результаті дослідження відзначаються такі одержані дисертантом положення, що виносяться на захист:
-
уточнено поняття “етнонаціональна модель держави”, під якою пропонується розуміти раціональну та гармонійну систему взаємодії між етносами, нацією та політичною владою: утворення ефективної форми устрою та правління у поліетнічній державі і пошук безконфліктних засобів реалізації національних пріоритетів на базі загальнолюдських цінностей;
- запропоновано авторське розуміння сутності та змісту етапів розвитку етнонаціональних моделей, якими є політизація етнічності, утворення нації та побудова незалежної держави;
- комплексно проаналізовані різні типи етностратегій у тоталітарних, демократичних та перехідних етнонаціональних моделях. Необхідно підкреслити, що етностратегії є різновидом етнополітики, що передбачає багатопланові відносини між державою та її етнічними утвореннями з урахуванням культурно-історичних особливостей певних народів і сучасного політичного становища країни;
- визначена наявність конфліктологічних аспектів у етнонаціональному середовищі України: з політичної точки зору - проблема подальшого розвитку легітимаційного потенціалу демократичної етнонаціональної моделі; з етнокультурної – існування маргінальних тенденцій у суспільстві, поєднання етнонаціональної рубіжності та соціальної аморфності у певної частини українського населення; з точки зору національної безпеки - проблема вдосконалення захисту етнонаціональних утворень, ї х прав та свобод,
посилення контролю за різноспрямованими міграційними потоками, збереження інтелектуального потенціалу нації, утворення соціально-економічних умов для стабільного етнічного відтворення у країні (припинення депопуляції). Результати соціологічних досліджень проведених як власноруч, так і запозичених, підтверджують викладене вище;
- обгрунтовано і збагачено поняття “етнополітична безпека держави”, якою є стан захищеності етнонаціональних утворень у державі, нації в цілому та особистості (незалежно від етнічної ідентифікації) від внутрішніх і зовнішніх загроз у вигляді геноциду, ксенофобії, насильницької асиміляції. Основними параметрами етнополітичної безпеки є такі: демографічний, культурний, мовний, політичний, соціальний, екологічний, економічний, ресурсний, енергетичний, інформаційний, військовий.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Основні положення і висновки дисертації складають теоретичну і методологічну основу для подальшого вивчення проблем у етнонаціональній сфері суспільства, зокрема різноманітних етнонаціональних моделей.
Зроблені висновки дозволяють виявити конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі з політичної, культурно-історичної точок зору, зрозуміти їх вплив на загальний суспільний розвиток країни у трансформаційний період. Проведене дослідження являє собою приклад використання міждисциплінарних методів для аналізу поліетничних, багатоскладових моделей.
Матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні деяких тем з політології, етнодержавознавства, українознавства філософії та соціології. Результати дослідження мають практичне значення при виробленні регіональних та загальнодержавних етностратегій як теоретичне підгрунтя для гармонізації етнонаціонального середовища в Україні. Наукові розробки автора дисертації знайшли втілення під час читання курсів лекцій «Основи політології» та «Актуальні проблеми філософії і політології», при написанні методичних рекомендацій та учбового посібника у Харківському військовому університеті.
Апробація роботи. Основні теоретичні положення та практичні висновки обговорювались на кафедрі політології Харківського державного університету та на кафедрі філософії Харківського військового університету, були проголошені на міжрегіональній науково-практичній конференції «Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави» (Харків, 1994); на міжвузівській конференції «Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей» (Харків, 1995); на міжнародній науково-практичній конференції «Європа: реальності і можливості» (Харків, 1998); та всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми безпеки на порозі ХХІ сторіччя» (Київ, 1998); на науково-практичній конференції «Проблеми історії та правознавства наприкінці ХХ сторіччя» (Запоріжжя, 1999).
Особистий внесок дисертанта. Всі принципові ідеї дослідження належать особисто здобувачу. Головні результати викладені у статтях і публікаціях (загальний обсяг - 2,5 др. аркуша).
Структура дисертації. Логіка вирішення завдань дослідження визначила його структуру, назву розділів та підрозділів. Дисертація складається із вступу, двох розділів та шести підрозділів, висновків, переліку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 180 сторінок, перелік використаних джерел має 246 найменувань (18 сторінок). В основному тексті дисертаційної роботи міститься 6 таблиць.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
У вступі розкривається актуальність теми, сутність і стан розробки наукової проблеми, обгрунтовується необхідність проведення дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дисертації, вказується її теоретична і методологічна основа, новизна, теоретична та практична значимість, міститься перелік наукових конференцій, на яких відбулася апробація основних результатів дослідження, також дана структура роботи.
У першому розділі «Етнонаціональна модель держави як об’єкт політологічного дослідження», який структурно складається з трьох підрозділів, досліджуються різноманітні підходи до визначення класифікації етнонаціональних моделей, етапи їх формування та політичні практики етностратегій у тоталітарних і демократичних державах.
Перший підрозділ «Концептуальні основи типологізації етнонаціональних моделей» спрямован на розкриття сутності самої аналізуємої категорії (етнонаціональна модель) та визначення характерних рис різноманітних етнонаціональних конструкцій. Зміст цього поняття конкретизується на протязі всього підрозділу шляхом порівняння різних типів етнонаціональних моделей. Аналізуючи роботи Е.Сміта, Ю.Бромлея, Л.Гумільова, К.Юнга, П.Сорокіна, А.Празаускаса, Ю.Римаренка, О.Майбороди, автор поділяє етнонаціональні моделі на гетерогенні та гомогенні з точки зору етнічного ядра, звертаючи увагу на кількісні показники та якісні характеристики. Дисертант вважає за можливе запропонувати версію домінуючого етносу, котрий бере на себе активну об’єднувальну функцію та наділяє своїм етнонімом як націю, так і державу. Доведено, що процеси етнічного відродження, утворення нових етнонаціональних моделей мають певну циклічність, яка пов’язана з розпадом імперій, боротьбою бездержавних народів за своє самовизначення.
Інша класифікаційна сітка розроблена американським дослідником Дж.Ротшільдом, який запропонував три етнонаціональні (етнополітичні) моделі: «вертикальної ієрархії», «паралельної сегментації» та «перехрещеної сітки». Перша модель віднесена дисертантом до авторитарно-тоталітарного типу, коли у державі існує панівна група (у широкому розумінні: расова, національна, етнічна) і можливості ненасильницької модернізації етноструктури суспільства є достатньо обмеженими. Аналогічними показниками визначається модель «демократії раси (народу) панів», яка втілювалась в життя у гітлерівській Німеччині та Південно-Африканській Республіці за часів апартеїду. Друга модель - «паралельної сегментації» є перехідною від авторитарно-тоталітарних до демократичних етноконструкцій і має спільні ознаки з «етнічною або національною демократією», яка виникає при зміні політичного режиму в країні або під час утворення нової держави. До моделей такого типу можна віднести «корпоративну» та «кланову» демократії, елементи яких здобули широке розповсюдження на пострадянському просторі (в тому числі і в Україні). Їм притаманний високий ступінь групових інтересів, боротьба за економічний, політичний вплив у суспільстві, переранжировка соціальних статусів та етнічної «ваги» у країні. Наступна модель «перехрещеної сітки» носить демократичний характер і аналогічна таким конструкціям як «мажоритарна демократія» у США, Великобританії та «со-суспільна демократія» у Бельгії, Канаді, Швейцарії. Цим моделям властива активна взаємодія різноманітних етнічних груп, які виконують певний обсяг соціально-політичних функцій в різних суспільних галузях та економічних секторах. Але практика свідчить, що і в таких конструкціях автоматично не гарантується рівне представництво етнонаціональних груп у політичних організаціях, органах влади, їх майнова рівність. В той же час етнонаціональні моделі «перехрещеної сітки» найбільш відповідають демократичному устрою держави, коли етнічні і національні характеристики не протиставляються поняттю «громадянин», а органічно доповнюють його.
Особливу увагу автор приділив розгляду «со-суспільної демократії», оскільки саме ця модель дозволяє органічно поєднати демократичний політичний режим з багатоскладовою, поліетнічною структурою суспільства. Враховуючи різноманітні показники політичного, соціально-економічного розвитку Бельгії, Канади, Швейцарії і України, в дисертації аналізуються консоціативні технології на рівнях держава - регіони, держава - етнічні спільноти, механізми їх втілення та можливості використання в нашій країні. До головних рис цієї моделі слід віднести: здійснення влади так званою «великою коаліцією», яка складається з представників еліт усіх етнічних спільнот; взаємне вето; пропорційність політичного представництва; високий ступінь автономності кожної спільноти у вирішенні своїх внутрішніх проблем; відповідальність за загальнодержавні справи.
У другому підрозділі «Етапи формування етнонаціональних моделей як теоретична проблема» висвітлюються основні стадії утворення етнонаціональних моделей, які з деякими уточненнями пропонується розглядати як загальні: політизація етнічності, утворення нації та побудова власної держави. В той же час необхідно розрізняти «політизацію етнічності» і «етнізацію політики»: у першому випадку це могутня консолідуюча сила спрямована на побудову нації та держави, у другому - деструкція у поліетнічній державі, коли сепаратистські тенденції штучно підсилюються і використовуються окремими політичними силами для нагнітання конфліктності у міжнаціональних відносинах. Доведено, що «сепаратизм» і «централізм» є об’єктивними явищами політичного процесу, до яких не варто підходити шаблонно. Бажання жити самостійно є природним для того або іншого народу, і його важко зупинити як силовими діями, так і пактами, договорами, тимчасовими поступками. Сепаратистські тенденції, як правило, виникають у відповідь на надмірний централізм, нехтування інтересами тих чи інших народів. Але можливе штучне утворення конфлікту, навмисне його провокування певними політичними групами, прискорення сепаратистських процесів зовнішніми силами (фінансування з-за кордону, інформаційно-аналітична підтримка тощо).
Вдалий перехід до національного етапу у формуванні етнополітичної моделі, на думку автора, безпосередньо залежить від органічного поєднання етнічної парадигми ідентичності та національної парадигми ідентичності. В основу етнічної ідентичності покладено спільне походження, мова, традиції, своєрідний «голос крові». Поняття національної ідентичності передбачає насамперед історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї, соціально-економічної взаємодії та політичної єдності. Під національною ідеєю автор розуміє сукупність поглядів на об’єднання нації навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвій.
На третьому етапі формування етнонаціональної моделі завершується утворення держави. В тих країнах, де національна ідея поєднувалась з ліберально-демократичною концепцією можна спостерігати більш-менш стабільне соціальнорухливе суспільство з домінуванням загальнолюдських цінностей (Північна Америка, Скандинавські країни). Натомість синтез національної і реакційної ідей призводив до утворення авторитарно-тоталітарних режимів, які несли занепад своєму народу та всьому світу (Італія, Німеччина у 30-40-х роках ХХ ст.).
Розглядаючи третю стадію формування етнонаціональних моделей, автор проаналізував різні трактовки націоналізму та можливості його співвідношення з демократією. Об’єктивним явищем є те, що демократичні рухи були одночасно і рухами націоналістичними (згадаємо процес розпаду імперій і утворення національних держав). Націоналізм виступав у двох іпостасях: деструктивна сила для комунізму і конструктивна для національного будівництва. В той же час націоналізм несе в собі як загрозу для ліберальної демократії, так і основне джерело надії для неї (оскільки тільки в незалежній державі можлива демократія). Значну роль у створенні держави відводять націоналізму українські суспільствознавці В.Старосольський, Ю.Бачинський, О.Бочковський, Д.Донцов, В.Липинський, М.Міхновський, Л.Нагорна, Б.Харахаш.
У третьому підрозділі “Політичні практики етностратегій: від тоталітарних до демократичних” аналізуються конкретні засоби та методи взаємодії держави та етнічних утворень, тобто етностратегії. Вони можуть бути такими: «територіальне збереження групи», «переміщення етноструктури»
або депортація, репатриація; етностратегія «приймаючої сторони», асиміляції (насильницької або природної), акомодації (або коренізації), інтеграції. На жаль, як тоталітарні, так і демократичні режими використовують антигумані етностратегії. При цьому все ж таки тоталітарні держави більш активно та масово застосовують технології «переміщення етноструктури» або депортації і насильницької асиміляції, а демократичні держави - акомодації (або коренізації), інтеграції та «територіального збереження групи». Акомодаційні політичні технології активно застосовують такі країни як Канада, Швейцарія, Бельгія шляхом втілення федералізму та представництва етнічних груп у центрі.
В Україні, на думку автора, використовуються етностратегії «приймаючої сторони» щодо депортованих народів (кримських татар, греків, болгар, караїмів) та інтеграції в процесі формування української політичної нації.
Другий розділ «Конфліктологічні аспекти реалізації української етнонаціональної моделі» містить три підрозділи, де за допомогою комплексного підходу, структурно-функціонального та кількісного методів, розглядається легітимація демократичного політичного режиму у процесі формування української етнонаціональної моделі, аналізуються особливості етнокультурної маргінальності в Україні і національна безпека нашої держави з точки зору етнополітичних досліджень.
У першому підрозділі «Легітимація демократичного політичного режиму у процесі формування української етнонаціональної моделі», йдеться про сім варіантів легітимації етнополітичного режиму: згода під загрозою насильства, легітимність як традиція, злагода внаслідок апатії, прагматичне підкорення (тобто підтримка заради особистої користі), інструментальна легітимність (злагода, оскільки даний режим може слугувати інструментом реалізації ідеї загального добра), нормативна згода та ідеальна нормативна злагода. Власне соціологічне опитування показало, що більшість респондентів у різних регіонах України негативно ставляться до політики, другою за чисельністю є група опитаних, які не визначились у цьому питанні. Таким чином, легітимаційна база української етнонаціональної моделі має критичне значення, що послаблює державотворчі процеси в країні. В той же час ми повинні бачити різницю між легітимністю і довірою: в широкому значенні ці терміни є синонімічними, а у вузькому легітимність належить до всієї політичної системи, тоді як довіра характеризує ставлення громадян до конкретних персон, що уособлюють владу та обрані народом на певний термін.
Зазначено, що сорок відсотків опитаних (представники різних народів України) вбачають покращення у ставленні до своєї національності за роки незалежності. А це свідчить про безсумнівні переваги демократичної етнонаціональної моделі над тоталітарною, про можливість у більшому обсязі реалізувати свої національні потреби.
Висвітлюючи вітчизняну етнонаціональну модель за класифікаційними схемами, наведеними у першому розділі, слід зазначити її гетерогенний характер (з точки зору етнічного ядра) та віднести її до перехідної конструкції з елементами «корпоративності» та «клановості». Бажаною перспективою для України є побудова со-суспільної етнонаціональної моделі, оскільки саме вона дозволяє гармонізувати міжсегментарні протиріччя поліетнічного суспільства, поєднати інтереси держави та етносів, держави і регіонів. В наш час дуже необхідне розуміння со-суспільності як методу побудови демократичної етнонаціональної моделі, де групові, сегментарні інтереси постійно співвідносяться з загальнонаціональними.
Легітимацію демократичного політичного режиму в Україні можна розглядати як з формальної, так і з фактичної точок зору. В першому варіанті (формальної легітимації) ми маємо нові органи влади, зокрема демократичним шляхом обраний парламент, демократичну Конституцію, яка накреслила орієнтири розвитку країни, визначила права національних меншин на прогресивній юридичній основі. В другому варіанті (фактичної легітимації) спостерігається явище фрустрації у значної частини населення: на жаль, невдалі реформи поставили під сумнів можливість втілення демократії в Україні в її ліберальній та неоліберальній формі, що призводить до утворення соціально-політичного грунту для авторитаризму та неототалітаризму.
У другому підрозділі «Особливості етнокультурної маргінальності в Україні», автор підкреслює, що вона (маргінальність) обумовлена об’єктивними чинниками: рубіжним геополітичним розташуванням нашої країни, зміною політичної системи, посиленням міграційних процесів. У дисертації етнокультурна маргінальність аналізується на двох рівнях: індивідуальному та суспільному. В наш час самоідентифікація особистості, як і раніше, обумовлена не тільки культурно-історичними традиціями, а й політичною ситуацією у країні. В умовах, коли суспільство, держава вимагають однозначної відповіді на запитання про приналежність до нації, етносу у відповідній графі у документах, анкетах, то зрозуміло, що виходець з національно-мішаної родини змушений називати одну національність. Зафіксувати свою подвійну, а тим більш потрійну етнічну самосвідомість у нього немає можливості. Тому статистика, опитування, переписи населення дають дещо перекручену картину етнонаціональної орієнтації населення у поліетнічних країнах (в Україні також). На особистісному рівні маргінали можуть самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей: перша - психологічна амбівалентність, «розірваність» душі між культурами, етносами, мовами; друга - самоідентифікація з одним етносом; третя - усвідомлення себе космополітом; четверта - самоідентифікація з двома, трьома етносами.
В дисертації зазначено, що проведене автором соціологічне дослідження підтвердило мовну роздвоєність певної частини громадян України, їх рубіжне становище між російською та українською культурами. На наш погляд, як українська, так і російська культури (відповідно інших народів також) становлять основу етнонаціональної моделі нашої країни, тому їх штучне протиставлення вкрай негативно впливатиме на розвиток нашої держави. Етнокультурна біполярність українських громадян робить неможливою консолідацію суспільства на базі однієї з культурно-історичних традицій - західно-європейської або проросійської. Стримуючим фактором розвитку конфліктогенних ситуацій у цій площині є наявність значної кількості бікультуралів та білінгвів.
Підкреслимо, що для рубіжної держави особливо актуальна ідентифікація суспільства на різних рівнях простірно-часової стратифікації, етнонаціональних, етноконфесіональних, геоекономічних, природноетнічних та інших процесів. Погранична держава повинна бути відкритою зовнішньому світу (принцип екзоетнічності), активно співпрацювати з різнопрофельними організаціями, союзами країн. В етнонаціональних моделях з кризовою економічною ситуацією (до яких належить і українська) маргінали можуть відігравати цілий спектр соціальних ролей: від позитивних - активна участь у розбудові держави, до негативних - боротьба за існування та вплив з використанням кримінальних засобів.
У третьому підрозділі «Національна безпека України у контексті етнополітичних досліджень» підкреслюється, що стабільний розвиток української етнонаціональної моделі прямо залежить від врегулювання виникаючих міжетнічних протиріч, забезпечення захисту національних інтересів на всіх рівнях: громадянин, суспільство, держава, етнонаціональні групи. Виходячи з цього, логічним буде використання у науковій літературі таких словосполучень, як «етнополітична безпека держави» або «етнонаціональна безпека держави». Необхідно зазначити, що до основних параметрів етнополітичної безпеки автор відносить: характер і спрямованість міграційних потоків, рівень безробіття як у державі в цілому, так і серед окремих народів, темпи відтворення титульної нації та окремих етнічних груп, ступінь демократичності національної ідеології.
Спираючись на матеріали наукової доповіді Національного Інституту Стратегічних досліджень, окремі публікації у періодичних виданнях слід зазначити, що загрозливими для перспектив розвитку української нації стають обсяги і темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Важливою проблемою для України є упорядкування міграційних потоків: з одного боку, це контроль за кількістю іноземців, що приїздять у країну, недопущення нелегальної міграції; з іншого боку, утворення умов для збереження інтелектуального потенціалу нації, оскільки зростає кількість бажаючих виїхати
за кордон саме серед високоосвіченої категорії населення. На сьогоднішній день можна виділити не тільки, так би мовити, відкриту еміграцію, а й приховану - у вигляді навчання та стажування за кордоном.
Таким чином, основу етнополітичної безпеки України становлять збереження етнонаціональної єдності, захист прав і свобод етнонаціональних утворень. Безпека етнічної спільноти полягає у відсутності загроз для її існування та наявності умов для її всебічного розвитку в межах законодавчої бази країни.
ВИСНОВКИ
Підведені підсумки проведеного дослідження, зроблені теоретичні узагальнення, запропоновано ряд практичних рекомендацій теоретико-методологічного, науково-методичного характеру.
Результати дисертаційного дослідження конкретизовані в наступних висновках:
1. Етнонаціональні моделі держави відображають структуру взаємодії нації, етносів, та політичної влади і можуть бути класифіковані на демократичні («мажоритарна демократія», «со-суспільна демократія»), тоталітарні («демократія раси панів»), перехідні («етнічна або національна демократія», «кланова демократія», «корпоративна модель»).
2. Конкретизацією етнонаціонального моделювання є різноманітні етностратегії. Для тоталітарних моделей характерні етностратегії депортації або «переміщення етноструктури», насильницької асиміляції, фізичне знищення етноструктури. В той же час для демократичних конструкцій типовими є етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, «мультикультуралізму», «збереження етноструктури» та інтеграції.
3. У перехідних етнонаціональних моделях відбувається пошук своєї системи взаємодії між державою та етнічними утвореннями, як правило, в цьому випадку спостерігається поєднання різноманітних політичних технологій. Скажімо в Україні достатньо органічно застосовуються такі етностратегії: «приймаючої сторони» до депортованих народів (кримських татар, греків, болгар), акомодації (або коренізації), інтеграції.
4. Визначаючи конфліктологічні показники етнонаціональної моделі України, на основі соціологічних досліджень проведених як власноруч, так і запозичених необхідно підкреслити достатньо високий рівень недовіри громадян з різних регіонів та різних національностей до політичної влади, що обумовлено, в першу чергу, погіршенням їх економічного становища. В той же час більш високий рівень лояльності демонструють респонденти до самої ідеї незалежності української держави, оскільки їх правове становище у етнонаціональній сфері покращилось. Представники національних меншин на сьогоднішній день мають змогу відвідувати свою Батьківщину, утворювати релігійні та культурні центри, вивчати рідну мову.
5. Розглядаючи українську етнонаціональну модель з точки зору проявів етнокультурної маргінальності, необхідно підкреслити, перш за все, присутність значної кількості бікультуралів та білінгвів в нашому суспільстві, які поєднали в собі ознаки як української, російської, так і інших культур. Цей фактор дозволяє уникнути жорсткого протистояння у суспільстві, наприклад, російськомовного та україномовного населення. Важливою характеристикою етнонаціональної моделі України є її геополітична рубіжність між Заходом і Сходом. Тобто Україну можна вважати маргінальною державою з культурно-географічної точки зору.
6. Аналізуючи етнонаціональну безпеку нашої держави, автор дійшов до висновку, що вона базується на внутрішніх і зовнішніх чинниках. До зовнішніх чинників етнонаціональної безпеки слід віднести авторитет держави на міжнародній арені, ефективність участі країни у різноманітних міжнародних і регіональних організаціях, можливості захисту державою своїх громадян в інших країнах, спрямованість міграційних потоків, зв’язки з діаспорою. Внутрішні чинники етнонаціональної безпеки країни включають кількість населення, його етнічний склад, вікові показники, міграційну активність населення, рівень політизації етнічних утворень, характер національної ідеології, наявність у країні відкритих або латентних етнонаціональних конфліктів.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
1.
Калиновський Ю.Ю. Проблеми формування етнополітичної моделі у демократичній державі // Вісник Харківського державного університету «Питання політології». Вип. 1, Харків, 1998. – С.92-99.
1.
Калиновський Ю.Ю. Національні інтереси України і європейські політичні трансформації // Збірник наукових праць ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Вип. 2, Харків: ХДПУ, 1998 - С. 69-73.
3.
Калиновський Ю.Ю. Етнонаціональне буття у контексті державотворення // Вісник Харківського державного університету «Питання політології». Вип. 1, Харків, 1998. – С.99-107.
4. Калиновський Ю.Ю Конфліктологічні аспекти етнополітичної безпеки України // Нова політика. – 1999. - №5. – С.58-60.
5.
Калиновський Ю.Ю. Сутність етнополітики. - Харків: ХВУ, 1998. – 19 с.
5.
Калиновский Ю.Ю. Этнополитические государственные и региональные стратегии. // Регион. - 1998. - № 1. - С. 6-8.
5.
Калиновський Ю.Ю. Воєнно-політичні аспекти національної безпеки України. // Проблеми безпеки української нації на порозі XXI сторіччя. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Ч. I. Київ, 1998. - С. 56-61.
5.
Калиновський Ю.Ю. Конфліктологічні аспекти етнополітики в Україні // Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей. Матеріали міжвузівської конференції. Харків, 1996. - С. 36-37.
АНОТАЦІЯ
Калиновський Ю.Ю. Вибір та реалізація етнонаціональної моделі в процесі державотворення. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. - політичні інститути і процеси. - Університет внутрішніх справ; Харків, 1999.
У роботі розглядаються різнопланові етнонаціональні моделі, їх сутність та зміст, шляхом порівняння визначаються характерні риси демократичних, тоталітарних та перехідних конструкцій. Робиться спроба встановити загальні етапи формування етнонаціональних моделей, а саме: політизація етнічності, утворення нації, побудова незалежної держави. Встановлено, що тоталітарні режими активно практикують наступні етностратегії: депортації, насильницької асиміляції, фізичне знищення етноструктури. Для демократичних конструкцій типовими є етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, «збереження етноструктури». У перехідних етнонаціональних моделях застосовуються різноманітні етностратегії в залежності від обраної парадигми державотворення. Скажімо в Україні достатньо органічно запроваджуються такі етностратегії: «приймаючої сторони» до депортованих народів (кримських татар, греків, болгар), акомодації (або коренізації), інтеграції. Аналізуючи українську етнонаціональну модель, необхідно підкреслити її демократичний характер щодо вирішення міжнаціональних конфліктів та наявність елементів «кланової» та «корпоративної» конструкцій. Розглядаються конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі у декількох ракурсах: легітимація
демократичного політичного режиму в Україні, особливості етнокультурної маргінальності в нашій країні та національна безпека української держави з точки зору етнополітичних досліджень.
Ключові слова: етнонаціональна модель держави, політизація етнічності, етностратегія, легітимація демократичного політичного режиму, етнокультурна маргінальність, етнонаціональна безпека.
Калиновский Ю.Ю. Выбор и реализация этнонациональной модели в процессе государственного строительства. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Университет внутренних дел; Харьков, 1999.
В работе рассматриваются разноплановые этнонациональные модели, их сущность и содержание, путем сравнения выделяются характерные черты демократических, тоталитарных и переходных конструкций. Делается попытка установить общие этапы формирования этнонациональных моделей: политизация этничности, создание нации, построение независимого государства. Установлено, что тоталитарные режимы активно практикуют следующие этностратегии: депортации, насильственной ассимиляции, физического уничтожения этноструктуры. Для демократических конструкций типичными являются этностратегии аккомодации (или коренизации), интеграции, сохранения этноструктуры. В переходных этнонациональных моделях используются комбинированные этностратегии в зависимости от избранной парадигмы государственного строительства. В Украине достаточно органично внедряются такие этностратегии как «принимающей стороны» к депортированным народам (крымским татарам, грекам, болгарам), аккомодации (или коренизации), ненасильственной ассимиляции. Анализируя украинскую этнонациональную модель, необходимо подчеркнуть ее демократический характер, относительно решения межнациональных конфликтов, и наличие элементов «клановой» и «корпоративной» конструкций. В диссертации рассматриваются конфликтологические аспекты украинской этнонациональной модели в различных ракурсах: легитимация демократического политического режима в Украине, особенности этнокультурной маргинальности в нашей стране и национальная безопасность нашего государства с точки зрения этнополитических исследований.
Подчеркивается, что этнокультурная маргинальность в Украине обусловлена объективными факторами: рубежным геополитическим положением нашего государства, усилением миграционных процессов, культурно-историческим наследием.
На личностном уровне маргиналы самоидентифицируются по четырем основным моделям: первая – психологическая амбивалентность; вторая – самоидентификация с одним этносом; третья – осознание себя космополитом; четвертая – самоидентификация с двумя, тремя этносами. Таким образом, этнокультурная маргинальность нашего государства проявляется в кофессиональных традициях, структуре национальной элиты, русскоязычном мире крупных городов.
Рассматривая национальную безопасность Украины, в контексте этнополитических исследований, необходимо обозначить уровни защиты национальных интересов: гражданин, общество, государство, этнонациональные группы. Анализируются основные параметры этнополитической безопасности: характер и направленность миграционных потоков, степень демократичности национальной идеологии, уровень безработицы как во всем государстве, так и в отдельных регионах, темпы воспроизводства титульной нации и отдельных этнических групп. Делается вывод о том, что основу этнополитической безопасности Украины составляют этнонациональное единство, защита прав и свобод этнонациональных образований.
Ключевые слова: этнонациональная модель государства, политизация этничности, этностратегия, легитимация демократического политического режима, этнокультурная маргинальность, этнонациональная безопасность.
Kalinovsky Y.Y. The choice and realization of the ethno-national model in the process of the building of state. – Manuscript.
Thesis for PhD in politics 23.00.02 – political institutes and processes. University of Internal Affairs; Kharkiv, 1999.
In the work the author considers many-sided ethno-national patterns, their essence and contents; marks out characteristic features of democratic, totalitarian and transitional constructions by means of comparison.
The author has tried to determine the general stages of the formation of ethno-national patterns: politization of ethnic groups, the creation of the nation, the formation of the independent state. It has been determined that totalitarian regimes practise actively the following ethno-strategies: deportation, forced assimilation, physical destruction of an ethnostrategy.
Democratic construction are characterized by the ethnostrategies of accomodation(or rooting),natural assimilation,preservation of the ethnostructure.
Transitional ethnonational patterns are characterized by combined ethnostrategies which are dependent on the chosen paradigm of the state construction. In Ukraine, the ethnostrategies of ,,the receiving side» towards deported peoples (Crimean Tatars, Greeks, Bulgarians), accommodation (or rooting), integration are being organically inculcated.
Analyzing the Ukrainian ethnonational pattern, it’s important to stress its dynamic character concerning the regulation of international conflicts and the existence of elements of «clan» and ,,corporative» constructions. In the dessertation the conflictological aspects of the Ukrainian ethnonational pattern in different approaches are considered: legitimation of the democratic political regime in Ukraine, the peculiarities of the ethnocultural marginality in our country and the national security of our state from the point of view of ethnopolitical researches.
Key words: thno-national pattern of the state, politization of ethnic group, ethno-stategy, legitimation of the democratic political regime, ethnocultural marginality, ethnonational security.
Калиновський Юрій Юрійович
УДК 323.15 (477)
ВИБІР ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ В ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
23.00.02 - політичні інститути і процеси
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Харків - 1999
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі політології Харківського державного університету, Міністерство освіти України
Науковий керівник доктор філософських наук, професор
Куць Олексій Маркович,
Харківський державний університет,
професор кафедри політології
Офіційні опоненти доктор політичних наук, доцент
Півнєва Любов Миколаївна,
Харківський державний педагогічний
університет ім. Г.С.Сковороди, професор кафедри соціології і політології
кандидат політичних наук, доцент
Шаповаленко Марина Володимирівна,
Університет внутрішніх справ,
доцент кафедри філософії і політології
Провідна установа Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України, відділ історико –
політологічних досліджень держави і
права України, (м. Київ)
Захист відбудеться “20 ” листопада 1999 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.700.01 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ (310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).
Автореферат розісланий “ 19 ” жовтня 1999 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гоц В.Я.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Процес становлення незалежної української держави, демократизація суспільства потребують нових підходів до проблем у етнонаціональній сфері, недопущення конфліктів у цій площині, пошуку власної оптимальної етнонаціональної моделі, яка б дозволила гармонійно поєднати інтереси всіх суб’єктів поліетнічного суспільства.
Для України є вкрай актуальною проблема розробки та втілення інтеграційних етностратегій як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Події на постсоціалістичному просторі ще раз підтвердили, що нехтування інтересами окремих народів може призвести не тільки до локального конфлікту, а й до дестабілізації у цілому регіоні (Косово, Чечня, Нагорний Карабах). Виходячи з цього в Україні слід конструктивніше ставитись до проблем кримсько-татарського народу, русинів Закарпаття, етнополітичних особливостей Заходу і Сходу нашої країни.
Актуальність обраної теми також обумовлена станом дослідження етнонаціональних моделей різних типів у науковій літературі, особливо тих, що знаходяться на стадії трансформації – переходу від однієї політичної системи до іншої. В тім аналіз етнонаціональних моделей свідчить, що їх вивчення та узагальнення фахівцями залишається недостатнім, зокрема практично відсутня порівняльна характеристика різноманітних класифікаційних систем щодо етнонаціональних конструкцій, потребує поглибленого вивчення реальне застосування певних етностратегій, встановлення співвідношення національного та демократичного чинників в процесі державотворення, визначення ступеня конфліктності етнонаціональних моделей та факторів, що її спричиняють. Проблема етнонаціонального моделювання набуває особливого значення для посттоталітарних країн і ускладнюється економічною кризою, сепаратистськими тенденціями у суспільстві.
Побудова демократичної етнонаціональної моделі в Україні безпосередньо залежить від втілення безконфліктних етностратегій з урахуванням міжнародного досвіду. Актуальність обраної теми обумовлена як з теоретичної точки зору, так і з практично-прогностичної, іноваційної, оскільки на тлі системної кризи спостерігається посилення дезінтеграційних тенденцій у суспільстві, зростання маргінальних явищ, різнонаправлених міграційних потоків, зниження демографічних показників етнічного відтворення, політизація етнонаціонального середовища.
Звязок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Пропонована праця безпосередньо повязана з комплексною науковою темою кафедри політології Харківського державного університету: «Влада та її реалізація у незалежній Україні».
Ступінь наукової розробки проблеми. Вибір та реалізація власної етнонаціональної моделі є необхідною складовою державотворення у всі часи, що обумовлює особливу увагу до цього питання, яке знайшло відображення у роботах як вітчизняних, так і закордонних дослідників.
Першу групу складають роботи вчених, що розглядають концептуальні основи побудови етнонаціональних моделей, їх основні характеристики та класифікаційні показники: Г.Алмонд, Ван ден Берг, І.Варзар, М.Гордан, О.Картунов, О.Кучеренко, А.Лейпхарт, О.Лісничук, О.Майборода, П.Манчіні,О.Патерсон, Ю.Римаренко,Дж.Ротшільд, С.Смуха, Д.Хелд.
Другу групу праць репрезентують фахівці, які приділили значну увагу розгляду етапів розвитку етнонаціональних моделей, визначенню особливостей кожного з них: А.Андрєєв, Анья Петерсон Ройс, Д.Белл, Ю.Бромлей, М.Вебер, Е.Гелнер, Н.Глейзер, К.Дойч, Н.Карлтон Хейєс, Г.Нодія, К.Поппер, Е.Сміт, С.Стейнберг, Е.Ян. Окремо слід визначити тих вчених, що аналізували особливості української етнонаціональної моделі (етапи її формування та розвитку) у різні часи та з різноманітних теоретико-методологічних позицій: О.Бочковський, Ю.Бачинський, Ю.Вільчинський, М.Грушевський, Д.Донцов, М.Драгоманов, Т.Зіньківський, Ф.Канак, І.Курас, О.Куць, В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, М.Міхновський, Л.Нагорна, Л.Півнєва, І.Поліщук, В.Старосольський, Б.Харахаш, О.Шморгун.
До третьої групи праць слід віднести роботи вітчизняних та закордонних вчених, які розглядали різні типи етностратегій, котрі складають політичну основу етнонаціональної моделі, визначаючи їх недоліки і переваги: А.Абашідзе, Ф.Ананідзе, Н.Беліцер, І.Бліщенко, О.Болдецькая, Енріке Фосас Еспадалер, І.Каганець, Л.Моджорян, Б.Новіков, Ю.Огульчанський, В.Петрищєв, В.Цибулькін, С.Червоная, В.Школьняк, В.Щербина.
Четверта група праць складається з розробок таких дослідників, як Т.Алексєєва, В.Ачкасов, Ф.Бадер, В.Беттчер, М.Вебер, О.Данилов, О.Дергачов, С.Єлісєєв, С.Ланцов, Д.Хелд, М.Шаповаленко, Ю.Юданов, котрі розглядають концептуальні підходи до проблеми легітимації демократичного політичного режиму під час формування етнонаціональної моделі, особливості трансформаційного періоду на пострадянському просторі.
До п’ятої групи автор відносить роботи фахівців, що проаналізували сутність етнонаціонаної моделі, а також праці тих вчених, котрі розглядали вплив маргінальних тенденцій на розвиток суспільства як цілісної системи. До них автор зараховує В.Гільжінського, В.Дергачьова, Г.Зіммеля, В.Ніколаєва, Р.Парка, А.Пономарьова, В.Потульницького, Є.Рашковського, О.Субтельного, М.Требіна, А.Фаржа, М.Фуко, М.Шульгу.
Шосту групу праць репрезентують такі вчені, як О.Антонюк, Г.Вітковська, В.Горбулін, В.Гречанінов, Л.Дробіжева, Т.Зігліна, В.Ігнатов, В.Кремень, І.Кудрявцева, С.Макєєв, О.Маруховська, Н.Мірко, І.Николайчук, В.Пилипенко, Г.Старостенко, Л.Тарангул, М.Фащевський, В.Фесенко, А.Флієр, В.Хмелько. Вони простежують вплив демографічного, культурно-історичного, мовного, геополітичного, військового чинників на етнополітичну безпеку етно-
національної моделі перехідного типу, до яких належить і українська.
Віддаючи належне теоретичному і практичному значенню досліджень вітчизняних та закордонних вчених, необхідно зазначити недостатній рівень розробленості проблеми вибору та реалізації етнонаціональної моделі у трансформаційний період, відсутність системного розгляду функціонування та розвитку української етнонаціональної моделі в процесі державотворення. Також слід підкреслити, що у вищеозначеній літературі конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі аналізуються лише частково, відірвано один від одного.
Виявлений ступінь розробленості обраної проблеми, а також нагальна потреба у політологічному аналізі визначили об’єкт і предмет нашого дослідження.
Об’єктом дослідження є етнонаціональна модель держави як теоретична конструкція та особливості її розгортання у трансформаційний період розвитку суспільства.
Предметом дослідження є вибір етнонаціональної моделі в Україні і конфліктологічні аспекти її реалізації в процесі державотворення.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у визначенні суттєвих характеристик класифікації етнонаціональних моделей та аналізі конфліктологічних аспектів реалізації української етнонаціональної моделі в процесі державотворення.
Для досягнення мети автором дослідження були поставлені наступні завдання:
- визначити характерні риси різноманітних етнонаціональних моделей та уточнити етапи їх формування;
- розглянути політичні практики етностратегій у тоталітарних, посттоталітарних та демократичних етнонаціональних моделях;
- проаналізувати особливості легітимації демократичного політичного режиму в умовах становлення української етнонаціональної моделі;
- розкрити особливості етнокультурної маргінальності в Україні та її вплив на рівень конфліктності етнонаціональної моделі;
- встановити місце та роль етнополітичного чинника у системі національної безпеки України;
-здійснити апробацію деяких положень та гіпотез дослідження під час соціологічного опитування.
Теоретична та методологічна основа дисертаційного дослідження складається з ідей і концепцій вітчизняних та закордонних політологів, соціологів, філософів, етнодержавознавців, етнографів. Методологічною основою роботи є системний підхід, структурно-функціональний та кількісно-якісний аналіз, які дозволяють розглянути етнонаціональну сферу суспільства як складноорганізовану конструкцію, базовим елементом якої є етнонаціональна модель.
У роботі автор звертається до положень Конституції України, Концепції національної безпеки України, «Декларації прав національностей України», «Закону України про національні меншини», «Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (ООН,1992 р.), «Рамкової конвенції про захист національних меншин» (ОБСЄ, 1996 р), використовував матеріали періодичної преси та науково-практичних конференцій.
Особливе значення для аналізу теми мали роботи Ю.Римаренка, О.Картунова, А.Лейпхарта, Е.Сміта, Ю.Бромлея, Е.Гелнера, Д.Хелда, В.Липинського.
Емпіричною базою дисертації стали підсумки соціологічних досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України, дослідно-навчальним центром «Демократичні ініціативи», аналітичні матеріали Національного інституту стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України, а також результати власного соціологічного опитування.
Наукова новизна дослідження.Запропонована концепція включає в себе теоретичні положення та соціальні прогнози, в яких розкривається механізм взаємовідносин у системі етнос-нація-держава та їх прояв у політичному житті посттоталітарного суспільства.
В результаті дослідження відзначаються такі одержані дисертантом положення, що виносяться на захист:
-
уточнено поняття “етнонаціональна модель держави”, під якою пропонується розуміти раціональну та гармонійну систему взаємодії між етносами, нацією та політичною владою: утворення ефективної форми устрою та правління у поліетнічній державі і пошук безконфліктних засобів реалізації національних пріоритетів на базі загальнолюдських цінностей;
- запропоновано авторське розуміння сутності та змісту етапів розвитку етнонаціональних моделей, якими є політизація етнічності, утворення нації та побудова незалежної держави;
- комплексно проаналізовані різні типи етностратегій у тоталітарних, демократичних та перехідних етнонаціональних моделях. Необхідно підкреслити, що етностратегії є різновидом етнополітики, що передбачає багатопланові відносини між державою та її етнічними утвореннями з урахуванням культурно-історичних особливостей певних народів і сучасного політичного становища країни;
- визначена наявність конфліктологічних аспектів у етнонаціональному середовищі України: з політичної точки зору - проблема подальшого розвитку легітимаційного потенціалу демократичної етнонаціональної моделі; з етнокультурної – існування маргінальних тенденцій у суспільстві, поєднання етнонаціональної рубіжності та соціальної аморфності у певної частини українського населення; з точки зору національної безпеки - проблема вдосконалення захисту етнонаціональних утворень, ї х прав та свобод,
посилення контролю за різноспрямованими міграційними потоками, збереження інтелектуального потенціалу нації, утворення соціально-економічних умов для стабільного етнічного відтворення у країні (припинення депопуляції). Результати соціологічних досліджень проведених як власноруч, так і запозичених, підтверджують викладене вище;
- обгрунтовано і збагачено поняття “етнополітична безпека держави”, якою є стан захищеності етнонаціональних утворень у державі, нації в цілому та особистості (незалежно від етнічної ідентифікації) від внутрішніх і зовнішніх загроз у вигляді геноциду, ксенофобії, насильницької асиміляції. Основними параметрами етнополітичної безпеки є такі: демографічний, культурний, мовний, політичний, соціальний, екологічний, економічний, ресурсний, енергетичний, інформаційний, військовий.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Основні положення і висновки дисертації складають теоретичну і методологічну основу для подальшого вивчення проблем у етнонаціональній сфері суспільства, зокрема різноманітних етнонаціональних моделей.
Зроблені висновки дозволяють виявити конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі з політичної, культурно-історичної точок зору, зрозуміти їх вплив на загальний суспільний розвиток країни у трансформаційний період. Проведене дослідження являє собою приклад використання міждисциплінарних методів для аналізу поліетничних, багатоскладових моделей.
Матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні деяких тем з політології, етнодержавознавства, українознавства філософії та соціології. Результати дослідження мають практичне значення при виробленні регіональних та загальнодержавних етностратегій як теоретичне підгрунтя для гармонізації етнонаціонального середовища в Україні. Наукові розробки автора дисертації знайшли втілення під час читання курсів лекцій «Основи політології» та «Актуальні проблеми філософії і політології», при написанні методичних рекомендацій та учбового посібника у Харківському військовому університеті.
Апробація роботи. Основні теоретичні положення та практичні висновки обговорювались на кафедрі політології Харківського державного університету та на кафедрі філософії Харківського військового університету, були проголошені на міжрегіональній науково-практичній конференції «Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави» (Харків, 1994); на міжвузівській конференції «Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей» (Харків, 1995); на міжнародній науково-практичній конференції «Європа: реальності і можливості» (Харків, 1998); та всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми безпеки на порозі ХХІ сторіччя» (Київ, 1998); на науково-практичній конференції «Проблеми історії та правознавства наприкінці ХХ сторіччя» (Запоріжжя, 1999).
Особистий внесок дисертанта. Всі принципові ідеї дослідження належать особисто здобувачу. Головні результати викладені у статтях і публікаціях (загальний обсяг - 2,5 др. аркуша).
Структура дисертації. Логіка вирішення завдань дослідження визначила його структуру, назву розділів та підрозділів. Дисертація складається із вступу, двох розділів та шести підрозділів, висновків, переліку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 180 сторінок, перелік використаних джерел має 246 найменувань (18 сторінок). В основному тексті дисертаційної роботи міститься 6 таблиць.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
У вступі розкривається актуальність теми, сутність і стан розробки наукової проблеми, обгрунтовується необхідність проведення дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дисертації, вказується її теоретична і методологічна основа, новизна, теоретична та практична значимість, міститься перелік наукових конференцій, на яких відбулася апробація основних результатів дослідження, також дана структура роботи.
У першому розділі «Етнонаціональна модель держави як об’єкт політологічного дослідження», який структурно складається з трьох підрозділів, досліджуються різноманітні підходи до визначення класифікації етнонаціональних моделей, етапи їх формування та політичні практики етностратегій у тоталітарних і демократичних державах.
Перший підрозділ «Концептуальні основи типологізації етнонаціональних моделей» спрямован на розкриття сутності самої аналізуємої категорії (етнонаціональна модель) та визначення характерних рис різноманітних етнонаціональних конструкцій. Зміст цього поняття конкретизується на протязі всього підрозділу шляхом порівняння різних типів етнонаціональних моделей. Аналізуючи роботи Е.Сміта, Ю.Бромлея, Л.Гумільова, К.Юнга, П.Сорокіна, А.Празаускаса, Ю.Римаренка, О.Майбороди, автор поділяє етнонаціональні моделі на гетерогенні та гомогенні з точки зору етнічного ядра, звертаючи увагу на кількісні показники та якісні характеристики. Дисертант вважає за можливе запропонувати версію домінуючого етносу, котрий бере на себе активну об’єднувальну функцію та наділяє своїм етнонімом як націю, так і державу. Доведено, що процеси етнічного відродження, утворення нових етнонаціональних моделей мають певну циклічність, яка пов’язана з розпадом імперій, боротьбою бездержавних народів за своє самовизначення.
Інша класифікаційна сітка розроблена американським дослідником Дж.Ротшільдом, який запропонував три етнонаціональні (етнополітичні) моделі: «вертикальної ієрархії», «паралельної сегментації» та «перехрещеної сітки». Перша модель віднесена дисертантом до авторитарно-тоталітарного типу, коли у державі існує панівна група (у широкому розумінні: расова, національна, етнічна) і можливості ненасильницької модернізації етноструктури суспільства є достатньо обмеженими. Аналогічними показниками визначається модель «демократії раси (народу) панів», яка втілювалась в життя у гітлерівській Німеччині та Південно-Африканській Республіці за часів апартеїду. Друга модель - «паралельної сегментації» є перехідною від авторитарно-тоталітарних до демократичних етноконструкцій і має спільні ознаки з «етнічною або національною демократією», яка виникає при зміні політичного режиму в країні або під час утворення нової держави. До моделей такого типу можна віднести «корпоративну» та «кланову» демократії, елементи яких здобули широке розповсюдження на пострадянському просторі (в тому числі і в Україні). Їм притаманний високий ступінь групових інтересів, боротьба за економічний, політичний вплив у суспільстві, переранжировка соціальних статусів та етнічної «ваги» у країні. Наступна модель «перехрещеної сітки» носить демократичний характер і аналогічна таким конструкціям як «мажоритарна демократія» у США, Великобританії та «со-суспільна демократія» у Бельгії, Канаді, Швейцарії. Цим моделям властива активна взаємодія різноманітних етнічних груп, які виконують певний обсяг соціально-політичних функцій в різних суспільних галузях та економічних секторах. Але практика свідчить, що і в таких конструкціях автоматично не гарантується рівне представництво етнонаціональних груп у політичних організаціях, органах влади, їх майнова рівність. В той же час етнонаціональні моделі «перехрещеної сітки» найбільш відповідають демократичному устрою держави, коли етнічні і національні характеристики не протиставляються поняттю «громадянин», а органічно доповнюють його.
Особливу увагу автор приділив розгляду «со-суспільної демократії», оскільки саме ця модель дозволяє органічно поєднати демократичний політичний режим з багатоскладовою, поліетнічною структурою суспільства. Враховуючи різноманітні показники політичного, соціально-економічного розвитку Бельгії, Канади, Швейцарії і України, в дисертації аналізуються консоціативні технології на рівнях держава - регіони, держава - етнічні спільноти, механізми їх втілення та можливості використання в нашій країні. До головних рис цієї моделі слід віднести: здійснення влади так званою «великою коаліцією», яка складається з представників еліт усіх етнічних спільнот; взаємне вето; пропорційність політичного представництва; високий ступінь автономності кожної спільноти у вирішенні своїх внутрішніх проблем; відповідальність за загальнодержавні справи.
У другому підрозділі «Етапи формування етнонаціональних моделей як теоретична проблема» висвітлюються основні стадії утворення етнонаціональних моделей, які з деякими уточненнями пропонується розглядати як загальні: політизація етнічності, утворення нації та побудова власної держави. В той же час необхідно розрізняти «політизацію етнічності» і «етнізацію політики»: у першому випадку це могутня консолідуюча сила спрямована на побудову нації та держави, у другому - деструкція у поліетнічній державі, коли сепаратистські тенденції штучно підсилюються і використовуються окремими політичними силами для нагнітання конфліктності у міжнаціональних відносинах. Доведено, що «сепаратизм» і «централізм» є об’єктивними явищами політичного процесу, до яких не варто підходити шаблонно. Бажання жити самостійно є природним для того або іншого народу, і його важко зупинити як силовими діями, так і пактами, договорами, тимчасовими поступками. Сепаратистські тенденції, як правило, виникають у відповідь на надмірний централізм, нехтування інтересами тих чи інших народів. Але можливе штучне утворення конфлікту, навмисне його провокування певними політичними групами, прискорення сепаратистських процесів зовнішніми силами (фінансування з-за кордону, інформаційно-аналітична підтримка тощо).
Вдалий перехід до національного етапу у формуванні етнополітичної моделі, на думку автора, безпосередньо залежить від органічного поєднання етнічної парадигми ідентичності та національної парадигми ідентичності. В основу етнічної ідентичності покладено спільне походження, мова, традиції, своєрідний «голос крові». Поняття національної ідентичності передбачає насамперед історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї, соціально-економічної взаємодії та політичної єдності. Під національною ідеєю автор розуміє сукупність поглядів на об’єднання нації навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвій.
На третьому етапі формування етнонаціональної моделі завершується утворення держави. В тих країнах, де національна ідея поєднувалась з ліберально-демократичною концепцією можна спостерігати більш-менш стабільне соціальнорухливе суспільство з домінуванням загальнолюдських цінностей (Північна Америка, Скандинавські країни). Натомість синтез національної і реакційної ідей призводив до утворення авторитарно-тоталітарних режимів, які несли занепад своєму народу та всьому світу (Італія, Німеччина у 30-40-х роках ХХ ст.).
Розглядаючи третю стадію формування етнонаціональних моделей, автор проаналізував різні трактовки націоналізму та можливості його співвідношення з демократією. Об’єктивним явищем є те, що демократичні рухи були одночасно і рухами націоналістичними (згадаємо процес розпаду імперій і утворення національних держав). Націоналізм виступав у двох іпостасях: деструктивна сила для комунізму і конструктивна для національного будівництва. В той же час націоналізм несе в собі як загрозу для ліберальної демократії, так і основне джерело надії для неї (оскільки тільки в незалежній державі можлива демократія). Значну роль у створенні держави відводять націоналізму українські суспільствознавці В.Старосольський, Ю.Бачинський, О.Бочковський, Д.Донцов, В.Липинський, М.Міхновський, Л.Нагорна, Б.Харахаш.
У третьому підрозділі “Політичні практики етностратегій: від тоталітарних до демократичних” аналізуються конкретні засоби та методи взаємодії держави та етнічних утворень, тобто етностратегії. Вони можуть бути такими: «територіальне збереження групи», «переміщення етноструктури»
або депортація, репатриація; етностратегія «приймаючої сторони», асиміляції (насильницької або природної), акомодації (або коренізації), інтеграції. На жаль, як тоталітарні, так і демократичні режими використовують антигумані етностратегії. При цьому все ж таки тоталітарні держави більш активно та масово застосовують технології «переміщення етноструктури» або депортації і насильницької асиміляції, а демократичні держави - акомодації (або коренізації), інтеграції та «територіального збереження групи». Акомодаційні політичні технології активно застосовують такі країни як Канада, Швейцарія, Бельгія шляхом втілення федералізму та представництва етнічних груп у центрі.
В Україні, на думку автора, використовуються етностратегії «приймаючої сторони» щодо депортованих народів (кримських татар, греків, болгар, караїмів) та інтеграції в процесі формування української політичної нації.
Другий розділ «Конфліктологічні аспекти реалізації української етнонаціональної моделі» містить три підрозділи, де за допомогою комплексного підходу, структурно-функціонального та кількісного методів, розглядається легітимація демократичного політичного режиму у процесі формування української етнонаціональної моделі, аналізуються особливості етнокультурної маргінальності в Україні і національна безпека нашої держави з точки зору етнополітичних досліджень.
У першому підрозділі «Легітимація демократичного політичного режиму у процесі формування української етнонаціональної моделі», йдеться про сім варіантів легітимації етнополітичного режиму: згода під загрозою насильства, легітимність як традиція, злагода внаслідок апатії, прагматичне підкорення (тобто підтримка заради особистої користі), інструментальна легітимність (злагода, оскільки даний режим може слугувати інструментом реалізації ідеї загального добра), нормативна згода та ідеальна нормативна злагода. Власне соціологічне опитування показало, що більшість респондентів у різних регіонах України негативно ставляться до політики, другою за чисельністю є група опитаних, які не визначились у цьому питанні. Таким чином, легітимаційна база української етнонаціональної моделі має критичне значення, що послаблює державотворчі процеси в країні. В той же час ми повинні бачити різницю між легітимністю і довірою: в широкому значенні ці терміни є синонімічними, а у вузькому легітимність належить до всієї політичної системи, тоді як довіра характеризує ставлення громадян до конкретних персон, що уособлюють владу та обрані народом на певний термін.
Зазначено, що сорок відсотків опитаних (представники різних народів України) вбачають покращення у ставленні до своєї національності за роки незалежності. А це свідчить про безсумнівні переваги демократичної етнонаціональної моделі над тоталітарною, про можливість у більшому обсязі реалізувати свої національні потреби.
Висвітлюючи вітчизняну етнонаціональну модель за класифікаційними схемами, наведеними у першому розділі, слід зазначити її гетерогенний характер (з точки зору етнічного ядра) та віднести її до перехідної конструкції з елементами «корпоративності» та «клановості». Бажаною перспективою для України є побудова со-суспільної етнонаціональної моделі, оскільки саме вона дозволяє гармонізувати міжсегментарні протиріччя поліетнічного суспільства, поєднати інтереси держави та етносів, держави і регіонів. В наш час дуже необхідне розуміння со-суспільності як методу побудови демократичної етнонаціональної моделі, де групові, сегментарні інтереси постійно співвідносяться з загальнонаціональними.
Легітимацію демократичного політичного режиму в Україні можна розглядати як з формальної, так і з фактичної точок зору. В першому варіанті (формальної легітимації) ми маємо нові органи влади, зокрема демократичним шляхом обраний парламент, демократичну Конституцію, яка накреслила орієнтири розвитку країни, визначила права національних меншин на прогресивній юридичній основі. В другому варіанті (фактичної легітимації) спостерігається явище фрустрації у значної частини населення: на жаль, невдалі реформи поставили під сумнів можливість втілення демократії в Україні в її ліберальній та неоліберальній формі, що призводить до утворення соціально-політичного грунту для авторитаризму та неототалітаризму.
У другому підрозділі «Особливості етнокультурної маргінальності в Україні», автор підкреслює, що вона (маргінальність) обумовлена об’єктивними чинниками: рубіжним геополітичним розташуванням нашої країни, зміною політичної системи, посиленням міграційних процесів. У дисертації етнокультурна маргінальність аналізується на двох рівнях: індивідуальному та суспільному. В наш час самоідентифікація особистості, як і раніше, обумовлена не тільки культурно-історичними традиціями, а й політичною ситуацією у країні. В умовах, коли суспільство, держава вимагають однозначної відповіді на запитання про приналежність до нації, етносу у відповідній графі у документах, анкетах, то зрозуміло, що виходець з національно-мішаної родини змушений називати одну національність. Зафіксувати свою подвійну, а тим більш потрійну етнічну самосвідомість у нього немає можливості. Тому статистика, опитування, переписи населення дають дещо перекручену картину етнонаціональної орієнтації населення у поліетнічних країнах (в Україні також). На особистісному рівні маргінали можуть самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей: перша - психологічна амбівалентність, «розірваність» душі між культурами, етносами, мовами; друга - самоідентифікація з одним етносом; третя - усвідомлення себе космополітом; четверта - самоідентифікація з двома, трьома етносами.
В дисертації зазначено, що проведене автором соціологічне дослідження підтвердило мовну роздвоєність певної частини громадян України, їх рубіжне становище між російською та українською культурами. На наш погляд, як українська, так і російська культури (відповідно інших народів також) становлять основу етнонаціональної моделі нашої країни, тому їх штучне протиставлення вкрай негативно впливатиме на розвиток нашої держави. Етнокультурна біполярність українських громадян робить неможливою консолідацію суспільства на базі однієї з культурно-історичних традицій - західно-європейської або проросійської. Стримуючим фактором розвитку конфліктогенних ситуацій у цій площині є наявність значної кількості бікультуралів та білінгвів.
Підкреслимо, що для рубіжної держави особливо актуальна ідентифікація суспільства на різних рівнях простірно-часової стратифікації, етнонаціональних, етноконфесіональних, геоекономічних, природноетнічних та інших процесів. Погранична держава повинна бути відкритою зовнішньому світу (принцип екзоетнічності), активно співпрацювати з різнопрофельними організаціями, союзами країн. В етнонаціональних моделях з кризовою економічною ситуацією (до яких належить і українська) маргінали можуть відігравати цілий спектр соціальних ролей: від позитивних - активна участь у розбудові держави, до негативних - боротьба за існування та вплив з використанням кримінальних засобів.
У третьому підрозділі «Національна безпека України у контексті етнополітичних досліджень» підкреслюється, що стабільний розвиток української етнонаціональної моделі прямо залежить від врегулювання виникаючих міжетнічних протиріч, забезпечення захисту національних інтересів на всіх рівнях: громадянин, суспільство, держава, етнонаціональні групи. Виходячи з цього, логічним буде використання у науковій літературі таких словосполучень, як «етнополітична безпека держави» або «етнонаціональна безпека держави». Необхідно зазначити, що до основних параметрів етнополітичної безпеки автор відносить: характер і спрямованість міграційних потоків, рівень безробіття як у державі в цілому, так і серед окремих народів, темпи відтворення титульної нації та окремих етнічних груп, ступінь демократичності національної ідеології.
Спираючись на матеріали наукової доповіді Національного Інституту Стратегічних досліджень, окремі публікації у періодичних виданнях слід зазначити, що загрозливими для перспектив розвитку української нації стають обсяги і темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Важливою проблемою для України є упорядкування міграційних потоків: з одного боку, це контроль за кількістю іноземців, що приїздять у країну, недопущення нелегальної міграції; з іншого боку, утворення умов для збереження інтелектуального потенціалу нації, оскільки зростає кількість бажаючих виїхати
за кордон саме серед високоосвіченої категорії населення. На сьогоднішній день можна виділити не тільки, так би мовити, відкриту еміграцію, а й приховану - у вигляді навчання та стажування за кордоном.
Таким чином, основу етнополітичної безпеки України становлять збереження етнонаціональної єдності, захист прав і свобод етнонаціональних утворень. Безпека етнічної спільноти полягає у відсутності загроз для її існування та наявності умов для її всебічного розвитку в межах законодавчої бази країни.
ВИСНОВКИ
Підведені підсумки проведеного дослідження, зроблені теоретичні узагальнення, запропоновано ряд практичних рекомендацій теоретико-методологічного, науково-методичного характеру.
Результати дисертаційного дослідження конкретизовані в наступних висновках:
1. Етнонаціональні моделі держави відображають структуру взаємодії нації, етносів, та політичної влади і можуть бути класифіковані на демократичні («мажоритарна демократія», «со-суспільна демократія»), тоталітарні («демократія раси панів»), перехідні («етнічна або національна демократія», «кланова демократія», «корпоративна модель»).
2. Конкретизацією етнонаціонального моделювання є різноманітні етностратегії. Для тоталітарних моделей характерні етностратегії депортації або «переміщення етноструктури», насильницької асиміляції, фізичне знищення етноструктури. В той же час для демократичних конструкцій типовими є етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, «мультикультуралізму», «збереження етноструктури» та інтеграції.
3. У перехідних етнонаціональних моделях відбувається пошук своєї системи взаємодії між державою та етнічними утвореннями, як правило, в цьому випадку спостерігається поєднання різноманітних політичних технологій. Скажімо в Україні достатньо органічно застосовуються такі етностратегії: «приймаючої сторони» до депортованих народів (кримських татар, греків, болгар), акомодації (або коренізації), інтеграції.
4. Визначаючи конфліктологічні показники етнонаціональної моделі України, на основі соціологічних досліджень проведених як власноруч, так і запозичених необхідно підкреслити достатньо високий рівень недовіри громадян з різних регіонів та різних національностей до політичної влади, що обумовлено, в першу чергу, погіршенням їх економічного становища. В той же час більш високий рівень лояльності демонструють респонденти до самої ідеї незалежності української держави, оскільки їх правове становище у етнонаціональній сфері покращилось. Представники національних меншин на сьогоднішній день мають змогу відвідувати свою Батьківщину, утворювати релігійні та культурні центри, вивчати рідну мову.
5. Розглядаючи українську етнонаціональну модель з точки зору проявів етнокультурної маргінальності, необхідно підкреслити, перш за все, присутність значної кількості бікультуралів та білінгвів в нашому суспільстві, які поєднали в собі ознаки як української, російської, так і інших культур. Цей фактор дозволяє уникнути жорсткого протистояння у суспільстві, наприклад, російськомовного та україномовного населення. Важливою характеристикою етнонаціональної моделі України є її геополітична рубіжність між Заходом і Сходом. Тобто Україну можна вважати маргінальною державою з культурно-географічної точки зору.
6. Аналізуючи етнонаціональну безпеку нашої держави, автор дійшов до висновку, що вона базується на внутрішніх і зовнішніх чинниках. До зовнішніх чинників етнонаціональної безпеки слід віднести авторитет держави на міжнародній арені, ефективність участі країни у різноманітних міжнародних і регіональних організаціях, можливості захисту державою своїх громадян в інших країнах, спрямованість міграційних потоків, зв’язки з діаспорою. Внутрішні чинники етнонаціональної безпеки країни включають кількість населення, його етнічний склад, вікові показники, міграційну активність населення, рівень політизації етнічних утворень, характер національної ідеології, наявність у країні відкритих або латентних етнонаціональних конфліктів.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
1.
Калиновський Ю.Ю. Проблеми формування етнополітичної моделі у демократичній державі // Вісник Харківського державного університету «Питання політології». Вип. 1, Харків, 1998. – С.92-99.
1.
Калиновський Ю.Ю. Національні інтереси України і європейські політичні трансформації // Збірник наукових праць ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Вип. 2, Харків: ХДПУ, 1998 - С. 69-73.
3.
Калиновський Ю.Ю. Етнонаціональне буття у контексті державотворення // Вісник Харківського державного університету «Питання політології». Вип. 1, Харків, 1998. – С.99-107.
4. Калиновський Ю.Ю Конфліктологічні аспекти етнополітичної безпеки України // Нова політика. – 1999. - №5. – С.58-60.
5.
Калиновський Ю.Ю. Сутність етнополітики. - Харків: ХВУ, 1998. – 19 с.
5.
Калиновский Ю.Ю. Этнополитические государственные и региональные стратегии. // Регион. - 1998. - № 1. - С. 6-8.
5.
Калиновський Ю.Ю. Воєнно-політичні аспекти національної безпеки України. // Проблеми безпеки української нації на порозі XXI сторіччя. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Ч. I. Київ, 1998. - С. 56-61.
5.
Калиновський Ю.Ю. Конфліктологічні аспекти етнополітики в Україні // Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей. Матеріали міжвузівської конференції. Харків, 1996. - С. 36-37.
АНОТАЦІЯ
Калиновський Ю.Ю. Вибір та реалізація етнонаціональної моделі в процесі державотворення. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. - політичні інститути і процеси. - Університет внутрішніх справ; Харків, 1999.
У роботі розглядаються різнопланові етнонаціональні моделі, їх сутність та зміст, шляхом порівняння визначаються характерні риси демократичних, тоталітарних та перехідних конструкцій. Робиться спроба встановити загальні етапи формування етнонаціональних моделей, а саме: політизація етнічності, утворення нації, побудова незалежної держави. Встановлено, що тоталітарні режими активно практикують наступні етностратегії: депортації, насильницької асиміляції, фізичне знищення етноструктури. Для демократичних конструкцій типовими є етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, «збереження етноструктури». У перехідних етнонаціональних моделях застосовуються різноманітні етностратегії в залежності від обраної парадигми державотворення. Скажімо в Україні достатньо органічно запроваджуються такі етностратегії: «приймаючої сторони» до депортованих народів (кримських татар, греків, болгар), акомодації (або коренізації), інтеграції. Аналізуючи українську етнонаціональну модель, необхідно підкреслити її демократичний характер щодо вирішення міжнаціональних конфліктів та наявність елементів «кланової» та «корпоративної» конструкцій. Розглядаються конфліктологічні аспекти української етнонаціональної моделі у декількох ракурсах: легітимація
демократичного політичного режиму в Україні, особливості етнокультурної маргінальності в нашій країні та національна безпека української держави з точки зору етнополітичних досліджень.
Ключові слова: етнонаціональна модель держави, політизація етнічності, етностратегія, легітимація демократичного політичного режиму, етнокультурна маргінальність, етнонаціональна безпека.
Калиновский Ю.Ю. Выбор и реализация этнонациональной модели в процессе государственного строительства. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Университет внутренних дел; Харьков, 1999.
В работе рассматриваются разноплановые этнонациональные модели, их сущность и содержание, путем сравнения выделяются характерные черты демократических, тоталитарных и переходных конструкций. Делается попытка установить общие этапы формирования этнонациональных моделей: политизация этничности, создание нации, построение независимого государства. Установлено, что тоталитарные режимы активно практикуют следующие этностратегии: депортации, насильственной ассимиляции, физического уничтожения этноструктуры. Для демократических конструкций типичными являются этностратегии аккомодации (или коренизации), интеграции, сохранения этноструктуры. В переходных этнонациональных моделях используются комбинированные этностратегии в зависимости от избранной парадигмы государственного строительства. В Украине достаточно органично внедряются такие этностратегии как «принимающей стороны» к депортированным народам (крымским татарам, грекам, болгарам), аккомодации (или коренизации), ненасильственной ассимиляции. Анализируя украинскую этнонациональную модель, необходимо подчеркнуть ее демократический характер, относительно решения межнациональных конфликтов, и наличие элементов «клановой» и «корпоративной» конструкций. В диссертации рассматриваются конфликтологические аспекты украинской этнонациональной модели в различных ракурсах: легитимация демократического политического режима в Украине, особенности этнокультурной маргинальности в нашей стране и национальная безопасность нашего государства с точки зрения этнополитических исследований.
Подчеркивается, что этнокультурная маргинальность в Украине обусловлена объективными факторами: рубежным геополитическим положением нашего государства, усилением миграционных процессов, культурно-историческим наследием.
На личностном уровне маргиналы самоидентифицируются по четырем основным моделям: первая – психологическая амбивалентность; вторая – самоидентификация с одним этносом; третья – осознание себя космополитом; четвертая – самоидентификация с двумя, тремя этносами. Таким образом, этнокультурная маргинальность нашего государства проявляется в кофессиональных традициях, структуре национальной элиты, русскоязычном мире крупных городов.
Рассматривая национальную безопасность Украины, в контексте этнополитических исследований, необходимо обозначить уровни защиты национальных интересов: гражданин, общество, государство, этнонациональные группы. Анализируются основные параметры этнополитической безопасности: характер и направленность миграционных потоков, степень демократичности национальной идеологии, уровень безработицы как во всем государстве, так и в отдельных регионах, темпы воспроизводства титульной нации и отдельных этнических групп. Делается вывод о том, что основу этнополитической безопасности Украины составляют этнонациональное единство, защита прав и свобод этнонациональных образований.
Ключевые слова: этнонациональная модель государства, политизация этничности, этностратегия, легитимация демократического политического режима, этнокультурная маргинальность, этнонациональная безопасность.
Kalinovsky Y.Y. The choice and realization of the ethno-national model in the process of the building of state. – Manuscript.
Thesis for PhD in politics 23.00.02 – political institutes and processes. University of Internal Affairs; Kharkiv, 1999.
In the work the author considers many-sided ethno-national patterns, their essence and contents; marks out characteristic features of democratic, totalitarian and transitional constructions by means of comparison.
The author has tried to determine the general stages of the formation of ethno-national patterns: politization of ethnic groups, the creation of the nation, the formation of the independent state. It has been determined that totalitarian regimes practise actively the following ethno-strategies: deportation, forced assimilation, physical destruction of an ethnostrategy.
Democratic construction are characterized by the ethnostrategies of accomodation(or rooting),natural assimilation,preservation of the ethnostructure.
Transitional ethnonational patterns are characterized by combined ethnostrategies which are dependent on the chosen paradigm of the state construction. In Ukraine, the ethnostrategies of ,,the receiving side» towards deported peoples (Crimean Tatars, Greeks, Bulgarians), accommodation (or rooting), integration are being organically inculcated.
Analyzing the Ukrainian ethnonational pattern, it’s important to stress its dynamic character concerning the regulation of international conflicts and the existence of elements of «clan» and ,,corporative» constructions. In the dessertation the conflictological aspects of the Ukrainian ethnonational pattern in different approaches are considered: legitimation of the democratic political regime in Ukraine, the peculiarities of the ethnocultural marginality in our country and the national security of our state from the point of view of ethnopolitical researches.
Key words: thno-national pattern of the state, politization of ethnic group, ethno-stategy, legitimation of the democratic political regime, ethnocultural marginality, ethnonational security.
