Осінній пейзаж
Останні дні вересня… Та пора, яку ласкаво кличуть «бабиним літом» плавно поступилась місцем дійсно прохолодним осіннім дням. Хоча я думаю, що це лише на краще, адже, погодьтесь, що ви вже скучили і за сяйливим жовтогарячим падолистом, і за золотобокими каштанами, і за останніми променями сонечка, яке вже не гріє та не обпалює обличчя, а лише лагідно пестить, ніби прощаючись, адже знову ви зустрінетесь лише після довгої зими.
Я не маю достатньо слів, аби сповна описати всю ту осінню красу, усю велич та чарівність осінніх пейзажів. Мені вселяють трепет подихи вітру, які колишуться в скронях, невтримний лет багряно-жовтого листя, перешіптування дерев між собою, тремтлива краса ніжних та таких беззахисних айстр із хризантемами… Іноді мені здається, що це найбільш казкова пора року. Я завжди згадую поезію славетної Ліни Костенко:
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
Кожна осінь по-своєму особлива, я зустріла їх вже багато, а ще набагато більше їх попереду, проте кожна незвичайна, кожна причаровує та не дає про себе забути.
Хтось може сказати, що осінь – пора змертвіння, пора холодів, пора прощання із літом та веселощами, проте насправді це аніскілечки неправдиві здогадки. Осінь – це пора дорослішання, багатства, врожаю, краси та сонця. Осінь – це час, коли буденні речі набувають чарівно-фантастичного забарвлення. Осінній пейзаж завжди навіває мені тугу за теплом і тою красою, яка на всю зиму сховається під товстим шаром снігу, проте я тішу себе надіями, що мине цей час, і знову, як і щороку, я буду з насолодою підставляти обличчя останнім сонячним променям, гуляти під кронами дерев із золотим листям, збирати нову колекцію каштанів, як і щороку, насолоджуватись ароматом айстр та просто радіти, що це ще одна осінь в моєму житті.
Я не маю достатньо слів, аби сповна описати всю ту осінню красу, усю велич та чарівність осінніх пейзажів. Мені вселяють трепет подихи вітру, які колишуться в скронях, невтримний лет багряно-жовтого листя, перешіптування дерев між собою, тремтлива краса ніжних та таких беззахисних айстр із хризантемами… Іноді мені здається, що це найбільш казкова пора року. Я завжди згадую поезію славетної Ліни Костенко:
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
Кожна осінь по-своєму особлива, я зустріла їх вже багато, а ще набагато більше їх попереду, проте кожна незвичайна, кожна причаровує та не дає про себе забути.
Хтось може сказати, що осінь – пора змертвіння, пора холодів, пора прощання із літом та веселощами, проте насправді це аніскілечки неправдиві здогадки. Осінь – це пора дорослішання, багатства, врожаю, краси та сонця. Осінь – це час, коли буденні речі набувають чарівно-фантастичного забарвлення. Осінній пейзаж завжди навіває мені тугу за теплом і тою красою, яка на всю зиму сховається під товстим шаром снігу, проте я тішу себе надіями, що мине цей час, і знову, як і щороку, я буду з насолодою підставляти обличчя останнім сонячним променям, гуляти під кронами дерев із золотим листям, збирати нову колекцію каштанів, як і щороку, насолоджуватись ароматом айстр та просто радіти, що це ще одна осінь в моєму житті.
