«Моя подорож з батьком до Червоного моря» (розповідь від імені Деві)
Сказати по правді, думка про спільну подорож із батьком не уявлялась мені занадто радісною чи щасливою, оскільки вже доволі багато часу минуло відтоді, як я усвідомив, що ані йому, ані матері немає до мене геть ніякого діла. Не можна сказати, що я нещасна дитина абощо, просто з батьком у нас банально немає узагалі ніяких спільних тем для розмов. Він геть нічого не знає про мене, моє життя чи інтереси геть невідомі йому… Є таке питання в авіації як «фатальний поворот», можливо, щось схоже відбулось у нас із батьком, оскільки неможливо однієї миті налагодити геть усе, що було зруйновано дуже давно. До того ж, я відчуваю, що батько наче соромиться мене, мабуть, він розчарований, що я геть на нього не схожий, не такий мужній та товариський…
Одним словом, я лічу хвилини до повернення додому. Щоразу, коли я про щось питаю батька, намагаючись зав’язати розмову, він гримає на мене, розлюченим голосом починає кричати, від чого я нервуюсь, а руки починають дрижати.
Коли батько виринув з води і я побачив, що він стікає кров’ю, в мене знову затремтіли руки, проте вже з іншої причини. Я усвідомив, що зараз є єдиною істотою в радіусі кількох кілометрів, яка може врятувати мого батька. Я не думав ані про наші напружені стосунки, ані про його грубий голос, ані про весь біль, якого завдали мені його докори. Все це зникає, коли в тебе на руках помирає тато…
Якби зараз мене попрохали б заново продемонструвати, як я посадив літак чи як я ним кермував, не думаю, що в мене вийшло б. Я мало що пам’ятаю, все вкрилось якоюсь пеленою або туманом. В голові билась лише одна думка, думка про порятунок батька.
Коли двері операційної зачинились, а лікар запевнив, що з татом все буде гаразд, я не міг стримати сліз. Знаю, що батьку не сподобалося б, але напруження, усі мої переживання врешті зникли. Я усвідомив, що з ним усе буде гаразд. Як би там не було, у нас з’явився шанс на краще життя, на теплі стосунки батька з сином, і, можливо, я більше не буду занедбаною дитиною, а стану дитиною бажаною. Я сподіваюсь на це, тату!
Одним словом, я лічу хвилини до повернення додому. Щоразу, коли я про щось питаю батька, намагаючись зав’язати розмову, він гримає на мене, розлюченим голосом починає кричати, від чого я нервуюсь, а руки починають дрижати.
Коли батько виринув з води і я побачив, що він стікає кров’ю, в мене знову затремтіли руки, проте вже з іншої причини. Я усвідомив, що зараз є єдиною істотою в радіусі кількох кілометрів, яка може врятувати мого батька. Я не думав ані про наші напружені стосунки, ані про його грубий голос, ані про весь біль, якого завдали мені його докори. Все це зникає, коли в тебе на руках помирає тато…
Якби зараз мене попрохали б заново продемонструвати, як я посадив літак чи як я ним кермував, не думаю, що в мене вийшло б. Я мало що пам’ятаю, все вкрилось якоюсь пеленою або туманом. В голові билась лише одна думка, думка про порятунок батька.
Коли двері операційної зачинились, а лікар запевнив, що з татом все буде гаразд, я не міг стримати сліз. Знаю, що батьку не сподобалося б, але напруження, усі мої переживання врешті зникли. Я усвідомив, що з ним усе буде гаразд. Як би там не було, у нас з’явився шанс на краще життя, на теплі стосунки батька з сином, і, можливо, я більше не буду занедбаною дитиною, а стану дитиною бажаною. Я сподіваюсь на це, тату!
