Розвінчання романтики більшовицької революції у творі „Я (Романтика)” - варіант 3

Як жилося людям під час революції та громадянської війни, як вони вирішували свої проблеми, як поводилися з собі подібними? На ці питання немає одностайної відповіді. Та й ми зараз не можемо знати, що відбувалося насправді, адже часи були тяжкі, люди багато чого не розуміли, багато помилялися. Єдине, в чому вони не сумнівалися, — це ідеали революції. Заради них більшовики ладні були вбити власну матір...

Мене глибоко вразили образи, виведені Миколою Хвильовим у новелі „Я (Романтика)”. Неможливо спокійно сприймати цинічного доктора Тагабата, дегенеративного вартового та все більш падаючого у безодню власної бездуховності командира. Лише образ Андрюші викликає добрі почуття, але під плином обставин і він стає подібним до усіх „чекістів”, підписуючи постанови про чергові розстріли безвинних людей.

Будинок, в якому знаходяться більшовики, наводить жах на мирних жителів. їм здається, що там панує садизм. І на це нічого не може відповісти командир, бо це правда. Він і сам розуміє, що зовсім не так поводяться справжні комунари. Хоча, може, саме й так. Адже їм потрібно будь-що дістатися „до загірних озер невідомої прекрасної комуни”, навіть йдучи по трупах. Я бачу, як у душі командира поступово відбуваються страшні зміни, як він усе більше стає подібним до вартового-дегенерата, якому свого часу складав гімни. Мабуть, він відчував, що незабаром повторить його долю. Адже поряд знаходяться такі люди, як доктор Тагабат, якому байдуже до усього роду людського. Командир раптом робить для себе страшний висновок:„ Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”.

Мені боляче читати, як швидко відбувається деградація головного героя. Мені боляче дивитися на розпуку його матері, яка не може повернути власного сина на вірний шлях, навіть з’являючись до нього в образі Марії. Та герой не може повернути назад, хоча й не знає, що його чекатиме попереду — „я йшов у нікуди”. Чи варто вірити таким комунарам, які й самі не розуміють, куди їх несе червона течія революції? Не позаздриш таким романтикам, для яких романтизм полягає в постійних розстрілах та знущаннях над людьми. Можливо, саме в цьому вони знаходять задоволення? Задоволення дивитися на розстріли безвинних чоловіків, багатодітних жінок, старих людей; задоволення дивитися на смерть малих дітей. Куди ж тоді кличе комунарів „прекрасна комуна”? На шлях, встелений трупами та кістяками? І немає відповіді на ці питання...

Боляче стає від страшного факту: командир власноруч підписав постанову про розстріл матері. Хоч і приходила до нього матір Марія, хоч навіть Андрюша не витримав і просив дозволу відпустити його матір, проте герой не хоче бути в очах інших „чекістів” маменькиним синком. Невже любов до матері—це злочин, за який треба розстрілювати?! Прекрасна чекістська „правда”! Не дивно, що Андрюша, хлопець з чистою душею, якнайдовше намагається не підписувати страшні постанови на розстріл.

Особливо мене вразило те, що командир з маузера застрелив власну матір. „Як зрізаний колос, похилилася вона на мене”. Тепер вже не буде ніколи до нього з’являтися образ Марії, не буде роздирати на шматки його душу. Тепер кличе своїми вогнями загірна комуна, яка теж не має у серці ніяких сумнівів. Нехай не чекає материнський труп, син вже бачить вогні нового життя. „...Я зупинився серед мертвого степу: там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Людина може зробити у своєму житті все, але тільки не вбити власну матір. Здається, нічого немає огиднішого, ніж такий злочин. То ж хіба можна назвати людьми тих, хто здатен на такий вчинок? Яка може бути у цьому романтика? Микола Хвильовий, не вагаючись, розвінчує „романтичні” ідеали більшовицької революції, показуючи справжнє обличчя більшості „чекістів”, для яких не було нічого святого. Вони намагалися дістатися якоїсь невідомої комуни, яка б згодом зжерла їх у своїй хижій пащі. Комунари бігли за привидом, змітаючи на своєму шляху не тільки усіх непотрібних їм людей, а й людські почуття. То чи були вони людьми?..