Розвінчання романтики більшовицької революції у творі „Я (Романтика)” - варіант 4

   Невже було це так?

   А може, то примара?

   Не знаю! Не скажу!

   І пахне бур’янами,

   а може, й чебрецем...

   а по ярках — огні!

   ...огні...

   ...огні...

   М. Хвильовий

Жовтнева революція... Скільки сподівань, скільки прагнень, скільки таємничих бажань про „тихі озера загірної комуни”, скільки романтичної віри в торжество революційних ідеалів! Це був початок нового етапу активних громадських дій, кипучої творчої енергії, могутньої хвилі в розвитку людських, суспільних і національних взаємин... Але зростаюча хвиля громадянської війни, на жаль, поглинає романтику більшовицької революції, залишаючи кровопролиття, братовбивство, безперервні зміни влади, репресії, поширення недовіри і підозри в суспільстві.

Звичайно, у такий складний історичний період бурхливих змін нелегко залишатися людиною. Нелегко було і Миколі Хвильовому, який фанатично вірив у революцію, в її ідеали, а потім побачив, що ці ідеали зневажені, зраджені. Він не поривав з більшовицькою партією, не зрікся революційних ідеалів, але не міг далі закривати очі на те, що діялось у країні від імені партії. Не хотів, не міг роздвоюватися, але постав перед проблемою вибору: „Я — чекіст, але я й людина”. У цьому трагічному афоризмі — суть тих суперечностей, що краяли душу письменника. Тих суперечностей, що не дають спокою і головному героєві новели „Я (Романтика)”, який потрапляє в розставлену спотвореними революційними ідеями пастку.

„Бредуть народи і віки, і сам час”, змінюються епохи, на зміну одним поколінням приходять інші, а людина завжди стоїть перед проблемою вибору, бореться зі своїм „хазяїном” — звірячим інстинктом — за право називатися людиною. За це право бореться і главковерх чорного трибуналу комуни. Він служить благородній справі й високій ідеї: його кличе загірна комуна — країна щастя і благодаті для всіх голодних, спраглих і обкрадених духом, кличе саме безсмертя. Це — у мрії. Проте насправді герой іде в нікуди, спиняється в цілковитій безвиході. Чому? Хто винен у тому страшному злочині, який здійснює герой? Не замислюючись, можна дати відповідь — громадянська війна. Бо вона, як і кожна війна, суперечить самій природі людини з її одвічними прагненнями добра, краси, бо несе кров, страждання, смерть.

   ...Шість на моїй совісті?

   Ні, це неправда. Шість сотень,

   шість тисяч, шість мільйонів —

   тьма на моїй совісті!

Так, він інсургент, його обов’язок — вершити революційний суд. Той, хто проти комуни, повинен загинути, бо комуну оточують версальці, тому не може в його душі оселитися співчуття, сумнів „бентежного” сина матері Марії. Марії, яка передчуває грозу і розкол внутрішнього „я” справжнього комунара, яка постане перед ним, юним фанатиком комуни, в образі милосердної матері, яка вміє прощати своїм синам роздвоєння душі. „Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?” Ні, бо на чатах сторож його душі — „вірний пес революції” — Дегенерат. Не випадково М. Хвильовий наділяє цього героя таким ім’ям, бо війна калічила людські душі, перетворювала людину на зомбі. У тяжкий час випробувань виринала вся мізерність, низість людська, яка, окрім страшного „розстріляти”, нічого іншого не знала. Такий за своєю природою і доктор Тагабат, який розстрілює безвинних людей, завдає їм страшних тортур під своє азіатське „ала-ла-ла”. Можливо, у цих нелюдських умовах більш людяним залишається Андрюша, який намагається вирватися зі страшного оточення, хоче втекти на фронт. Це він робить спробу відпустити матір главковерха, це він при масових розстрілах ще блідне, перелякано дивиться, намагається будь-як змінити присуд. Але й у нього, як і в багатьох інших комунарів, був свій сторож — страх опинитися на місці версальців. Усі вони керувалися звірячим інстинктом, як і главковерх чорного трибуналу, усі знаходилися в тваринному екстазі, коли чинили вбивства. Жорстока теза юного фанатика комуни: „Будуть сотні розстрілів” в ім’я наближення „загірної комуни” виявиться пророчою.

Як же так могло трапитися, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на неї? На жаль, революційне „я” перемагає людське. Якщо замислитися, то як це страшно: вбивати людей в ім’я кращого майбутнього — за світле завтра. Яке ж воно „світле”, якщо все в крові? Герой, що вбиває матір, приречений на загибель. А в безодні тихо вмирав місяць, „з заходу насувалися хмари”, які, здається, намагалися скрити „тихі озера загірної комуни”.

Так, не існує людини без сумнівів і вагань. Проте є речі, які не вибирають. Людина, яка проміняла справжні цінності на фальшиві, приречена на забуття, така людина позбавляється людської моралі і навіть того людського інстинкту, який визначає її сутність, — поважати матір і батька своїх.