Художнє відтворення голодомору як найстрашнішої трагедії українського народу - за романом Жовтий князь - варіант 2
Нічого страшнішого за голодомор, мабуть, не відбувалося в українській землі. Про нього пам’ятають як про нашесть, яка змела з лиця землі більшість українців, вкоротивши віку і старим людям, і маленьким дітям. Здавалося, що українців збираються зовсім знищити. Мабуть, так і було, бо письменники, яким довелося жити в ті роки й які не схотіли мовчати, намагаючись донести людям правду, описували жахливі речі, які можна порівняти хіба що з концтаборами в Німеччині. А може, навіть ще гірше.
Страшний вихор пронісся по усій Україні. Він забирав не тільки хліб, буряки, живність — він тягнув за собою і людей. Але не до комор начальства, а у прірву смерті. І селяни не мали змоги опиратися, бо усе це було прикрито директивами влади. Тому про державну заготівлю не прийнято було казати „забрано”, а треба було просто здати лишки, яких зовсім не було у зубожілих селян. Не тільки лишків, а й зовсім нічого не було. Та це не зупиняло знавіснілих виконувачів нелюдських директив: вони забирали геть усе, що бачили . Страшне діється по селах:„.. .дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть з немовлятами!”
Стара мати Мирона Катранника повернулась із церкви, поки що не зачиненої, побачила, що зробили з хатою, заплакала: „...знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі”.
Українців наче перетворили на рабів. Вони за сухарик віддають свої хрестики, а значить, і свою віру. А інакше і не можна, бо люди відчувають наближення голодної смерті.
Селяни лише дивляться голодними очима, як на північ йдуть вагони з їхнім хлібом. Біля млинів стає щоразу більше голодних. Але вони не в змозі дочекатися борошна — їм вже знайдені місця у свіжовикопаних ямах.
Щоб вижити і дати змогу дітям нарешті поїсти, селяни їдуть до міст. Але там на них не чекають. Ні, чекають, але лише для того, щоб познущатися, щоб забрати останню надію, як забирають борошно. Облави, облави, облави... Селян ловлять як зривщиків і кидають в яри або в степ завозять, щоб замерзали.
Скрізь пустки замість колись населених хат. „Серед сніжного обширу стирчать руїни, мов після чуми і пожежі, що пройшли нероздільно через село, а сліди притрусила зима”. Але це не була страшна пошесть невиліковної хвороби. Це був штучно викликаний голод, який валив з ніг найдужчих людей, руйнуючи родини, вбиваючи всіх, хто наближався дч йоі'о ворожо відкритої пащі.
Найстрашніше було те, що з’явилося багато випадків людожерства. Такого не бачив світ! Люди їдять один одного, мов звичайну живність. Якісь селян заманили до себе хлібом свого родича-каліку. Той прийшов, а його задушили і з’їли. І таких випадків було безліч! Скрізь валяються обгризені кістяки. Схиблені від голоду люди їдять своїх дітей, близьких людей, родичів.
Відтепер змінилися навіть назви місяців: „грудень — трупень, січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень”.
Хто не хоче миритися зі становищем рабів і намагається протестувати, відразу опиняється в таборі. Звідти повернення теж немає. Болісно читати „про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну „своїх людей” — земляків з далекої тієї України нещасливої”.
Мабуть, „хтось з’їхав з глузду в цій країні”. Дійсно, хіба можна інакше назвати того „жовтого князя”, який вбивав мільйони людей, не задумуючись про наслідки? Чим вони йому завинили? Хіба тим, що українська земля більш родюча, що українські люди не хотіли коритися нахабним вказівкам, розуміючи, що вони несуть їм смерть? Чи потрібні їм були ті колгоспи, через яких у селян було забрано усе добро, нажите тяжкою працею? За що вони повинні страждати, через що повинні були помирати їхні діти? Здається, навіть сам „жовтий князь” не знав відповіді на ці питання...