Відображення побуту старої інтелігенції після перевороту 1917 року - за комедією Мина Мазайло - варіант 3

Микола Куліш у своїй комедії „Мина Мазайло” намагався зобразити побут старої інтелігенції, якої залишилося не так вже багато серед представників його сучасності. Багатьох знищило суспільство, яке вважало їх за зайвих людей, багатьох вбили революція і війна. Тому дуже важливо прислухатися до їхніх думок, сподівань, спостережень, незважаючи навіть на деяку кумедність їхніх зауважень.

Єдиним представником старої інтелігенції у творі Куліша є старий дядько Тарас з Києва. Мабуть, і назвав його письменник Тарасом, бо відчував якийсь кровний зв’язок між ним та його тезкою Тарасом Шевченком. А може, й Тарасом Бульбою. Усі ці Тараси були вірними патріотами своєї землі, боролися за її щастя, незважаючи на безліч перешкод. Таким же „войовничим” постає перед нами і дядько Тарас. Його життя не схоже на безтурботне проведення часу, бо стільки відбувається у житті того, що обурює цю стару, але незламну людину.

У країні панує українізація, яка наче розділила усіх на два табори: той, хто її підтримує, і той, хто її зовсім не приймає. Дядько Тарас, звичайно, на боці прихильників українізації. Хоча вважає її недостатньою і навіть чужою, називаючи „їхньою”, тобто українізацією від росіян: „їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було...” Таку „українізацію” підтримують усі, окрім Мокія, у родині Мазайлів. Адже Мина вважає, що українізація у розумінні таких, як дядько Тарас, — „це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”. Дядько Тарас не вірить у те, що Україні вдасться повернути усе, як було колись, за часів козацтва. Хоча це його заповітна мрія. Мариться старому інтелігенту, що колись буде вільне життя на українській землі, усі люди будуть пишатися славною історією своїх предків, знатимуть усе про подвиги козаків. Тому і звертається до товариша Мокія Тертики, запитуючи, чи його предок на початку сімнадцятого сторіччя не був курінним отаманом. Його вражає те, що хлопець не знає відповіді.

Старі інтелігенти намагались повернутися обличчям до історії свого народу, вірили, що прийде той час, коли люди нарешті зрозуміють, що без історії, без коренів неможливо будувати щасливе суспільство. Без минулого немає майбутнього. Дядька Тараса виводить із себе неприйняття його близькими української мови. Захищаючи її, він наводить безліч прикладів, які підтверджують, що більшість російських слів було вкрадено в інших мовах. Його обурює те, що у Харкові не розуміють української мови: „Тільки й слави, що на вокзалі „Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере...”

Дядько Тарас, здається, сам намагається змагатися з цілою родиною, ні, мабуть, з багатьма такими родинами. Він трохи перебільшує зі своєю прихильністю до усього козацького, героїчного; смішно читати про його записну книжку, в якій є свідчення, здається, про усе, що відбувалося на Україні протягом багатьох років. Тут є нотатки і про раду в Чигирині, і про перший український словник. Запитали б ще що-небудь, я гадаю, він неодмінно знайшов би це у своїй книжці. Як і Мокій, тільки по-іншому, він, мені здається, трохи схиблений на всьому українському. Але це, мабуть, від того, що навкруги ніхто не хоче прийняти ані українську мову, не на словах, а по-справжньому, ані культуру українську, ні історію. Боляче це мені розуміти. Як же тоді почуває себе ця стара людина, що усе життя мріяла про вільну Батьківщину і, мабуть, боролася?! Інакше звідки б у дядька Тараса були такі песимістичні думки щодо „їхньої” українізації?

Микола Куліш намагався у своїй комедії показати нам старого інтелігента, який усіма силами прагне змінити життя українців, повернути їх до власних коренів, навчити любити свою Батьківщину. Хай цей старий дядько поки що один бореться проти байдужості, неприйняття власними дітьми історії рідної неньки, та прийде час, коли його підтримають такі, як Мокій. Поки що вони не дійшли згоди щодо українізації, але з часом, я гадаю, хлопець піде шляхом дядька Тараса. Так, на жаль, у ті часи, після перевороту 1917 року, то було неможливо зробити, адже „українізація” дуже швидко закінчилася нічим. Тільки слово залишилося, як згадка про те, що це усе ж таки відбувалося насправді. Та прийде час, коли щира українська мова зазвучить по усіх кутках нашої могутньої Вітчизни. І ми згадаємо про невдалу „українізацію”, описану в комедії Миколи Куліша.