Трагедія однієї селянської родини як частка трагедії української нації (за романом „Марія”) - варіант 2

Якщо згадувати українську історію, то просто впадаєш у розпач: стільки там навалено старих кістяків, стільки там болю та розпачу, стільки там кривавих сторінок. І скільки добавилося там смертей від голоду, скільки втрат через „доброзичливість” власних родичів! І так важко було жити, а тут ще сини, чи брати, чище хтось з близьких тобі людей намагаються тобі зашкодити. Як це відбувалося у романі Уласа Самчука „Марія”.

Усе спочатку було добре у родині Перепутьків. Так, не хотілося Корнію багато працювати, бо це не пристало матросові. Але час байдикування минув, змінилася свідомість, і тепер цю людину просто-таки тягнуло до землі. „Все більше пізнається смак і радість праці”. Марія не відстає від свого чоловіка. Недарма на посвяченні нової хати люди прославляють хазяїв: „Корній тут пан, Марія — пані”. З’явилася нова хата, було добро і у хаті, і у клуні, і у коморі. Народилися діточки: син Демко, потім двійко — Надійката Максим. Щастя наче надовго оселилося в родині Перепутьків, незважаючи на пожежу в хаті, незважаючи нате, що Корнія на деякий час забирали на війну. Усе минулося: відбудували хату, повернувся чоловік, та ще й прикупив нової землі, народився ще один син — Лаврін.

Іде час, ростуть діточки, росте достаток. „Корній почесний чоловік у громаді”, усі його поважають, шанують і його дружину. Та й діти гарні та добрі у Перепутьків. Хіба, що Максим не привчився до праці і любить робити капості. Та йому за це влітає від батька, хоча і не дуже, мабуть, допомагає.

Але ось перша біда постукала у двері щасливої родини. Демка забрали на Кавказ у рекрути. Згодом розпочалася війна, і сина Перепутьки вже не побачили — загинув. Повернувся з „мандрувань” Максим, який давно покинув батьків, не схотівши працювати на землі. „Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”. Ця „шкура” наче перетворювала його на тварину, якій зовсім байдуже до родини, до життєвих цінностей селянства. А у селі невідомо що відбувається. Весь час приходять якісь прокламації, накази, чутки ширяться чудніша одна одної. Селяни хвилюються, бо не знають що робити. Сіяти вже час, а людям не дають, бо збираються повсякчас якісь мітинги, на яких нічого звичайно не вирішується. Тільки галасу багато. Та усе більше селян агітують пристати до більшовиків. Хоча молодший син Лаврін мріє про вільну Україну: „Україна поверне козаччину”. Максим же тільки про пролетаріїв і веде мову, та тільки селяни йому не вірять, називаючи соціалізм „ледарством і розпустою”, їх обурює, що „шлюбу нема, родин нема...” — це не по-людськи. Не по-людськи і те, що забирають у людей добро, яке вони заробили власними потом та важкою працею. Віддай корову, потім коня. Кому? Хіба не повинні усі працювати, щоб придбати собі живність та землю? Ні, більшовики хочуть усіх зробити рівними. Та як же це зробити? „Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні...” Хіба про таке мріяли Перепутьки? Ні, вони лише усе життя намагалися чесно і багато працювати, інакше б і не придбали того, що мають. Та тепер вони погані, вони — куркулі, бо мають більше добра, ніж повинно бути у справжнього пролетарія. Але Перепутьки і не хочуть бути з більшовиками, їм добре жилося і без цих крикливих молодиків, які тільки те і вміють, що збирати людей на мітинги. „Бацила розкладу родини натрапила на свій ґрунт”.

Тим часом Максим вважає себе „великим начальством”, бо має галіфе, червоні чоботи та будьонівку і настраждався за „рабочий клас”. Він не дуже шанував батьків, навіть вигнав їх з хати. Покладалися старі тільки на Лавріна, який жив у місті, спілкувався з хлопцями, що хочуть „не піддатися зморі, яка налягала на цілу землю та на всіх людей”. Якось сини ледве не вбили один одного через батьківську хату. Максим став вимагати цілу хату, бо збирався одружуватися, Лаврін був якраз вдома. І якби не Марія, побилися б брати дуже жорстоко...

З кожним роком ставало усе гірше. Селяни бачили, що радянська влада зовсім не вміє хазяйнувати. їй би тільки план. Тим часом забрали Лавріна, мабуть, назавжди. Забрали туди, звідки ще жоден не повернувся. „Допоміг” Лаврінові у цьому рідний брат Максим, який трохи згодом відрікся від батьків, яких він називав „кулаками” та брата. А у селі „нема вже осини, нема запахів горілого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу і розділованих барвистих яблунь”. До села прийшов страшний голод. „Малі діти годують батьків. Годують краденим.” Не чутно собак, бо їх поїли. Корній намагається знайти хоч щось їстівне, щоб нагодувати хвору дружину і дочку. Марія ледве знаходить сили, щоб кожного дня підводитися і йти до Надійки, бо у неї мала дитина. Забили шкапу, щоб хоч щось зварити попоїсти. Але доля наче хотіла ще познущатися з родини Перепутьків. Надія втратила розум і зарізала свою хвору доньку; не маючи змоги побороти голоду, з’їла її. І тут Корній не витримав. Він узяв сокиру і зарубав нею свого сина, ні, вже не сина, Максима. Більше ніколи Корній не повернувся; вкоротила собі віку Надія; недовго протягла і Марія. Родини Перепутьків більше не існує...

Улас Самчук міг, напевно, ще багато розповідати про те, що відбувалося у ці роки в Україні. Але не став цього робити. Мабуть, просто не вистачило слів, а може, сліз. Адже дуже важко розповідати правду, яка більше схожа на фільм жахів. І ще важче, коли в одній родині відбуваються такі страшні події, коли рідний син зрікається батьків, коли рідний брат підставляє брата. Найстрашніше те, що щаслива родина гине, щезає, як зникало з лиця землі безліч подібних до неї родин. У долі Марії читач бачить долі мільйонів, і це ставить твір Уласа Самчука в один ряд з найвеличнішими шедеврами світової літератури.