Незабутні сторінки роману О. Гончара „Прапороносці”

9 травня 1945 року! День Перемоги! В цей день, може, вперше вільно, на повні груди зітхнули мільйони людей. Воїн-месник, воїн-герой нарешті повертається додому. По довгій степовій дорозі йде він, овіяний славою звитяжних боїв, обкурений пилюкою фронтових доріг, зігрітий теплотою сердець вдячних визволених.

Так закінчується роман О. Гончара „Прапороносці” — чудовий твір про тих, хто подолав огидну тварюку — фашизм. Трилогія подобається мені в цілому, але особливо кілька її епізодів.

...Довге пасмо високих Трансільванських Альп, безліч сопок, які у світлі останніх денних променів сонця здаються золотими. Одна з них під номером 805 стала місцем і свідком героїчного подвигу і славної смерті білявого білоруського юнака Юрія Брянського, який з палким закликом: „Уперед! За Батьківщину!” — повів за собою своїх мінометників проти фашистів.

Фашистів відбито, багато з них знайшли ганебну смерть не на своїй землі. Але Юрій Брянський теж загинув. Дуже сумують за командиром його бойові друзі. А я читаю і думаю про те, що перемога над ворогом далась нам нелегко: за неї віддали життя такі прекрасні люди, як Юрій. Пам’ять про них повинна бути священною. Ще я думаю, як жаль, що цей вчорашній студент не стане вже ніколи викладачем математики, що його не діждеться старенька матуся, що ніколи він не побачить своєї коханої і не пізнає з нею щастя. Ніколи! Вдуматися тільки в ці слова! Скільки мрій, планів, прагнень обірвала війна. Адже Брянський мав на все це право, він завоював його своєю кров’ю. Треба пишатися такими людьми, які віддали своє життя за нас, щоб ми жили і милувалися чистим небом, ясним сонцем.

Серед інших героїв юний боєць Гай відразу ж завойовує наші симпатії своєю м’якістю й простодушною довірливістю. Він символізує собою молодь того часу, яка ставала на захист Вітчизни. „Славний хлопець, — рушаючи, подумав Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте”. А яким воно мусить бути, коли тобі тільки вісімнадцять чи двадцять років? У такі роки життя здається особливо прекрасним, дивним. І раптом хлопець, що хотів світ приголубити, підірвався на міні серед квітів і чебрецю, що по-нашому пахне. „Гай лежав розпластавшись. Боєць і тепер довірливо і трохи здивовано дивився в чисте небо, а його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки”. Скільки таких юнаків загинуло на війні?! Скільки подвигів звершили вони в бою! Гинула молодь — цвіт нашої держави. І в цьому велика трагедія війни.

Третій епізод, що схвилював мене до глибини душі, до сліз, — це смерть Шури Ясногорської. Сталось це в долині, в якій так рясно цвіли маки. І хоч надворі сонячний весняний день, але ці червоні маки чомусь нагадують кров. І вона пролилась. Це була кров юної дівчини-берізки. Ця гаряча кров кличе до помсти і водночас вчить нас пильності. Ворогові, як і звірові, не вір. Корисно пам’ятати про це і сьогодні. Бо життя кожного — коштовний скарб!

Цих сторінок роману не забути ніколи. На все життя запам’ятаються вони мені.