Василь Стус — незламний лицар правди і свободи

 

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великої літери, яка відважно й самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.

Поезія Василя Стуса — це складний філософський світ осмислення дійсності, прагнення до розкріпачення людської душі, до піднесення сили людського духу. Поет належить до покоління шістдесятників — покоління новаторів, що будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.

Чому в час космічної ери, у час прогресу слово Стуса було зброєю? Чому його життя стало жертовним? Мабуть тому, що за красивими гаслами апологетів тоталітарного режиму ховалось справжнє знищення всього національного, витруювання української культури. А цей юнак, викоханий маминою піснею, Шевченковим словом, ніс у життя чисту совість і слово правди.

   Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

   Всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Йому болять одвічні проблеми боротьби добра й зла, і він як чесна людина знаходить своє місце в цій боротьбі.

Стус був „незручний” для можновладців. Його безкомпромісність була природною, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища й до себе були надзвичайно високими.

   Я так і не збагнув

   і досі ще не знаю,

   чи світ мене минає,

   чи я його минув.

Точність, насиченість, метал і пристрасть — ось вірш Василя Стуса.

У таборах і на засланні минули десять останніх років життя поета. Імперія знущалася над сином України, який своє життя, свої страждання, свої надії пов’язував тільки з долею свого народу.

   Як добре те, що смерті не боюсь я

   і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

   Що перед вами, судді, не клонюся

   в передчутті недовідомих верст...

Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать рядки твору. Моральну силу вистояти, не клонитися дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба:

   Жив, любив і не набрався скверни,

   ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.

Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Через холодні сніги і через роки неволі звертається Василь Стус до нього:

   Народе мій, до тебе я ще верну,

   як в смерті обернуся до життя

   своїм стражденним і незлим обличчям.

   Як син, тобі доземно уклонюсь...

Поезія Стуса сповнена віри в Україну і її долю. Відірваність від рідної землі тільки посилила синівський зв’язок поета з нею:

   і чесно гляну в чесні твої вічі

   і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы