Художнє осмислення чорнобильської трагедії в поемі „Чорнобильська мадонна” - варіант 3

Іван Драч — талановитий поет-шістдесятник, представник нової хвилі українських митців, того покоління поетів, письменників, артистів, у якому з новою силою „вибухнула” національна ідея, проснулись, можливо, вперше принципи демократії саме в Україні. Його творчість чи не найпоказовіше репрезентує великий потяг шістдесятників до знань та естетичної краси в комплексі з літературними, мистецькими й культурними надбаннями рідного народу.

„Чорнобильська мадонна” — це біль душі, туга серця Івана Драча, гнів, образа, скорбота поета, але разом з тим і всього українського народу, та не тільки українського, а й білоруського, і російського, що разом постраждали від цього лиха. Як про поступовий підхід до проблеми, можливо, варто нагадати про цикл „Подих атомної”, продиктований вірою в науковий прогрес, у можливість мирного використання ядерної енергії. І про ті ледь-ледь стривожені нотки, що звучали вже там, хоч тоді ще тільки зварювалася арматура для майбутніх реакторів. „Вони цілком безпечні, і навіть у Москві, на Красній площі, можна ставити такі реактори”, — це нібито слова академіка Александрова (злочинно, але поставили в густозаселеному, екологічно збалансованому районі, на межиріччі водяних артерій Десни, Прип’яті, під серцем у Києва...).

В самі гарячі після аварії дні син поета Максим, на той час студент медуніверситету, брав безпосередню участь в евакуації людей із району біля Чорнобиля і сам зазнав опромінення (хоч йому зробили переливання крові й усе ніби обійшлося). Мабуть, це розуміння сили батьківської розпуки й каяття відіграло далеко не останню роль у написанні „Чорнобильської мадонни”.

   Все плекало на сонці,

   Не хотіло помирати —

   І квітку прямо в стронцій

   Поцілувала мати.

Це рядки з твору, що став спокутою Івана Драча за цикл „Подих атомної”. Коли писався цикл, усі ще радісно вірили в можливість альтернативи ядерній зброї. Та все ж і в „Подиху атомної” не було оспівування мирного атома. Було тільки замилування працею робітників, насамперед будівельників.

   Дорого заплачено за остаточне прозріння:

   За безладу безмір, за кар’єри і премії,

   Немов на війні, знову вихід один:

   За мудрість всесвітню дурних академій

   Платим безсмертям — життям молодим.

Назавжди в’їдаються, як ті іржаві тополі, у пам’ять ці жахливо-пророцькі рядки — заключна строфа з частини поеми, названої гірко-іронічно „Ода молодості” (як іржаві тополі, що небо скрутно метуть головами, як ті сосни, що своєю іржею лізуть в очі).

Уся поема-мозаїка постає у своїй цілісності тільки по вдумливому прочитанні всіх її фрагментів та компонентів, серед яких особлива увага припадає на заголовки („Скіфська мадонна”, „Баба в целофані — наша мати”, „Примітивний портрет складної людини” та інші).

Образ мадонни, яка пожертвувала своїм сином заради порятунку людства, знаходить нове осмислення, до того ж він накладається на реальну ситуацію з сином поета. І ще один біблійний мотив постає перед нами із глибини сивих віків, але вже в новому освітленні (а може, й опроміненні): Ірод і Пілат, відкритий суд у закритій зоні. Може, пародія? Але напругою тут сповнене кожне слово, навіть числівники („Чому їх — шість?”)

Знову біблійна притча, у якій закодована вся історія людства. Змій дає Єві яблуко спокуси, заздалегідь вилущивши нутрощі разом із насінням, зрізавши шкурку по спіралі, розділивши надвоє. І простягає його Єві вже неповноцінним. А якщо яблуко — це Земля? А Єва з Адамом — то людство? І тоді зрізує по спіралі чорнобильський змій живу зелень земного раю, вилущує насіння — плодючу силу, безсмертя, переполовинює цілісність буття...

Автор звертається і до народного фольклору, як давнього (Соловей-розбійник), так і сучасного („На горі горить реактор, під горою оре трактор”), переповідає розповідь ліквідаторів аварії, цитує колег-письменників, подає картини реального життя.

Немов самі линуть з-під пера автора прекрасно римовані рядки, наповнені жахливим змістом.

У поемі, в одному епізоді син забирає матір до Києва, у багатоповерховий будинок. А стара не може жити тут, її серце рветься під Чорнобиль, і мати тікає додому. Що її там чекає? Чи зрозуміє вона, що трапилось? Чи зможуть люди знов повернутися до зони досі незнаного лиха? І скільки ще чекати?

Матері, що отримали високий рівень радіації, не можуть більше народжувати нормальних дітей. Може, це знов кара небесна? За що, Боже, за що? Хто винен?

Питання, питання, і нема на них відповідей. Тільки сум. І жаль. І розпука. Туга серця. Біль душі...