Образ старої Половчихи (За новелою Ю. Яновського “Шаланда в морі”)
Усі новели в романі Юрія Яновського “Вершники” мають художню завершеність і справляють враження, що автор намагався охопити якомога більше життєвих явищ за буремних часів революції. Але є в романі новела, яка просто вражає своєю досконалістю й глибиною народжуваних почуттів.
Десь там, далеко в морі, бореться з шаленою негодою рибальська шаланда. Десь там справжні чоловіки роблять свій нелегкий труд. Але в цей день негода розгулялася особливо люто: “Трамонтан дмухав з берегів, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі. У той час, коли чоловіки рибалять, здобуваючи на хліб для своєї родини, жінки чекають на них — така вже їх доля. Ось і стара Половчиха, дружина рибалки Мусія, чекає на свого чоловіка. Автору вдалося показати всю епічну велич цієї сцени: “На березі стояла Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока й сувора, як у пісні”. Так, тільки в прибережних рибацьких селищах України можна почути ці пісні, тужливі й водночас перейняті надією на швидке повернення трудівників моря. Жінка нічим не виказувала своєї тривоги, але “її серце ладно було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія”.
На морі — майже Як на війні, особливо коли ти пливеш не на сучасному сейнері, а на шаланді, і озброєний ти ще дідівськими снастями. Проте море не питає в рибалки, чи той готовий до боротьби зі стихією, доля шалено кидає шаланду з безстрашними чоловіками на борту. Усе це добре розуміє досвідчена Половчиха. Вона готова чайкою полетіти до свого чоловіка, допомогти йому всім, чим тільки можна було б. Проте море непередбачуване й звертає мало уваги на людські бажання. У думках стара Половчиха звертається до сил природи, і це нагадує ще Гомерову “Одисею”. Вона молить вітер відігнати негоду далеко в море, роздмухати туман. Половчиха буде стояти тут на березі самотня, аж поки не почує відповідь — бодай яку. Нелегкий психологічний стан жінки Юрій Яновський передає через її плач-голосіння. Адже, незважаючи на сувору зовнішність, Половчиха залишається жінкою — ніжною, співчуваючою, гідною кохання.
Море дає свою відповідь Половчисі, кажучи “ні”: після шаленої боротьби з водною стихією хвиля перекинула Мусієву шаланду. Спроби врятувати потерпілих закінчилися невдачею. За одвічним рибальським — і людським — законом свідки трагедії познімали шапки. Юрій Яновський передає кульмінаційний момент усієї новели через сприйняття старої Псловчихи. Зрозумівши, що доля заподіяла саме так, а не інакше, жінка “залишалась стояти на березі, висока та сувора, як у пісні”. Уже й свідки трагедії пішли, а жінка все стояла на порожньому березі, уже позбавлена надії, уже в жалобі. І до Половчкхи, яка вдивлялася в розбурхане кам’яно серде море, прийшли спогади, щоб залікувати її рану або ще сильніше роз’ятрити її. Вона була справжньою дочкою свого народу, сильною, загартованою, морально красивою. Недарма колись багаті чоловіки сваталися до неї, а вже як залицялися! Та дівчина вибрала простого рибалку, аби пройти з ним увесь життєвий шлях аж до самого кінця. І ось стоїть вона в кінці того непростого, але щасливого шляху й дивиться на море, яке поховало її чоловіка. Може, станеться диво і повернеться Мусій? Адже чудеса інколи все ж трапляються…
Юрій Яновський задумав новелу як епічне полотно, де головна героїня — жінка. Недарма автор наголошує, що вигляд Половчихи нагадував про народну пісню. У такий спосіб Яновський надає цьому образу епічної піднесеності й довершеності. Автор майстерно користується таким прийомом, як надання місцевого колориту: ми швидко здогадуємося, що дія проходить у південній частині України. Суворий і врочистий тон новели ще раз підкреслює незмінну цінність найглибших людських почуттів: кохання, вірності, товариськості, а також скорботи й туги. На очах у читача відбувається справжнє диво: досить пересічний, хоча й трагічний епізод з рибальського життя ми сприймаємо як сцену давньогрецької трагедії — зі співчуттям, відчуваючи себе учасниками високого дійства.
Десь там, далеко в морі, бореться з шаленою негодою рибальська шаланда. Десь там справжні чоловіки роблять свій нелегкий труд. Але в цей день негода розгулялася особливо люто: “Трамонтан дмухав з берегів, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі. У той час, коли чоловіки рибалять, здобуваючи на хліб для своєї родини, жінки чекають на них — така вже їх доля. Ось і стара Половчиха, дружина рибалки Мусія, чекає на свого чоловіка. Автору вдалося показати всю епічну велич цієї сцени: “На березі стояла Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока й сувора, як у пісні”. Так, тільки в прибережних рибацьких селищах України можна почути ці пісні, тужливі й водночас перейняті надією на швидке повернення трудівників моря. Жінка нічим не виказувала своєї тривоги, але “її серце ладно було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія”.
На морі — майже Як на війні, особливо коли ти пливеш не на сучасному сейнері, а на шаланді, і озброєний ти ще дідівськими снастями. Проте море не питає в рибалки, чи той готовий до боротьби зі стихією, доля шалено кидає шаланду з безстрашними чоловіками на борту. Усе це добре розуміє досвідчена Половчиха. Вона готова чайкою полетіти до свого чоловіка, допомогти йому всім, чим тільки можна було б. Проте море непередбачуване й звертає мало уваги на людські бажання. У думках стара Половчиха звертається до сил природи, і це нагадує ще Гомерову “Одисею”. Вона молить вітер відігнати негоду далеко в море, роздмухати туман. Половчиха буде стояти тут на березі самотня, аж поки не почує відповідь — бодай яку. Нелегкий психологічний стан жінки Юрій Яновський передає через її плач-голосіння. Адже, незважаючи на сувору зовнішність, Половчиха залишається жінкою — ніжною, співчуваючою, гідною кохання.
Море дає свою відповідь Половчисі, кажучи “ні”: після шаленої боротьби з водною стихією хвиля перекинула Мусієву шаланду. Спроби врятувати потерпілих закінчилися невдачею. За одвічним рибальським — і людським — законом свідки трагедії познімали шапки. Юрій Яновський передає кульмінаційний момент усієї новели через сприйняття старої Псловчихи. Зрозумівши, що доля заподіяла саме так, а не інакше, жінка “залишалась стояти на березі, висока та сувора, як у пісні”. Уже й свідки трагедії пішли, а жінка все стояла на порожньому березі, уже позбавлена надії, уже в жалобі. І до Половчкхи, яка вдивлялася в розбурхане кам’яно серде море, прийшли спогади, щоб залікувати її рану або ще сильніше роз’ятрити її. Вона була справжньою дочкою свого народу, сильною, загартованою, морально красивою. Недарма колись багаті чоловіки сваталися до неї, а вже як залицялися! Та дівчина вибрала простого рибалку, аби пройти з ним увесь життєвий шлях аж до самого кінця. І ось стоїть вона в кінці того непростого, але щасливого шляху й дивиться на море, яке поховало її чоловіка. Може, станеться диво і повернеться Мусій? Адже чудеса інколи все ж трапляються…
Юрій Яновський задумав новелу як епічне полотно, де головна героїня — жінка. Недарма автор наголошує, що вигляд Половчихи нагадував про народну пісню. У такий спосіб Яновський надає цьому образу епічної піднесеності й довершеності. Автор майстерно користується таким прийомом, як надання місцевого колориту: ми швидко здогадуємося, що дія проходить у південній частині України. Суворий і врочистий тон новели ще раз підкреслює незмінну цінність найглибших людських почуттів: кохання, вірності, товариськості, а також скорботи й туги. На очах у читача відбувається справжнє диво: досить пересічний, хоча й трагічний епізод з рибальського життя ми сприймаємо як сцену давньогрецької трагедії — зі співчуттям, відчуваючи себе учасниками високого дійства.
