Краса людини на тлі українських краєвидів (За автобіографічною повістю О. Довженка “Зачарована Десна”)
Олександр Довженко зазначав, що в його “реальний по всякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади”. Їх виникнення він пояснив бажанням “усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі, коло самих її первих джерел”. Таке відбувається не обов’язкове на схилі років, але завжди тоді, коли життєвий і духовний досвід цього потребує.
Повість “Зачарована Десна” зворушує. Довженкові вдалося передати читачеві світлу тугу за краєвидами дитинства, чарівну мальовничими й надихаючими на життя. Автор згадує діда Семена, який пахнув “теплою землею і трохи млином”. Цей старий “був письменний по-церковному й за неділю любив урочисто читати Псалтир”. Дід полюбляв рибалити, казали, що він навіть “знав таке слово”, що риба до нього йшла. Ще Довженко з теплотою згадує бабусю, яка “хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів”. Велично постає в спогадах письменника батько-трудар, чоловік непокірної козацької вдачі. “З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все”. Наддеснянські селяни існували “в певній гармонії” із силами природи. Цікава деталь: коли навесні Десна розливалася, малий з батьком і дідом “рятували людей, корів і коней”, уважаючи це за свій громадський обов’язок. І є розважливістю справжнього філософа Довженко зазначає. “Тоді ще не знав я, що все проходить, усе минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу”. Час — це ріка, а Десна — це сам час. Ось до такого висновку приходить автор, ідучи за течією спогадів.
Олександр Довженко зазначає, що він не вважає себе прихильником усього старого. Він критично розглядає ті часи, коли було “багато плачу, темряви й жалю”. Але ж той, хто позбавлений спогадів, зазнає страшної кари: “висихає й сліпне уява”. З часом спогади тьмянішають. “Одна лише Десна зосталася нетлінною в стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій”.
Розповідь Олександра Довженка є справжнім гімном красі й духовній насназі людини. На тлі фантастично прекрасних наддеснянських краєвидів розгорталася найкраща частина життя тих людей, про яких зараз лишився лише спогад. Ліричне почуття автора наскрізь пронизує повість. Здається, “Зачарована Десна” могла бути написана віршованою мовою — такі чудові описи природи вміщено в ній. Довженкові не бракувало спостережливості: найменші подробиці, найдрібніші деталі, важливі для формування цілісного художнього образу, не пройшли повз його увагу. Адже коли письменник укладав свої спогади в тісні рукописні рядки, він був тим самим хлопчиком, який ось допише сторінку й помчить разом з друзями до Десни, де можна купатися, скільки забажаєш, адже ріка така велика, а літо таке довге, майже безкінечне. “Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим”, — говорить Довженко.
У читача “Зачарованої Десни” поступово складається впевненість, що сам Олександр Довженко був духовно красивою людиною. Байдужа чи черства людина нізащо не змогла б ось так щиро й без зайвих прикрас розповісти про найдорожче, найпотаємніше. Інколи ця розповідь нагадує освідчення в коханні, де кохана — повноводна Десна: “Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі… що лічив у тобі зорі на перекинутому небі”. Замилувано вдивляючись у річкові простори, Олександр Довженко ніби вдивляється в душу кожного з нас: а чи є в цій душі місце для безмежної, сповитої туманом річкової долини? Це той хлопчик “із широко розкритими зеленими очима” придивляється до сьогодення, намагаючись зрозуміти нас.
Такі твори, як “Зачарована Десна”, входять до скарбниці вітчизняної літератури скоро після свого написання, і це можна вважати проявом справедливості, вищої за людську. Олександр Довженко був не лише тонким прозаїком, а ще й кінорежисером світового рівня. І ці таланти, поєднавшись, дали нам неповторний у своїй красі й величі твір. Так, Десна дійсно зачарована: ще за часів створення світу Творець зачарував її, щоб через багато тисячоліть вона навіки, як русалка, причарувала Олександра Петровича Довженка.
Повість “Зачарована Десна” зворушує. Довженкові вдалося передати читачеві світлу тугу за краєвидами дитинства, чарівну мальовничими й надихаючими на життя. Автор згадує діда Семена, який пахнув “теплою землею і трохи млином”. Цей старий “був письменний по-церковному й за неділю любив урочисто читати Псалтир”. Дід полюбляв рибалити, казали, що він навіть “знав таке слово”, що риба до нього йшла. Ще Довженко з теплотою згадує бабусю, яка “хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів”. Велично постає в спогадах письменника батько-трудар, чоловік непокірної козацької вдачі. “З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все”. Наддеснянські селяни існували “в певній гармонії” із силами природи. Цікава деталь: коли навесні Десна розливалася, малий з батьком і дідом “рятували людей, корів і коней”, уважаючи це за свій громадський обов’язок. І є розважливістю справжнього філософа Довженко зазначає. “Тоді ще не знав я, що все проходить, усе минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу”. Час — це ріка, а Десна — це сам час. Ось до такого висновку приходить автор, ідучи за течією спогадів.
Олександр Довженко зазначає, що він не вважає себе прихильником усього старого. Він критично розглядає ті часи, коли було “багато плачу, темряви й жалю”. Але ж той, хто позбавлений спогадів, зазнає страшної кари: “висихає й сліпне уява”. З часом спогади тьмянішають. “Одна лише Десна зосталася нетлінною в стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій”.
Розповідь Олександра Довженка є справжнім гімном красі й духовній насназі людини. На тлі фантастично прекрасних наддеснянських краєвидів розгорталася найкраща частина життя тих людей, про яких зараз лишився лише спогад. Ліричне почуття автора наскрізь пронизує повість. Здається, “Зачарована Десна” могла бути написана віршованою мовою — такі чудові описи природи вміщено в ній. Довженкові не бракувало спостережливості: найменші подробиці, найдрібніші деталі, важливі для формування цілісного художнього образу, не пройшли повз його увагу. Адже коли письменник укладав свої спогади в тісні рукописні рядки, він був тим самим хлопчиком, який ось допише сторінку й помчить разом з друзями до Десни, де можна купатися, скільки забажаєш, адже ріка така велика, а літо таке довге, майже безкінечне. “Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим”, — говорить Довженко.
У читача “Зачарованої Десни” поступово складається впевненість, що сам Олександр Довженко був духовно красивою людиною. Байдужа чи черства людина нізащо не змогла б ось так щиро й без зайвих прикрас розповісти про найдорожче, найпотаємніше. Інколи ця розповідь нагадує освідчення в коханні, де кохана — повноводна Десна: “Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі… що лічив у тобі зорі на перекинутому небі”. Замилувано вдивляючись у річкові простори, Олександр Довженко ніби вдивляється в душу кожного з нас: а чи є в цій душі місце для безмежної, сповитої туманом річкової долини? Це той хлопчик “із широко розкритими зеленими очима” придивляється до сьогодення, намагаючись зрозуміти нас.
Такі твори, як “Зачарована Десна”, входять до скарбниці вітчизняної літератури скоро після свого написання, і це можна вважати проявом справедливості, вищої за людську. Олександр Довженко був не лише тонким прозаїком, а ще й кінорежисером світового рівня. І ці таланти, поєднавшись, дали нам неповторний у своїй красі й величі твір. Так, Десна дійсно зачарована: ще за часів створення світу Творець зачарував її, щоб через багато тисячоліть вона навіки, як русалка, причарувала Олександра Петровича Довженка.
