Злочин і покарання (За поезією Б. Олійника)
Людина кровно пов’язана з природою. Так було завжди, але в останній час ми чомусь усе частіше забуваємо про це. Для того, щоб нагадати людині про її обов’язки щодо природи, і існує поезія.
Перу Бориса Олійника належить видатний поетичний твір, який називається “Крило”:
Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,
гірко плакав
З перебитим у лікті крилом..
Пораненого птаха приніс додому хлопчик, журавель одужав і став для хлопчика братом. Вони росли вдвох, журавель навчив хлопчика літати. Але доля склалася так, що “сусіда-завидюх”, справжній нелюд у людському образі, убив журавля.
Здавалося б, усе просто: звичайно, людина повелася по-звірячому, проте смертного злочину не вчинила. Що ж, просто дуже погана людина… Ні, насправді це зовсім не так!
Борис Олійник майстерно розробляє в цій поезії одну з вічних тем у мистецтві — тему покарання совістю. Багато прикладів покарання совістю є у світовій літературі, і мабуть, найвідоміший — у романі Федора Достоєвського. Чому стається так, що кров жертви не дає вбивці спокою ні вдень, ні вночі? Тому що вбивця порушує головну з заповідей — “не вбий”.
Злочинець у поезії “Крило” намагається врятуватися, утікає від самого себе. Він обирає досить абсурдний шлях і хоче пересидіти якийсь час… у тюрмі! Але ж суддя каже:
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає.
Що ж станеться тепер зі злочинцем? Завжди йому буде являтися примара й простягати терновий ціпок — знаряддя злочину. Не буде більше долі тому “вовкуватому дядьку”, бо ж він убив не журавля й навіть не людину: він убив мрію про братерство людства й природи, про вільний політ душі, про чистий одухотворений простір. Поет доводить, що людина, яка здатна згубити бодай одну живу істоту, приречена нести у своїй душі тягар провини. А ще Борис Олійник показує, якими насправді мають бути відносини між людиною й дивосвітом природи. Лише гармонія спільного існування може врятувати природу від остаточного винищення, а людство — від остаточного духовного зубожіння. Коли така гармонія нарешті настане, людина перестане жалкувати за минулим і боятися майбутнього.
Перу Бориса Олійника належить видатний поетичний твір, який називається “Крило”:
Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,
гірко плакав
З перебитим у лікті крилом..
Пораненого птаха приніс додому хлопчик, журавель одужав і став для хлопчика братом. Вони росли вдвох, журавель навчив хлопчика літати. Але доля склалася так, що “сусіда-завидюх”, справжній нелюд у людському образі, убив журавля.
Здавалося б, усе просто: звичайно, людина повелася по-звірячому, проте смертного злочину не вчинила. Що ж, просто дуже погана людина… Ні, насправді це зовсім не так!
Борис Олійник майстерно розробляє в цій поезії одну з вічних тем у мистецтві — тему покарання совістю. Багато прикладів покарання совістю є у світовій літературі, і мабуть, найвідоміший — у романі Федора Достоєвського. Чому стається так, що кров жертви не дає вбивці спокою ні вдень, ні вночі? Тому що вбивця порушує головну з заповідей — “не вбий”.
Злочинець у поезії “Крило” намагається врятуватися, утікає від самого себе. Він обирає досить абсурдний шлях і хоче пересидіти якийсь час… у тюрмі! Але ж суддя каже:
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає.
Що ж станеться тепер зі злочинцем? Завжди йому буде являтися примара й простягати терновий ціпок — знаряддя злочину. Не буде більше долі тому “вовкуватому дядьку”, бо ж він убив не журавля й навіть не людину: він убив мрію про братерство людства й природи, про вільний політ душі, про чистий одухотворений простір. Поет доводить, що людина, яка здатна згубити бодай одну живу істоту, приречена нести у своїй душі тягар провини. А ще Борис Олійник показує, якими насправді мають бути відносини між людиною й дивосвітом природи. Лише гармонія спільного існування може врятувати природу від остаточного винищення, а людство — від остаточного духовного зубожіння. Коли така гармонія нарешті настане, людина перестане жалкувати за минулим і боятися майбутнього.
