Уроки історії, які ми маємо знати
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?..
А я напишу — Україні!
О. Гончар
Невпинно лине час… А ті листи, що колись писалися в окопах, і досі шукають своїх адресатів, щоб розповісти усю страшну і величну правду про подвиг народу у війні з фашизмом. Ті адресати — я і мої ровесники. На щастя, ми не стали свідками тих трагічних подій, не зазнали жорстоких нелюдських тортур, не опинилися в ситуації вибору, не розчарувалися в ідеалах, заради яких ладні були б віддати власне життя. Сьогодні ми лише учні. А перед нами — історія — наймудріший учитель, що веде свій потужний і напружений урок.
Ось в уяві постають мої земляки-харків’яни, які, прокинувшись чарівного літнього дня, почули приголомшливу новину: розпочалася Велика Вітчизняна війна. Як сприйняли вони цю звістку? Юнаки та дівчата, що лише вчора були школярами, а завтра мали б здійснити свої найзаповітніші мрії, добровольцям и відправлялися на фронт. Можливо, хтось із них прагнув романтичних пригод і не усвідомлював значущості подій. Проте більшість свідомо обрала шлях, пройшовши який можна було б безслідно знищити зло, що темною хвилею насувалося на всю Європу.
А ще перед очима постають скорботні обличчя матерів, що благословляли своїх синів на бій і поливали гіркими сльозами землю. Якби ті сльози зібрати докупи, вони б нестримним потоком понеслися в річку, що швидко перетворилася на море…
А діти… Замість іграшок багато хто з них взяв до рук зброю — зовсім не дитячу забавку. Їх імена, як і вони самі, відійшли у вічність. Вони, притулившись спиною до спини, нарівні з дорослими захищали кожен двір, кожен будинок рідного міста. Багато їх, чиїх імен ми ніколи не дізнаємося. Не знатимемо, де топтали вони стежинку свого недовгого життя, де знайшли останній притулок, чесно й самовіддано виконавши те, до чого кликали серце, совість і душа.
І сьогодні, коли ми згадуємо ці події, дуже прикро, неприємно слухати суперечки про те, який народ зробив більший внесок у здобуття перемоги, хто є героєм, а кого ним вважати не можна. Нам сьогодні важливо усвідомити, що протягом п’яти років люди різних національностей та віросповідань вели криваву боротьбу зі злом, ім’я якому — фашизм. І це дійсно урок, який повинні добре засвоїти ми і наші нащадки. Адже історія — це не лише скарбниця наших діянь. Це, як говорить Сервантес, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, а також — застереження для майбутнього.
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?..
А я напишу — Україні!
О. Гончар
Невпинно лине час… А ті листи, що колись писалися в окопах, і досі шукають своїх адресатів, щоб розповісти усю страшну і величну правду про подвиг народу у війні з фашизмом. Ті адресати — я і мої ровесники. На щастя, ми не стали свідками тих трагічних подій, не зазнали жорстоких нелюдських тортур, не опинилися в ситуації вибору, не розчарувалися в ідеалах, заради яких ладні були б віддати власне життя. Сьогодні ми лише учні. А перед нами — історія — наймудріший учитель, що веде свій потужний і напружений урок.
Ось в уяві постають мої земляки-харків’яни, які, прокинувшись чарівного літнього дня, почули приголомшливу новину: розпочалася Велика Вітчизняна війна. Як сприйняли вони цю звістку? Юнаки та дівчата, що лише вчора були школярами, а завтра мали б здійснити свої найзаповітніші мрії, добровольцям и відправлялися на фронт. Можливо, хтось із них прагнув романтичних пригод і не усвідомлював значущості подій. Проте більшість свідомо обрала шлях, пройшовши який можна було б безслідно знищити зло, що темною хвилею насувалося на всю Європу.
А ще перед очима постають скорботні обличчя матерів, що благословляли своїх синів на бій і поливали гіркими сльозами землю. Якби ті сльози зібрати докупи, вони б нестримним потоком понеслися в річку, що швидко перетворилася на море…
А діти… Замість іграшок багато хто з них взяв до рук зброю — зовсім не дитячу забавку. Їх імена, як і вони самі, відійшли у вічність. Вони, притулившись спиною до спини, нарівні з дорослими захищали кожен двір, кожен будинок рідного міста. Багато їх, чиїх імен ми ніколи не дізнаємося. Не знатимемо, де топтали вони стежинку свого недовгого життя, де знайшли останній притулок, чесно й самовіддано виконавши те, до чого кликали серце, совість і душа.
І сьогодні, коли ми згадуємо ці події, дуже прикро, неприємно слухати суперечки про те, який народ зробив більший внесок у здобуття перемоги, хто є героєм, а кого ним вважати не можна. Нам сьогодні важливо усвідомити, що протягом п’яти років люди різних національностей та віросповідань вели криваву боротьбу зі злом, ім’я якому — фашизм. І це дійсно урок, який повинні добре засвоїти ми і наші нащадки. Адже історія — це не лише скарбниця наших діянь. Це, як говорить Сервантес, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, а також — застереження для майбутнього.
