Зв’язок поколінь у романі О. Гончара «Собор»
Невдовзі після створення Олесем Гончаром роману «Собор» вражений Григір Тютюнник написав авторові листа, де зазначив: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять…». Саме так незабаром і сталося – роман О. Гончара «Собор» був заборонений на довгий час, і ця сувора заборона діяла майже двадцять років. На мій погляд, заборона була ще одним підтвердженням того, що автор нічого не прикрасив у своєму романі і змалював реальний стан речей у тогочасному суспільстві, тому й з усіх сторін «засичали» на письменника. Це й не дивно, адже О. Гончар кинув тінь на «світлі справи» радянської «імперської» влади.
Головним персонажем твору, як видно вже з самої назви роману, є собор. Олесю Гончару вдалося створити незвичайно багатогранний образ. У нього це і символічний образ людської душі, і людська пам’ять про історію свого народу, і релігія, яку будь-якої ціною намагалися викоренити з душ людей за часи Радянського Союзу.
Облуплений, занедбаний собор стояв біля селища Зачіплянки, символізуючи соєю величністю одвічні людські цінності, а своїм станом, до якого призвела людська байдужість і недбальство, – у якому стані знаходяться душі людей, історична пам’ять і релігія. Вустами одного з героїв свого роману Олесь Гончар закликав сучасне суспільство і майбутні покоління насамперед берегти «собори душ своїх».
Що таке людська душа? Скільки вчених, священників, філософів билися над пошуком відповіді на це непросте запитання, скільки звичайних людей намагалися на нього відповісти! Я думаю, що ніхто не в змозі відповісти на нього звичайними словами, але дуже допоможуть в цьому образи, символи і метафори. Запропонований у романі образ є найбільш глибоким, яскравим і влучним. Собор душі людської – це і приховані сторони нашої душі – темні таємничі кутки «службових приміщень», і дивне відчуття сакрального місця, куди заборонено вносити повсякденні клопоти і суєтні думки, і урочиста тиша, і такий собі «іконостас», на якому знаходяться одвічні життєві цінності, і система моральних настанов, які людина вважає важливішими у своєму житті.
Що ж бачив Олесь Гончар, дивлячись в очі своїх сучасників проникливим поглядом талановитого митця, у саму глибину їхніх душ? Можливо, послаблений чи зовсім розірваний зв’язок між різними поколіннями, відсутність поміркованості та мудрості, необачність щодо власного майбутнього, спрямовану на неприродні справи життєву енергію, байдужість до вічного чи надмірну увагу до буденності. Усі ці риси можна знайти у різноманітних характерах персонажів роману, отже, скоріш усього вони були притаманні і реальним людям, навіть цілим типам людей, які оточували письменника. Нажаль, ці риси можна зустріти і в характерах наших сучасників.
У романі «Собор» автор зображує дійсність, що оточувала його в ті часи. У творі поруч з тими, хто не зберіг «собори душ своїх», діють і представники прогресивної молоді, які готові працювати заради збереження одвічних цінностей і заради майбутнього, які сповнені звичайної життєвої мудрості і які, попри драми свого життя та інші перешкоди прагнуть кращого існування. Це і Микола Багалай, і Єлька, які спрямовували свої сили не тільки на створення чогось нового, а й на збереження людяності у будь-яких життєвих обставинах.
От і вчить нас «Собор» – «роман-набат» Олеся Гончара, як назвав цей твір Григір Тютюнник, вмінню цінувати красу людських стосунків і красу мистецтва, поваги до одвічних людських цінностей та до віри, збереженню спадкоємності поколінь та історичної пам’яті рідного народу, дбайливому ставленню до людей і оточуючої природи, а насамперед – збереженню і вдосконаленню соборів власних душ.
Головним персонажем твору, як видно вже з самої назви роману, є собор. Олесю Гончару вдалося створити незвичайно багатогранний образ. У нього це і символічний образ людської душі, і людська пам’ять про історію свого народу, і релігія, яку будь-якої ціною намагалися викоренити з душ людей за часи Радянського Союзу.
Облуплений, занедбаний собор стояв біля селища Зачіплянки, символізуючи соєю величністю одвічні людські цінності, а своїм станом, до якого призвела людська байдужість і недбальство, – у якому стані знаходяться душі людей, історична пам’ять і релігія. Вустами одного з героїв свого роману Олесь Гончар закликав сучасне суспільство і майбутні покоління насамперед берегти «собори душ своїх».
Що таке людська душа? Скільки вчених, священників, філософів билися над пошуком відповіді на це непросте запитання, скільки звичайних людей намагалися на нього відповісти! Я думаю, що ніхто не в змозі відповісти на нього звичайними словами, але дуже допоможуть в цьому образи, символи і метафори. Запропонований у романі образ є найбільш глибоким, яскравим і влучним. Собор душі людської – це і приховані сторони нашої душі – темні таємничі кутки «службових приміщень», і дивне відчуття сакрального місця, куди заборонено вносити повсякденні клопоти і суєтні думки, і урочиста тиша, і такий собі «іконостас», на якому знаходяться одвічні життєві цінності, і система моральних настанов, які людина вважає важливішими у своєму житті.
Що ж бачив Олесь Гончар, дивлячись в очі своїх сучасників проникливим поглядом талановитого митця, у саму глибину їхніх душ? Можливо, послаблений чи зовсім розірваний зв’язок між різними поколіннями, відсутність поміркованості та мудрості, необачність щодо власного майбутнього, спрямовану на неприродні справи життєву енергію, байдужість до вічного чи надмірну увагу до буденності. Усі ці риси можна знайти у різноманітних характерах персонажів роману, отже, скоріш усього вони були притаманні і реальним людям, навіть цілим типам людей, які оточували письменника. Нажаль, ці риси можна зустріти і в характерах наших сучасників.
У романі «Собор» автор зображує дійсність, що оточувала його в ті часи. У творі поруч з тими, хто не зберіг «собори душ своїх», діють і представники прогресивної молоді, які готові працювати заради збереження одвічних цінностей і заради майбутнього, які сповнені звичайної життєвої мудрості і які, попри драми свого життя та інші перешкоди прагнуть кращого існування. Це і Микола Багалай, і Єлька, які спрямовували свої сили не тільки на створення чогось нового, а й на збереження людяності у будь-яких життєвих обставинах.
От і вчить нас «Собор» – «роман-набат» Олеся Гончара, як назвав цей твір Григір Тютюнник, вмінню цінувати красу людських стосунків і красу мистецтва, поваги до одвічних людських цінностей та до віри, збереженню спадкоємності поколінь та історичної пам’яті рідного народу, дбайливому ставленню до людей і оточуючої природи, а насамперед – збереженню і вдосконаленню соборів власних душ.
