Ліричне “я” Анни Ахматової
Меня, как реку,
Суровая эпоха повернула…
А. Ахматова
Великий російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. Уній усе було значуще — і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей.
Уже перш;: її книга, “Вечір”, що вийшла накладом триста екземплярів у 1912 році, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, — Перша світова війна, революція, суворі тридцяті, “сорокові фатальні”.
У 1917 році Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати:
Все расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?
У 30-ті роки Ахматова створює свій “Реквієм” — духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що залишилися без близьких. Вона оплакує свій народ, покоління людей, що “ни единого удара не отклонили от себя”. Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:
Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними “каторжные норы”
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат —
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Коли на нашу землю прийшло велике лихо, велика війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:
Мы знаем, что ныне стоит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет.
(“Мужество”)
Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943—1945 роках вона створює цикл “Північні елегії”, у яких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і “речовий” світ навколо себе, чути музику і птахів:
У меня не выяснены счеты
С пламенем, и ветром, и водой…
Оттого-то вдруг мои дремоты
Вдруг такие распахнут ворота
И ведут за утренней звездой.
(“Многое, еще, наверно, хочет…”)
Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про кохання, яке пішло. Поет, “научивший женщин говорить”, зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі “Таємниці ремесла” Ахматова написала:
Не должен быть очень несчастным
И, главное, скрытным. О нет! —
Чтоб быть современнику ясным,
Весь настежь распахнут поэт.
Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного “я”. І в цьому — простота і велич її лірики.
Суровая эпоха повернула…
А. Ахматова
Великий російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. Уній усе було значуще — і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей.
Уже перш;: її книга, “Вечір”, що вийшла накладом триста екземплярів у 1912 році, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, — Перша світова війна, революція, суворі тридцяті, “сорокові фатальні”.
У 1917 році Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати:
Все расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?
У 30-ті роки Ахматова створює свій “Реквієм” — духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що залишилися без близьких. Вона оплакує свій народ, покоління людей, що “ни единого удара не отклонили от себя”. Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:
Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними “каторжные норы”
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат —
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Коли на нашу землю прийшло велике лихо, велика війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:
Мы знаем, что ныне стоит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет.
(“Мужество”)
Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943—1945 роках вона створює цикл “Північні елегії”, у яких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і “речовий” світ навколо себе, чути музику і птахів:
У меня не выяснены счеты
С пламенем, и ветром, и водой…
Оттого-то вдруг мои дремоты
Вдруг такие распахнут ворота
И ведут за утренней звездой.
(“Многое, еще, наверно, хочет…”)
Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про кохання, яке пішло. Поет, “научивший женщин говорить”, зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі “Таємниці ремесла” Ахматова написала:
Не должен быть очень несчастным
И, главное, скрытным. О нет! —
Чтоб быть современнику ясным,
Весь настежь распахнут поэт.
Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного “я”. І в цьому — простота і велич її лірики.
