«Золотий гомін» Павла Тичини

 
«Золотий гомін» – поема-реакція Павла Тичини на революційні події в Україні у червні 1917 року. «Золотий гомін» вигравав і видзвонював у поемі – від «потужних рік Лаври і Софії» із згадкою про християнського патрона Києва Андрія Первозванного, що вдруге благословляє місто, до «зерен кришталевої музики», що падають у душу з глибин вічності, і шуму святкових юрм, де «всі сміються, як вино». Пафос – майже космічний, але не замутнений тут жодною тінню егоїзму чи недоброго почуття до інших народів. Радість національного визволення, радість нової історичної молодості була справді вистраждана українським народом за довгі віки його підневільного існування. І, однак, тривожна нота дисонансом звучить у золотому гомоні української волі, серед вигуків «Слава» – з тисячі грудей. Адже йдеться не тільки про «натхненні очі предків» і голосний передзвін церков, а й про тривожне «чорнокрилля на голуби і сонця», що немалою мірою потьмарює радість торжества. І в самому композиційному центрі твору – ті ж зловісні символи, що провіщають фатальне потрясіння – «два чорних гроби і один світлий», хижий птах, що прилетів «з гнилих закутків душі», а головне – каліки, голодні каліки («їсти їм дайте, хай звіра в собі не плекають») і брат, що аж ніяк не поділяє святкового захвату, який сповнює іншого брата. Хоч і звертається перший до другого рідною мовою, але у відповідь чує: «Відступись! Уб’ю!». І все ж завершується поема оптимістично. Останні рядки перейняті почуттям щастя і здійсненої мрії. Отже, в «золотому гомоні» тільки передчуття зловісного; справжнього лиха ще немає. Життя, на жаль, довело, що передчуття поета справдились.

Апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції – епічна драма «Скорбна мати». Цей твір, найтрагічніший, мабуть, у доробку поета. Тичина присвятив його своїй матері. У криваві дні революційного геноциду він звертається до тієї постаті, котра для всіх людей є втіленням доброти і надії. Божа матір приходить в Україну зі скорбними устами.

Час такий, про який і справді можна було сказати – «не місяць, і не зорі, і дніти мов не дніло». Поета мучила й тривожила і доля рідного краю, і доля самої людяності в народі.

Надто багато проливається крові, надто багато безвинних жертв. Замість національного відродження, яке так палко віталося в «золотому гомоні», – національна Голгофа: «не до Юдеї шлях вам, вертайте й з Галілеї. Ідіть на Україну, заходьте в кожну хату, Ачей, вам там покажуть хоч тінь його розп’яту».

Кривавий вир революції викликав у молодого Тичини біль і відразу. У збірці віршів у прозі з полемічною назвою «замість сонетів і октав» він пише: «прокляття всім, хто звіром став!» Він заперечує тезу про високу мету терору, про нібито потребу в ньому в ім’я щастя майбутніх поколінь. Поет бачить у цьому відмову від людяності, спустошення людських душ: «Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі».
Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы