Поет гармонії і краси

Поезія Тютчева — одне з найдорожчих надбань російської класичної літератури. Поезія Тютчева сповнена думки, але він був насамперед художником. Він палко любив життя. Радісним прийняттям життя наповнені вірші „Я помню время золотое”, „Нет моего к тебе пристрастья”, „Еще земли печален вид...”, „Весна”, „Весенние воды”, „Весенняя гроза”.

І в той же час саме природа, на думку поета, — вище блаженство людини. Тютчев володів рідкісно живим і безпосереднім почуттям природи. Поет охоче вдавався до уособлень:

   Не то, что мните вы, природа:

   Не слепок, не бездушный лик —

   В ней есть душа, в ней есть свобода,

   В ней есть любовь, в ней есть язык.

Тютчева прийнято називати „співцем природи”. Через звертання до неї нерідко розкривається світ людської душі у всьому багатстві переживань. Так, вірш „Фонтан” виражає характерну для Тютчева думку про одночасну велич і безсилля людського розуму.

Тютчев багато в чому ліричний поет. Крім розкішних картин природи, його перу належать чимало віршів, присвячених високому почуттю кохання до жінки. У більшій частині з них автор старанно приховує свого адресата. Вірші „О, как убийственно мы любим”, „Последняя любовь”, „Не говори: меня он, как и прежде, любит”, „Предопределение”, „О, не тревожь меня укорой справедливой”, „Сияет солнце, воды блещут” присвячені Олені Олександрівні Денисьєвій, „останньому коханню” поета.

   О, как на склоне наших лет

   Нежней мы любим и суеверней...

   Сияй, сияй, прощальный свет

   Любви последней, зари вечерней!

   Полнеба охватила тень,

   Лишь там, на западе, бродит сиянье,

   Помедли, помедли, вечерний день,

   Продайсь, продайсь, очарованье;

   Пускай скудеет в жилах кровь,

   Но в сердце не скудеет нежность...

   О ты, последняя любовь!

   Ты и блаженство и безнадежность.