"Злочин і кара" образ Лужина

Достоєвський “Злочин і кара” образ Лужина з цитатами розкритий в цій статті.

Образ Лужина з роману “Злочин і кара”

Лужину 45 років. Він юрист, надвірний радник. Далекий родич Марфи Петрівни Свидригайлової, сватається до сестри Раскольникова Дуні (Авдотьї Романівни) .Чопорний, похмурий і зарозумілий. Найбільше в житті Лужин цінує гроші, цікавиться тільки ними. Але він хоче здатися досвідченим і прогресивним чоловіком.

Лужина, вражений красою і освіченістю Дуні Раскольникової, робить їй пропозицію. Його самолюбству лестить, що така дівчина буде вдячна йому все життя. Крім того, Лужин вважає, що красива і розумна дружина сприятиме зростанню його кар’єри. Лужин ненавидить Раскольникова за те, що той виступає проти його одруження на Дуні. Він намагається посварити Раскольникова з матір’ю і сестрою. З цим героєм у романі пов’язаний неприємний епізод: на похороні Мармеладова він непомітно суне в кишеню Соні сто рублів, а потім звинувачує її в крадіжці. За допомогою Раскольникова Лужина ганебно викривають.

Лужин – ділова людина, успішна. У спілкуванні прямолінійний. Практичний і раціональний. Не визнає благородства і безкорисливої чесності. Його завдання в житті – сколотити капітал, зробити кар’єру. Вважає себе тим, хто відноситься до розряду «нових людей» і покладає надії на кращі часи. Має свою «теорію» як і Раскольников. У ній він говорить про те, що людина повинна бути егоїстом, а раз собі допоможе так і іншим через себе допоможе.

Зовнішність Лужина

«Это был господин немолодых лет, чопорный, осанистый, с осторожною и брюзгливою физиономией, который начал тем, что остановился в дверях, озираясь кругом с обидно-нескрываемым удивлением и как будто спрашивал взглядами: „Куда ж это я попал?…“ …Все платье его было только что от портного, и все было хорошо, кроме разве того только, что все было слишком новое и слишком обличало известную цель. Даже щегольская, новехонькая, круглая шляпа об этой цели свидетельствовала: Петр Петрович как-то уж слишком почтительно с ней обращался и слишком осторожно держал ее в руках. Даже прелестная пара сиреневых, настоящих жувеневских, перчаток свидетельствовала то же самое, хотя бы тем одним, что их не надевали, а только носили в руках для параду. В одежде же Петра Петровича преобладали цвета светлые и юношественные. На нем был хорошенький летний пиджак светло-коричневого оттенка, светлые легкие брюки, таковая же жилетка, только что купленное тонкое белье, батистовый самый легкий галстучек с розовыми полосками, и что всего лучше: все это было даже к лицу Петру Петровичу. Лицо его, весьма свежее и даже красивое, и без того казалось моложе своих сорока пяти лет. Темные бакенбарды приятно осеняли его с обеих сторон… Даже волосы… расчесанные и завитые у парикмахера, не представляли этим обстоятельством ничего смешного или какого-нибудь глупого вида, что обыкновенно всегда бывает при завитых волосах, ибо придает лицу неизбежное сходство с немцем, идущим под венец. Если же и было что-нибудь в этой довольно красивой и солидной физиономии действительно неприятное и отталкивающее, то происходило уж от других причин»