Г. Ібсен — зачинатель «нової» європейської драматургії
Тоді, коли в історії світової літератури повною мірою заявила про себе «нова драма» Ібсена, XIX сторіччя тихо конало… На зміну йому приходили нові відносини, що не передбачали спокійного життя. Людина на зламі епох опинилася у вирі соціальних драм і трагедій. Що ж могло допомогти їй витримати? І чи був у неї якийсь захист від ударів жорстокої долі?
Ці та інші питання надзвичайно цікавили Генріка Ібсена, якому судилося стати творцем «нової драми». Драматург одним із перших зумів показати у своїх творах трагедію не в житті, а насамперед самого життя. Почуття власної гідності, на думку письменника, людина повинна зберігати за будь-яких обставин. Саме тому видатний драматург не боявся звертатися до певною мірою скандальних на ті часи тем і ситуацій.
Так, центральним персонажем п’єси «Ляльковий будинок» є Нора Хельмер, звичайна жінка з пересічної буржуазної сім’ї, яка живе щоденними турботами господині багатого будинку й зворушливо піклується про чоловіка і дітей. Але Ібсен несподівано згадує про минуле Нори, і тут з’ясовується, що у неї є давня таємниця, яку вона ревно оберігає від Торвальда, свого чоловіка. За зовнішністю гарненької й трохи дивної молодої жінки прихована сильна воля і незламний характер. Щойно таємниця Нори (вона колись підробила вексель, аби врятувати Торвальда) стає відомою чоловікові, ці якості заявляють про себе повною мірою. Адже, як виявляється, її вчинок аж надто суперечить суспільній моралі, яку її ж чоловік і уособлює. І тоді Нора раптом розуміє, що ті умови, у яких вона живе, не передбачають наявності у неї її особистої правди. Адже Хельмер протягом тривалих років відводив їй роль лише безсловесної ляльки. І тоді на наших очах «лялька» перетворюється на особистість, що, як і раніше, готова переступити через загальноприйняту «пристойність». Заради особистої гідності, життєвої (а не фальшивої) правди Нора відмовляється від того «лялькового» світу, у якому вона жила. Ця нова Нора навіть спроможна перервати повчальний монолог чоловіка несподівано різкими словами: «Присядь, Торвальде. Нам із тобою потрібно поговорити… Зведемо рахунки».
І ось тут Ібсен звертається до дискусії — типового прийому «нової драми». У тій сцені, яка для «старої» драми стала б фінальною, драматург підходить до найважливішого. Персонажі починають обговорювати те, що між ними сталося. Нора заявляє чоловікові, що залишає його і дітей і йде з дому, щоб «розібратися в самій собі й у всьому іншому». «Чи в тебе немає обов’язків перед твоїм чоловіком і перед твоїми дітьми?» — вигукує Торвальд. — «У мене є й інші, так само священні». — «Немає в тебе таких! Які це?» — «Обов’язки перед собою». — «Ти насамперед дружина і мати». — «Я в це більше не вірю. Я думаю, що перш за все я людина». Фінал п’єси доволі показовий (і навіть скандальний): Нора, що здобула моральну перемогу, залишає тепер вже чужий для неї будинок.
В ібсенівській «новій драмі» історія душі героїв виписана як зсередини, так і зовні. При цьому особлива роль відводиться таким методам, як поступове додавання нових повідомлень про попереднє життя героїв, події, що відбулися колись. Ібсена цікавить не тільки захоплюючий сюжет, він насамперед зосереджує увагу на психологічних змінах, що відбуваються з персонажами.
На думку Ібсена, драматург не повинен роз’яснювати в тексті п’єси, у чому полягає значення тих чи інших образів. Символи повинні бути приховані, щоб спонукати читача розмірковувати над п’єсою. Саме для цього Ібсен активно використовує й відкритий фінал п’єси.
Ібсен робить драму серйозним жанром, що вимагає розумових і творчих зусиль, а це означає, що вона перестає бути тільки джерелом насолоди, розвагою для публіки. На мою думку, для «нової драми» Ібсена характерними є певні ознаки.
Так, Ібсен пише п’єси про людську душу, у яких ідеться про відстоювання особистістю свого «я».
Драматург також істотно збагатив коло тем, які охоплювали різні соціальні проблеми (наприклад, становище жінок у суспільстві, влада грошей).
Композиція п’єс Ібсена також є досить своєрідною. У «Ляльковому будинку» автор розпочинає оповідь з опису щасливого подружнього життя Нори, яке насправді виявляється ілюзією і закінчується цілковитою катастрофою та осмисленням персонажами свого життя.
Незавершена кінцівка — найвизначніший внесок «нової драми» Ібсена у світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після завершення дії. Можна сказати, що у «Ляльковому домі» розв’язка є не розв’язанням проблем, а скоріше їх постановкою.
Генрік Ібсен увійшов в історію світової літератури як драматург-новатор і щодо проблематики своїх творів, і щодо методів її втілення: у п’єсах поєднується реалізм з модерністськими формами. Цілком по-новому вибудовуючи сюжети п’єс, зміщуючи конфлікт переважно у площину духовну, Ібсен у такий спосіб відтворює стрімкий розвиток характерів, які він так яскраво вимальовує.
Ці та інші питання надзвичайно цікавили Генріка Ібсена, якому судилося стати творцем «нової драми». Драматург одним із перших зумів показати у своїх творах трагедію не в житті, а насамперед самого життя. Почуття власної гідності, на думку письменника, людина повинна зберігати за будь-яких обставин. Саме тому видатний драматург не боявся звертатися до певною мірою скандальних на ті часи тем і ситуацій.
Так, центральним персонажем п’єси «Ляльковий будинок» є Нора Хельмер, звичайна жінка з пересічної буржуазної сім’ї, яка живе щоденними турботами господині багатого будинку й зворушливо піклується про чоловіка і дітей. Але Ібсен несподівано згадує про минуле Нори, і тут з’ясовується, що у неї є давня таємниця, яку вона ревно оберігає від Торвальда, свого чоловіка. За зовнішністю гарненької й трохи дивної молодої жінки прихована сильна воля і незламний характер. Щойно таємниця Нори (вона колись підробила вексель, аби врятувати Торвальда) стає відомою чоловікові, ці якості заявляють про себе повною мірою. Адже, як виявляється, її вчинок аж надто суперечить суспільній моралі, яку її ж чоловік і уособлює. І тоді Нора раптом розуміє, що ті умови, у яких вона живе, не передбачають наявності у неї її особистої правди. Адже Хельмер протягом тривалих років відводив їй роль лише безсловесної ляльки. І тоді на наших очах «лялька» перетворюється на особистість, що, як і раніше, готова переступити через загальноприйняту «пристойність». Заради особистої гідності, життєвої (а не фальшивої) правди Нора відмовляється від того «лялькового» світу, у якому вона жила. Ця нова Нора навіть спроможна перервати повчальний монолог чоловіка несподівано різкими словами: «Присядь, Торвальде. Нам із тобою потрібно поговорити… Зведемо рахунки».
І ось тут Ібсен звертається до дискусії — типового прийому «нової драми». У тій сцені, яка для «старої» драми стала б фінальною, драматург підходить до найважливішого. Персонажі починають обговорювати те, що між ними сталося. Нора заявляє чоловікові, що залишає його і дітей і йде з дому, щоб «розібратися в самій собі й у всьому іншому». «Чи в тебе немає обов’язків перед твоїм чоловіком і перед твоїми дітьми?» — вигукує Торвальд. — «У мене є й інші, так само священні». — «Немає в тебе таких! Які це?» — «Обов’язки перед собою». — «Ти насамперед дружина і мати». — «Я в це більше не вірю. Я думаю, що перш за все я людина». Фінал п’єси доволі показовий (і навіть скандальний): Нора, що здобула моральну перемогу, залишає тепер вже чужий для неї будинок.
В ібсенівській «новій драмі» історія душі героїв виписана як зсередини, так і зовні. При цьому особлива роль відводиться таким методам, як поступове додавання нових повідомлень про попереднє життя героїв, події, що відбулися колись. Ібсена цікавить не тільки захоплюючий сюжет, він насамперед зосереджує увагу на психологічних змінах, що відбуваються з персонажами.
На думку Ібсена, драматург не повинен роз’яснювати в тексті п’єси, у чому полягає значення тих чи інших образів. Символи повинні бути приховані, щоб спонукати читача розмірковувати над п’єсою. Саме для цього Ібсен активно використовує й відкритий фінал п’єси.
Ібсен робить драму серйозним жанром, що вимагає розумових і творчих зусиль, а це означає, що вона перестає бути тільки джерелом насолоди, розвагою для публіки. На мою думку, для «нової драми» Ібсена характерними є певні ознаки.
Так, Ібсен пише п’єси про людську душу, у яких ідеться про відстоювання особистістю свого «я».
Драматург також істотно збагатив коло тем, які охоплювали різні соціальні проблеми (наприклад, становище жінок у суспільстві, влада грошей).
Композиція п’єс Ібсена також є досить своєрідною. У «Ляльковому будинку» автор розпочинає оповідь з опису щасливого подружнього життя Нори, яке насправді виявляється ілюзією і закінчується цілковитою катастрофою та осмисленням персонажами свого життя.
Незавершена кінцівка — найвизначніший внесок «нової драми» Ібсена у світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після завершення дії. Можна сказати, що у «Ляльковому домі» розв’язка є не розв’язанням проблем, а скоріше їх постановкою.
Генрік Ібсен увійшов в історію світової літератури як драматург-новатор і щодо проблематики своїх творів, і щодо методів її втілення: у п’єсах поєднується реалізм з модерністськими формами. Цілком по-новому вибудовуючи сюжети п’єс, зміщуючи конфлікт переважно у площину духовну, Ібсен у такий спосіб відтворює стрімкий розвиток характерів, які він так яскраво вимальовує.
