Над чим мене примусив задуматися роман «Червоне і чорне»
Роман Фредеріко Стендаля «Червоне і чорне», який був написаний у 1831 році, народився від невеличкої газетної статті про кримінальній злочин. Досить цікаво, що таких злочинів, який скоїв головний герой роману Жульєн Сорель, у ті часи відбулося у Франції декілька. Заради місця у суспільстві і кар’єри юнаки не роздумуючи йшли на вбивства, на обман і зраду, при чому вони не були жалюгідними, а являли собою досить сильні особистості.
Стендаль стверджує, що головна трагедія Жюльєна Сореля полягає в тому, що він народився не в той час. Як би Сорель жив в епоху Наполеона, він би легко міг стати пером Франції або видатним генералом, адже від природи він був хоробрим і талановитим. Але йому судилося народитися у часи Реставрації, яка перехрестила талановиті здібності Жюльєна і прирекла його на залежне існування через його народне походження. Тому й закипає у Сореля кров, тому й ховає він під матрацом портрет свого кумира – Наполеона Бонапарта, з-за якого у будь-яку мить його можуть вигнати з будинку рояліста де Реналя.
Особисто у мене схильність Жюльєна Сореля до ризику поваги не викликає. Не зважаючи на те, що ця людина не знає страху, його сила спрямована на те, щоб чарувати і залучати жінок. Може, роман Жюльєна з мадам де Реналь виник лише з честолюбства хлопця-простолюдина, який вважає великим успіхом закохати в себе світську даму, але його роман з Матильдою був вже справжньою грою із долею.
Шлюб з Матильдою міг би надати Сорелю і кар’єру, і гроші, і можливість увійти у вищій світ, і шанс зайняти там високе становище. І мене в деякий момент захоплює ця небезпечна гра двох талановитих і сильних особистостей, які готові покласти свої голови за перемоги один над одним, а при цьому зовсім не кохають один одного.
Читаючи першу частину твору, мені здалося, що Жюльєн Сорель – звичайний кар’єрист, який прагне до слави і грошей, який страждає від великого прихованого гонору. Але завдяки автору ми маємо змогу побачити те, що діється у душі головного героя роману, і тому згодом ми переймаємося до нього повагою. Виявляється, що у нього немає холодного розрахунку, а всі його вчинки є наслідком гарячої душі і пристрасності. Наприклад, Сорель бажав закохати в себе мадам Реналь, він закохався в неї й сам, для досягнення своїх мрій він сподівався використати Матильду, але їх відношення переросли у справжній непримиримий двобій.
Саме ця пристрасть і довела Жюльєна до загибелі, адже народився він дуже пізно, народився в епоху, в яку, за його словами, добре може існувати лише небіжчик на кладовищі.
Розв’язкою і кульмінацією роману «Червоне і чорне» є виступ Сореля на судовому процесі. Під час своєї промови він стає схожим на справжнього середньовічного лицаря, який довгий час штурмував фортецю, а коли вона здалася, він пішов назад з думкою: «І на що вона мені?». Це питання змушує і мене замислитися над деякими своїми вчинками і прагненнями, замислитися над тим, чи насправді вони для мене такі важливі?
Епіграф «Правда, гірка правда», який Стендаль поставив у початок роману «Червоне і чорне», взято із останньої, передсмертної промови республіканця Дантона перед його стратою. Але не слід ототожнювати персонажів роману з реальними діячами Французької революції, адже кожен з них виступає неповторною, сповненою протиріч особистістю.
Стендаль стверджує, що головна трагедія Жюльєна Сореля полягає в тому, що він народився не в той час. Як би Сорель жив в епоху Наполеона, він би легко міг стати пером Франції або видатним генералом, адже від природи він був хоробрим і талановитим. Але йому судилося народитися у часи Реставрації, яка перехрестила талановиті здібності Жюльєна і прирекла його на залежне існування через його народне походження. Тому й закипає у Сореля кров, тому й ховає він під матрацом портрет свого кумира – Наполеона Бонапарта, з-за якого у будь-яку мить його можуть вигнати з будинку рояліста де Реналя.
Особисто у мене схильність Жюльєна Сореля до ризику поваги не викликає. Не зважаючи на те, що ця людина не знає страху, його сила спрямована на те, щоб чарувати і залучати жінок. Може, роман Жюльєна з мадам де Реналь виник лише з честолюбства хлопця-простолюдина, який вважає великим успіхом закохати в себе світську даму, але його роман з Матильдою був вже справжньою грою із долею.
Шлюб з Матильдою міг би надати Сорелю і кар’єру, і гроші, і можливість увійти у вищій світ, і шанс зайняти там високе становище. І мене в деякий момент захоплює ця небезпечна гра двох талановитих і сильних особистостей, які готові покласти свої голови за перемоги один над одним, а при цьому зовсім не кохають один одного.
Читаючи першу частину твору, мені здалося, що Жюльєн Сорель – звичайний кар’єрист, який прагне до слави і грошей, який страждає від великого прихованого гонору. Але завдяки автору ми маємо змогу побачити те, що діється у душі головного героя роману, і тому згодом ми переймаємося до нього повагою. Виявляється, що у нього немає холодного розрахунку, а всі його вчинки є наслідком гарячої душі і пристрасності. Наприклад, Сорель бажав закохати в себе мадам Реналь, він закохався в неї й сам, для досягнення своїх мрій він сподівався використати Матильду, але їх відношення переросли у справжній непримиримий двобій.
Саме ця пристрасть і довела Жюльєна до загибелі, адже народився він дуже пізно, народився в епоху, в яку, за його словами, добре може існувати лише небіжчик на кладовищі.
Розв’язкою і кульмінацією роману «Червоне і чорне» є виступ Сореля на судовому процесі. Під час своєї промови він стає схожим на справжнього середньовічного лицаря, який довгий час штурмував фортецю, а коли вона здалася, він пішов назад з думкою: «І на що вона мені?». Це питання змушує і мене замислитися над деякими своїми вчинками і прагненнями, замислитися над тим, чи насправді вони для мене такі важливі?
Епіграф «Правда, гірка правда», який Стендаль поставив у початок роману «Червоне і чорне», взято із останньої, передсмертної промови республіканця Дантона перед його стратою. Але не слід ототожнювати персонажів роману з реальними діячами Французької революції, адже кожен з них виступає неповторною, сповненою протиріч особистістю.
