Образ мадам де Реналь» за романом Стендаля «Червоне і чорне»
Одна з героїнь роману Стендаля «Червоне і чорне» Луїза де Реналь – дружина мера, яка не має ніякого впливу на чоловіка, як і на хід справ у місті Верьєр, ввіреному його піклуванню. За місцевими поняттями, вона майже дурочка, що не використовує «зручні випадки змусити чоловіка купити їй капелюшок». Але вона з першого погляду вражає Жюльєна, що прийшов в будинок де Реналя гувернером до їх трьох синів. Луїза де Реналь «наївною грацією» «чистою і живою».
На відміну від безвусого провінціала досвідчений парижанин відразу б розпізнав, що за її довірливою простодушністю «криється хтивість». У відносинах з Жюльєном вона, у всьому слухняна дружина, яка і не відала любові, пізнає власну подавлену природу палкої і самовідданої жінки, звертаючи егоїзм Сореля у високе почуття, якому, однак, уготований трагічний кінець. Після продиктованого її відчаєм листа-визнання до маркіза де Ла-Моля стався замах, вчинений Жюльєном в церкві. Через три дні після його страти пані де Реналь вмирає, тримаючи в обіймах своїх дітей.
Вихована в єзуїтському монастирі, пані де Реналь залишається в полоні ригористичних уявлень про моральне і належне, але в ній таїться неприборканий темперамент вольової і цільної натури, що відповідає уявленням Стендаля про героїчний характер. Бажання щастя, яке пробудилося після зустрічі з Жюльєном виявляється непоборним і змушує мадам де Реналь ризикувати не тільки репутацією доброчесної матрони, а й своїм духовним порятунком: після від’їзду коханого до семінарії вона марно намагається спокутувати злочинний зв’язок, що залишився єдиним моментом повноцінного буття за прожиті нею тридцять років. Любовне божевілля будить у ній силу духу, про яку вона раніше і не підозрювала.
Головний герой роману Жюльєн Сорель – син старого тесляра з містечка Верьєр, який зробив блискучу кар’єру в роки Реставрації, проте залишився духовно чужим цій епосі, тому що його серце безроздільно належить Наполеону, а тому й століттю героїки, яке асоціюється для Жюльєна з ім’ям скинутого імператора. Катастрофа героя, який закінчує свій шлях на пласі, коли йому всього 23 роки, за логікою розвитку фабули є лише завершенням заплутаною інтимної ситуації, яка схиляє Жюльєна заради шлюбу з юною маркізою де Ла-Моль зазіхнути на життя пані де Реналь, своєї першої і, як йому відкрилося перед стратою, єдиної коханої. Однак, по суті, його загибель зумовлена неможливістю самоствердження, навіть якщо воно змушене здійснюватися у формах зовнішнього конформізму та соціальної мімікрії, яку вимагає від юного ідеаліста і мрійника час загальної боягузтва, цинізму і плазування.
Доля Жюльєна відтворена з характерним Стендалю умінням, який, торкаючись найтонших спонукань душі і суто приватних епізодів біографії , зумів виявити за найпотаємнішими поривами дію надособистих причин і факторів. Приватне буття вписано в історію, хоча автор наче поглинений виключно аналізом психологічних колізій і велінь серця.
«Червоне» і « чорне » – початки, які, залишаючись антагоністичними, зростаються в свідомості Жюльєна і ведуть свою безперерву суперечку в його душі, невідворотно наближаючи крах, яким увінчується фінал цієї життєвої одіссеї. Належачи мерзенному часу, який йому дістався, Жюльєн намагається у всьому наслідувати кумиру, щохвилини нагадуючи собі, що «Бонапарт, нікому не відомий поручик, без гроша за душею , став владикою світу тільки завдяки своїй шпазі ». Самому йому , однак , доводиться прокладати собі шлях НЕ шпагою, удаваним благочестям, покорою прийнятим звичаям, яка межує з лакейством і казуїстикою поволі розтліває душу. Сореля спопеляє честолюбство, що вимагає від нього зримих тріумфів, щоб довести собі і світу, що він виліплений з того ж тіста, «з якого зроблені великі люди», що в тридцять років ставали наполеонівськими маршалами. Але своїх перемог Жюльєн домагається не на полях слави, а в хитросплетінні інтриг, давши собі клятву «висловлювати тільки такі думки, які йому самому представлялися помилковими». Маска приростає до нього настільки щільно, що за нею ледь помітна особа, одухотворена «священним вогнем» ненависті до пануючої безликості і продажності, від яких Жульєн Сорель став не вільним і сам.
На відміну від безвусого провінціала досвідчений парижанин відразу б розпізнав, що за її довірливою простодушністю «криється хтивість». У відносинах з Жюльєном вона, у всьому слухняна дружина, яка і не відала любові, пізнає власну подавлену природу палкої і самовідданої жінки, звертаючи егоїзм Сореля у високе почуття, якому, однак, уготований трагічний кінець. Після продиктованого її відчаєм листа-визнання до маркіза де Ла-Моля стався замах, вчинений Жюльєном в церкві. Через три дні після його страти пані де Реналь вмирає, тримаючи в обіймах своїх дітей.
Вихована в єзуїтському монастирі, пані де Реналь залишається в полоні ригористичних уявлень про моральне і належне, але в ній таїться неприборканий темперамент вольової і цільної натури, що відповідає уявленням Стендаля про героїчний характер. Бажання щастя, яке пробудилося після зустрічі з Жюльєном виявляється непоборним і змушує мадам де Реналь ризикувати не тільки репутацією доброчесної матрони, а й своїм духовним порятунком: після від’їзду коханого до семінарії вона марно намагається спокутувати злочинний зв’язок, що залишився єдиним моментом повноцінного буття за прожиті нею тридцять років. Любовне божевілля будить у ній силу духу, про яку вона раніше і не підозрювала.
Головний герой роману Жюльєн Сорель – син старого тесляра з містечка Верьєр, який зробив блискучу кар’єру в роки Реставрації, проте залишився духовно чужим цій епосі, тому що його серце безроздільно належить Наполеону, а тому й століттю героїки, яке асоціюється для Жюльєна з ім’ям скинутого імператора. Катастрофа героя, який закінчує свій шлях на пласі, коли йому всього 23 роки, за логікою розвитку фабули є лише завершенням заплутаною інтимної ситуації, яка схиляє Жюльєна заради шлюбу з юною маркізою де Ла-Моль зазіхнути на життя пані де Реналь, своєї першої і, як йому відкрилося перед стратою, єдиної коханої. Однак, по суті, його загибель зумовлена неможливістю самоствердження, навіть якщо воно змушене здійснюватися у формах зовнішнього конформізму та соціальної мімікрії, яку вимагає від юного ідеаліста і мрійника час загальної боягузтва, цинізму і плазування.
Доля Жюльєна відтворена з характерним Стендалю умінням, який, торкаючись найтонших спонукань душі і суто приватних епізодів біографії , зумів виявити за найпотаємнішими поривами дію надособистих причин і факторів. Приватне буття вписано в історію, хоча автор наче поглинений виключно аналізом психологічних колізій і велінь серця.
«Червоне» і « чорне » – початки, які, залишаючись антагоністичними, зростаються в свідомості Жюльєна і ведуть свою безперерву суперечку в його душі, невідворотно наближаючи крах, яким увінчується фінал цієї життєвої одіссеї. Належачи мерзенному часу, який йому дістався, Жюльєн намагається у всьому наслідувати кумиру, щохвилини нагадуючи собі, що «Бонапарт, нікому не відомий поручик, без гроша за душею , став владикою світу тільки завдяки своїй шпазі ». Самому йому , однак , доводиться прокладати собі шлях НЕ шпагою, удаваним благочестям, покорою прийнятим звичаям, яка межує з лакейством і казуїстикою поволі розтліває душу. Сореля спопеляє честолюбство, що вимагає від нього зримих тріумфів, щоб довести собі і світу, що він виліплений з того ж тіста, «з якого зроблені великі люди», що в тридцять років ставали наполеонівськими маршалами. Але своїх перемог Жюльєн домагається не на полях слави, а в хитросплетінні інтриг, давши собі клятву «висловлювати тільки такі думки, які йому самому представлялися помилковими». Маска приростає до нього настільки щільно, що за нею ледь помітна особа, одухотворена «священним вогнем» ненависті до пануючої безликості і продажності, від яких Жульєн Сорель став не вільним і сам.
