«Помилки й прозріння Жюльєна Сореля» за романом Стендаля «Червоне і чорне»
Роман Стендаля «Червоне і чорне» вийшов у світ у 1830 році. Цей твір має документальну основу, а ідея його створення прийшла до Стендаля після знайомства письменника зі статтею у газеті про молоду людину, засуджену до страти, що стріляла у матір дітей, для яких він був гувернером. Вражений цим злочином, Стендаль вирішив розповісти типову історію про молодого юнака, який не зміг знайти достойне місце у тогочасному суспільстві.
Жюльєн Сорель, головний герой роману «Червоне і чорне» – звичайний хлопець з провінції. Він був наділений уявою і розумом, але не мав ані знатного походження, ані грошей. Жюльєн з самого дитинства відчував себе чужим у своїй родині столярів, не має він і друзів серед однолітків. «Усі домашні зневажали його, а він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битим…». Кривдили Жюльєна хлопці не стільки за фізичну слабкість, скільки за його несхожість з іншими, адже він був набагато розумніший за них. І тому юнак досить часто поринав у світ уяви і самотність, де він був господарем.
Жюльєн дуже сильно прагнув вибитися в люди і зайняти гідне місце в суспільстві. Адже він бачив, як заможні пани, які не мають такого розуму, як у нього, володіють становищем, грошами і повагою. Юнаком панувало бажання добитися слави, як добився її його кумир Наполеон Бонапарт. При цьому Жюльєн добре розумів, що шанс домогтися успіху залежить не тільки від його незвичайних здібностей, але й від бажання допомогти чи не допомогти сильних світу цього, коротше кажучи, багатіїв. Це дуже принижувало самолюбство Сореля, це й стало однією з причин протесту молодої людини. Але все ж таки Жюльєн намагався зберегти свою гідність навіть перед тими людьми, від яких він ніяк не залежав. В той час юнак ще не розумів, що тогочасному суспільству потрібні лише бездумні виконавці, та ніяк не розумні особистості.
Неочікувано для себе Жюльєн Сорель став гувернером дітей родини де Реналей. До представників вищого світу юнак відчуває тільки відразу і ненависть, тому веде себе досить незалежно. Скоріш усього саме за це «менше ніж за місяць після його появи в родині пана де Реналя навіть сам господар почав поважати Жюльєна». При цьому як до рівного собі до Сореля ставиться лише мадам де Реналь. Почуття, яке пізніше виникло між ними, спочатку і Жюльєн, і мадам де Реналь розцінювали тільки як перемогу над власним життям, але потім ці відносини переросли у справжнє кохання. Для Сореля мадам де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою він почував себе незвичайно просто і легко.
Бажаючи зробити гарну кар’єру, Жюльєн Сорель вступає до духовної семінарії. Але й там він виділяється своїм розумом, своєю начитаністю, своїм умінням мислити і своїми знаннями серед тупуватих семінаристів. За це його зненавиділи не тільки семінаристи, але й духовні наставники. За те, що він не такий, як інші, Жюльєну дали прізвисько «Мартін Лютер». Але прагнучи будь-якою ціною отримати вищу освіту, Сорель все це стійко зносить – тільки б отримати високе становище у суспільстві.
За протекцією абата Пірар Сорель від’їжджає до Парижа і займає посаду секретаря і бібліотекаря маркіза де Ла-Моля. Опинившись серед представників вищого світу, Жюльєн і тут викликає до себе повагу. «Цей повзати не буде» – так думала про нього Матильда де Ла-Моль. Саме завдяки коханню маркізи мрія Сореля могла б здійснитися, бо дуже швидко маркіз де Ла-Моль призначив йому ренту, допоміг отримати чин гусарського поручика і ім’я шевальє де Ла-Верне.
Та раптом все гине. Маркіз де Ла-Моль отримує від мадам де Реналь листа, яка писала його під натиском єзуїта-духовника. В цьому листі жінка викриває Сореля як спокусника і лицеміра, що жадібно прагне до багатства своєї жертви. Через лист маркіз де Ла-Моль відмовляє Жюльєну у шлюбі з Матильдою. Дізнавшись про це, Сорель мчить до Верьєру, купує там пістолети, відправляється до церкви, де в той час молиться мадам де Реналь, і, не роздумуючи, стріляє в неї.
Ці пострілі обірвали усі надії і мрії Жюльєна Сореля. В ув’язненні він не відчуває потреби в каятті і не боїться смерті. Тверезі роздуми про те, що він скоїв, підказують Сорелю логічний висновок: «Мене жорстоко образили, я вбив, я заслуговую смерті». У цих словах добре видно обурення проти світу, який повстав проти Сореля лише тому, що він, Жюльєн, насмілився піднятися над своїм класом і наблизитися до можновладців.
І ось Жюльєн Сорель страчений. Хто ж в цьому винний і які він скоїв помилки? Відповіді на ці запитання можна знайти у промові Сореля на суді.
Жюльєн Сорель, головний герой роману «Червоне і чорне» – звичайний хлопець з провінції. Він був наділений уявою і розумом, але не мав ані знатного походження, ані грошей. Жюльєн з самого дитинства відчував себе чужим у своїй родині столярів, не має він і друзів серед однолітків. «Усі домашні зневажали його, а він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битим…». Кривдили Жюльєна хлопці не стільки за фізичну слабкість, скільки за його несхожість з іншими, адже він був набагато розумніший за них. І тому юнак досить часто поринав у світ уяви і самотність, де він був господарем.
Жюльєн дуже сильно прагнув вибитися в люди і зайняти гідне місце в суспільстві. Адже він бачив, як заможні пани, які не мають такого розуму, як у нього, володіють становищем, грошами і повагою. Юнаком панувало бажання добитися слави, як добився її його кумир Наполеон Бонапарт. При цьому Жюльєн добре розумів, що шанс домогтися успіху залежить не тільки від його незвичайних здібностей, але й від бажання допомогти чи не допомогти сильних світу цього, коротше кажучи, багатіїв. Це дуже принижувало самолюбство Сореля, це й стало однією з причин протесту молодої людини. Але все ж таки Жюльєн намагався зберегти свою гідність навіть перед тими людьми, від яких він ніяк не залежав. В той час юнак ще не розумів, що тогочасному суспільству потрібні лише бездумні виконавці, та ніяк не розумні особистості.
Неочікувано для себе Жюльєн Сорель став гувернером дітей родини де Реналей. До представників вищого світу юнак відчуває тільки відразу і ненависть, тому веде себе досить незалежно. Скоріш усього саме за це «менше ніж за місяць після його появи в родині пана де Реналя навіть сам господар почав поважати Жюльєна». При цьому як до рівного собі до Сореля ставиться лише мадам де Реналь. Почуття, яке пізніше виникло між ними, спочатку і Жюльєн, і мадам де Реналь розцінювали тільки як перемогу над власним життям, але потім ці відносини переросли у справжнє кохання. Для Сореля мадам де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою він почував себе незвичайно просто і легко.
Бажаючи зробити гарну кар’єру, Жюльєн Сорель вступає до духовної семінарії. Але й там він виділяється своїм розумом, своєю начитаністю, своїм умінням мислити і своїми знаннями серед тупуватих семінаристів. За це його зненавиділи не тільки семінаристи, але й духовні наставники. За те, що він не такий, як інші, Жюльєну дали прізвисько «Мартін Лютер». Але прагнучи будь-якою ціною отримати вищу освіту, Сорель все це стійко зносить – тільки б отримати високе становище у суспільстві.
За протекцією абата Пірар Сорель від’їжджає до Парижа і займає посаду секретаря і бібліотекаря маркіза де Ла-Моля. Опинившись серед представників вищого світу, Жюльєн і тут викликає до себе повагу. «Цей повзати не буде» – так думала про нього Матильда де Ла-Моль. Саме завдяки коханню маркізи мрія Сореля могла б здійснитися, бо дуже швидко маркіз де Ла-Моль призначив йому ренту, допоміг отримати чин гусарського поручика і ім’я шевальє де Ла-Верне.
Та раптом все гине. Маркіз де Ла-Моль отримує від мадам де Реналь листа, яка писала його під натиском єзуїта-духовника. В цьому листі жінка викриває Сореля як спокусника і лицеміра, що жадібно прагне до багатства своєї жертви. Через лист маркіз де Ла-Моль відмовляє Жюльєну у шлюбі з Матильдою. Дізнавшись про це, Сорель мчить до Верьєру, купує там пістолети, відправляється до церкви, де в той час молиться мадам де Реналь, і, не роздумуючи, стріляє в неї.
Ці пострілі обірвали усі надії і мрії Жюльєна Сореля. В ув’язненні він не відчуває потреби в каятті і не боїться смерті. Тверезі роздуми про те, що він скоїв, підказують Сорелю логічний висновок: «Мене жорстоко образили, я вбив, я заслуговую смерті». У цих словах добре видно обурення проти світу, який повстав проти Сореля лише тому, що він, Жюльєн, насмілився піднятися над своїм класом і наблизитися до можновладців.
І ось Жюльєн Сорель страчений. Хто ж в цьому винний і які він скоїв помилки? Відповіді на ці запитання можна знайти у промові Сореля на суді.
