Чим мені сподобався Олівер Твіст
Відомо, що свій перший твір видатний англійський письменник Ч. Діккенс написав на замовлення. Та вже працюючи над ним, автор застосував багато власних зауважень і застережень, які гармонійно вписувалися в сюжет твору про дорожні пригоди.
Другий свій роман «Пригоди Олівера Твіста» письменник задумав вже сам, і створюючи його, сподівався відтворити деякі картини свого скаліченого життєвими обставинами дитинства. Звичайно ж, дитинство Ч. Діккенса не було таким жахливим, як у героя його твору, але письменнику теж довелося дуже рано вступити у доросле життя. Батько Діккенса потрапив у в’язницю за борги, дід письменника був казнокрадом, тому з малих років він дуже добре знав і нетрі, і кримінальників Лондона. Ч. Діккенс не любив розповідати про свої дитячі роки, а ось у романі про Олівера Твіста він зобразив багато картин свого особистого життя.
Коли я читав роман «Пригоди Олівера Твіста», у мене виникла паралель з твором іншого відомого письменника Даніеля Дефо під назвою «Історія полковника Джека». Але невідомо, спирався Діккенс на цей роман, чи створив свою оповідь про хлопчика самостійно. Але добре відомо інше: Діккенс вважав свого колегу по перу Даніеля Дефо бездушним письменником, який не вмів відтворювати справжні людські почуття і викликати їх у читачів. На думку автора «Олівера Твіста» романи Дефо могли викликати лише цікавість і нічого іншого.
На відміну від Дефо, твори Ч. Діккенса викликали найяскравіші почуття, але якими вони були? Щодо роману «Пригоди Олівера Твіста», то його перші сторінки ще могли викликати у читача посмішку, а ось у фіналі твору сміятися вже не хотілося. І це визвано не тільки тим, що автор зображує досить огидні картини життя лондонських нетрів, а й тому, що кардинально змінюється структура оповіді і стиль книги. З’являється враження, що роман закінчувала інша людина. В цілому ж роман являє собою суміш якогось детектива, жахливих уривків і сентиментальних сцен. Все це перемежовуються з сумнівним гумором, який гумором й назвати складно. Скоріше, це «сміх скрізь сльози», адже часом жарти стають не тільки не смішними, а й просто недоречними. Прикладом цьому може буди епізод з трунарем у початку твору чи сцена смерті жінки, яка обікрала мати Олівера. Та саме в цьому умінні посміхатися у важку хвилину і полягає секрет геніальності Ч. Діккенса та неповторності його творів.
Роман Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» визиває відчуття бруду, яке підсилює опис тогочасного Лондону. З погляду письменника – це вічно сире, мерзенне і брудне місто з поганими жителями, зі страшними нетрями і вічно поганою погодою. Під цей опис прекрасно підходить опис зовнішності мешканців столиці Британії і їх відношення один до одного. Злидні і голод у ті часи були звичайним явищем. Автор показує нам різкий контраст між чистотою і брудом, піднесеними промовами і брудними лайками, обжерливістю і голодом, самозакоханістю одних і рабською покірністю інших, і, нарешті, високої любові Рози і Гаррі проти незрозумілого почуття повії Ненсі до кримінальника Сейко.
У цих умовах вдвічі незрозуміло, як вдалася пройти через весь цей бруд маленькому Оліверу і при цьому не зіпсуватися, не стати на шлях бандита і злочинця, хоча б з метою помститися усім тим, хто колись його ображав. Мабуть саме тим, що душа хлопчика зберегла свою чистоту незважаючи на обставини, мені і подобається головний герой роману. І дуже добре, що Олівер залишився таким, яким зустріли його і Роза, і містер Браунлоу, і інші добрі люди, яки стали для хлопчика не тільки друзями, а й родиною.
Можливо, у фіналі роману Ч. Діккенс і відійшов від реального життя, але чи був би сенс оповіді про поневіряння маленького хлопчика, якби не щасливий кінець? Я вважаю, що Олівер Твіст заслужив щасливого життя і у подальшому він не загубиться серед сірих вулиць непривітливого Лондона та на все життя залишиться гідною людиною.
Другий свій роман «Пригоди Олівера Твіста» письменник задумав вже сам, і створюючи його, сподівався відтворити деякі картини свого скаліченого життєвими обставинами дитинства. Звичайно ж, дитинство Ч. Діккенса не було таким жахливим, як у героя його твору, але письменнику теж довелося дуже рано вступити у доросле життя. Батько Діккенса потрапив у в’язницю за борги, дід письменника був казнокрадом, тому з малих років він дуже добре знав і нетрі, і кримінальників Лондона. Ч. Діккенс не любив розповідати про свої дитячі роки, а ось у романі про Олівера Твіста він зобразив багато картин свого особистого життя.
Коли я читав роман «Пригоди Олівера Твіста», у мене виникла паралель з твором іншого відомого письменника Даніеля Дефо під назвою «Історія полковника Джека». Але невідомо, спирався Діккенс на цей роман, чи створив свою оповідь про хлопчика самостійно. Але добре відомо інше: Діккенс вважав свого колегу по перу Даніеля Дефо бездушним письменником, який не вмів відтворювати справжні людські почуття і викликати їх у читачів. На думку автора «Олівера Твіста» романи Дефо могли викликати лише цікавість і нічого іншого.
На відміну від Дефо, твори Ч. Діккенса викликали найяскравіші почуття, але якими вони були? Щодо роману «Пригоди Олівера Твіста», то його перші сторінки ще могли викликати у читача посмішку, а ось у фіналі твору сміятися вже не хотілося. І це визвано не тільки тим, що автор зображує досить огидні картини життя лондонських нетрів, а й тому, що кардинально змінюється структура оповіді і стиль книги. З’являється враження, що роман закінчувала інша людина. В цілому ж роман являє собою суміш якогось детектива, жахливих уривків і сентиментальних сцен. Все це перемежовуються з сумнівним гумором, який гумором й назвати складно. Скоріше, це «сміх скрізь сльози», адже часом жарти стають не тільки не смішними, а й просто недоречними. Прикладом цьому може буди епізод з трунарем у початку твору чи сцена смерті жінки, яка обікрала мати Олівера. Та саме в цьому умінні посміхатися у важку хвилину і полягає секрет геніальності Ч. Діккенса та неповторності його творів.
Роман Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» визиває відчуття бруду, яке підсилює опис тогочасного Лондону. З погляду письменника – це вічно сире, мерзенне і брудне місто з поганими жителями, зі страшними нетрями і вічно поганою погодою. Під цей опис прекрасно підходить опис зовнішності мешканців столиці Британії і їх відношення один до одного. Злидні і голод у ті часи були звичайним явищем. Автор показує нам різкий контраст між чистотою і брудом, піднесеними промовами і брудними лайками, обжерливістю і голодом, самозакоханістю одних і рабською покірністю інших, і, нарешті, високої любові Рози і Гаррі проти незрозумілого почуття повії Ненсі до кримінальника Сейко.
У цих умовах вдвічі незрозуміло, як вдалася пройти через весь цей бруд маленькому Оліверу і при цьому не зіпсуватися, не стати на шлях бандита і злочинця, хоча б з метою помститися усім тим, хто колись його ображав. Мабуть саме тим, що душа хлопчика зберегла свою чистоту незважаючи на обставини, мені і подобається головний герой роману. І дуже добре, що Олівер залишився таким, яким зустріли його і Роза, і містер Браунлоу, і інші добрі люди, яки стали для хлопчика не тільки друзями, а й родиною.
Можливо, у фіналі роману Ч. Діккенс і відійшов від реального життя, але чи був би сенс оповіді про поневіряння маленького хлопчика, якби не щасливий кінець? Я вважаю, що Олівер Твіст заслужив щасливого життя і у подальшому він не загубиться серед сірих вулиць непривітливого Лондона та на все життя залишиться гідною людиною.
