«Від Аустерліца до Бородіно» (шлях Андрія Болконського)
У кожного з героїв Толстого свій шлях пошуків, дуже часто важкий, складний, сповнений труднощів. Це стосується і Андрія Болконського…
Я задумалась над тим, чому він показаний бездіяльним під час бою при Бородіно? Під час Аустерліцької битви він вчиняє подвиг: один, із прапором в руках, біжить попереду, сподіваючись своїм вчинком надихнути солдат, що відступали. У порівнянні з битвою коло Аустерліца, Бородіно набагато важливіше, там вирішувалась доля Росії. Ось коли князю Андрію треба було вчиняти подвиг, проте насправді нічого подібного не відбувається. Чому?
Андрій Болконський дуже схожий на свого батька, а старий князь – послідовник ідей 18 століття (широковідомої Доби Просвітництва). Можна стверджувати, що цим же пояснюється багато Андрієвих рис, які на перший погляд незрозумілі: деяка сухість, стриманість, прагне відчувати розумом, а не серцем.
У першій половині роману Андрій Болконський поєднує в собі дві риси: презирство до аристократичного суспільства та жага до слави. Він ладен пожертвувати собою «за минуту славы, торжества над людьми, за любовь к себе людей».
Герой роману цілком і повністю переконаний, що історичні події можуть підкорюватись волі однієї людини. Спостерігаючи за тим, як під час війни 1805 року російська армія перебуває у безнадійному становищі, Андрій пристрасно мріє про те, як «он на военном совете подаст мнение, которое одно спасет армию, и как ему одному будет поручено исполнение этого плана».
Потім щось всередині у князя міняється, бо він стає свідком мовчазного та безкорисного подвигу капітана Тушина та його солдатів, які якнайменше та в останню чергу думали про славу чи про подвиги.
Інший момент, коли в душі Андрія Болконського відбуваються зміни, стався тоді, коли він, тяжко поранений, лежав на полі під Аустерліцем і вигляд вічного, умиротвореного та неквапливого неба допоміг йому усвідомити, що все, про що князь думав раніше, – пустопорожній обман самого себе, все виявилось мізерним у порівнянні з цим споконвічним небом. Навіть Наполеон, якого ще зовсім нещодавно Болконський чи не боготворив, уявляється йому тепер маленьким, незначним чоловічком, а пафосно красиві фрази француза – непотрібними, нещирими, фальшивими.
Андрій Болконський розчаровується у своїх честолюбних намірах, крім того, він втрачає сенс у своєму житті взагалі. Ще багато випробувань у нього попереду, аби віднайти мету, сенс існування, щось, заради чого варто жити.
Хто ж здатен зруйнувати кокон депресії князя Андрія? Цей пригнічений стан, сповнений песимізму та викликаний розбитими надіями, втратою мети, смертю дружини, розвіює П’єр Безухов, який захопився масонством. Безухов каже: « земле, именно на этой земле ( Пьер указал в поле), нет правды – все ложь и зло, но в мире , во всем мире есть царство правды, и мы теперь дети земли, а вечно – дети всего мира… Надо жить, надо любить, надо верить… что живем не нынче только на этом клочке земли, а жили и будем жить вечно там, во всем(он указал на небо)». В цей момент до Андрія Болконського повернулось відчуття того неба під Аустерліцем. Можна стверджувати, що це була своєрідна підготовка, «репетиція» до зустрічі з Наташею Ростовою, яка остаточно зможе повернути Андрія до життя. Попереду ще і розчарування в громадській діяльності та пекучий біль від зради Ростової… З такою гамою почуттів князь зустрічає Вітчизняну війну. Занурений у свій біль, він чи не найкраще розуміє біль усієї країни, всього народу. Саме це й дало йому змогу переродитись, змінити шлях і стати кращим.
Я задумалась над тим, чому він показаний бездіяльним під час бою при Бородіно? Під час Аустерліцької битви він вчиняє подвиг: один, із прапором в руках, біжить попереду, сподіваючись своїм вчинком надихнути солдат, що відступали. У порівнянні з битвою коло Аустерліца, Бородіно набагато важливіше, там вирішувалась доля Росії. Ось коли князю Андрію треба було вчиняти подвиг, проте насправді нічого подібного не відбувається. Чому?
Андрій Болконський дуже схожий на свого батька, а старий князь – послідовник ідей 18 століття (широковідомої Доби Просвітництва). Можна стверджувати, що цим же пояснюється багато Андрієвих рис, які на перший погляд незрозумілі: деяка сухість, стриманість, прагне відчувати розумом, а не серцем.
У першій половині роману Андрій Болконський поєднує в собі дві риси: презирство до аристократичного суспільства та жага до слави. Він ладен пожертвувати собою «за минуту славы, торжества над людьми, за любовь к себе людей».
Герой роману цілком і повністю переконаний, що історичні події можуть підкорюватись волі однієї людини. Спостерігаючи за тим, як під час війни 1805 року російська армія перебуває у безнадійному становищі, Андрій пристрасно мріє про те, як «он на военном совете подаст мнение, которое одно спасет армию, и как ему одному будет поручено исполнение этого плана».
Потім щось всередині у князя міняється, бо він стає свідком мовчазного та безкорисного подвигу капітана Тушина та його солдатів, які якнайменше та в останню чергу думали про славу чи про подвиги.
Інший момент, коли в душі Андрія Болконського відбуваються зміни, стався тоді, коли він, тяжко поранений, лежав на полі під Аустерліцем і вигляд вічного, умиротвореного та неквапливого неба допоміг йому усвідомити, що все, про що князь думав раніше, – пустопорожній обман самого себе, все виявилось мізерним у порівнянні з цим споконвічним небом. Навіть Наполеон, якого ще зовсім нещодавно Болконський чи не боготворив, уявляється йому тепер маленьким, незначним чоловічком, а пафосно красиві фрази француза – непотрібними, нещирими, фальшивими.
Андрій Болконський розчаровується у своїх честолюбних намірах, крім того, він втрачає сенс у своєму житті взагалі. Ще багато випробувань у нього попереду, аби віднайти мету, сенс існування, щось, заради чого варто жити.
Хто ж здатен зруйнувати кокон депресії князя Андрія? Цей пригнічений стан, сповнений песимізму та викликаний розбитими надіями, втратою мети, смертю дружини, розвіює П’єр Безухов, який захопився масонством. Безухов каже: « земле, именно на этой земле ( Пьер указал в поле), нет правды – все ложь и зло, но в мире , во всем мире есть царство правды, и мы теперь дети земли, а вечно – дети всего мира… Надо жить, надо любить, надо верить… что живем не нынче только на этом клочке земли, а жили и будем жить вечно там, во всем(он указал на небо)». В цей момент до Андрія Болконського повернулось відчуття того неба під Аустерліцем. Можна стверджувати, що це була своєрідна підготовка, «репетиція» до зустрічі з Наташею Ростовою, яка остаточно зможе повернути Андрія до життя. Попереду ще і розчарування в громадській діяльності та пекучий біль від зради Ростової… З такою гамою почуттів князь зустрічає Вітчизняну війну. Занурений у свій біль, він чи не найкраще розуміє біль усієї країни, всього народу. Саме це й дало йому змогу переродитись, змінити шлях і стати кращим.
