Світ поезії Анни Ахматової
Я была, как и ты, свободной,
Но я слишком хотела жить.
А. Ахматова
При нагадуванні імені Анни Ахматової у мене виникає образ царственої дами, хазяйки муз. Ця жінка прожила велике, драматичне й у той же час щасливе життя. Поети „срібного віку” у своїх віршах нерідко признавалися в любові до цієї королеви російської поезії. У бурях століття Анна Ахматова втратила майже усе, що Бог дає людині на землі для любові і забороняє будь-кому віднімати це в неї. Чоловіка її, Миколу Гумильова, розстріляли за безпідставним обвинуваченням у контрреволюційній змові, сина репресували, сама поетеса піддавалася гонінням і нападкам не тільки з боку „літударників”, але і державних охоронців партійної ідеології. І все-таки у вогні подій она не загубила свою царственну поставу, а поезія її завжди була сповнена благородства, любові і віри в торжество добра над злом.
У її творах є багато особистого, суто жіночого, того, що Ахматова пережила своєю душею, чим вона і дорога читачеві.
Ахматову хвилювали і доля духовно збіднілого народу, і тривоги російської інтелігенції після захоплення влади в країні більшовиками. Вона передала психологічний стан інтелігентів у тих нелюдських умовах:
В кругу кровавом день и ночь
Болит жестокая истома...
Никто нам не хотел помочь
За то, что м. остались дома.
Чудовим пам’ятником тієї скорботної пори є її знаменитий „Реквієм”. У цій поемі Ахматова показала страждання жертв сталінських репресій:
Там тюремный тополь качается
И ни звука — а сколько там
Неповинных жизней кончается...
Але, безперечно, основною і головною темою віршів Анни Ахматової, я вважаю, є тема любові. Її вірші про любов відзначені справжнім драматизмом, і це ставить їх в один ряд із світовою класикою. Лірична героїня Ахматової готова на жертву заради кохання:
Милый мой!
И я тоже. Умру с тобой...
Її коханий був неординарною особистістю, до того ж — відомим поетом. Їхні взаємовідносини дали поштовх поетичному натхненню цих чудових творців. У своїх мемуарах Віра Миколаївна Невєдомська згадує: „Ахматова — на противагу Гумильову — завжди була замкнутою й усюди чужою. У Слєпньові, у сім’ї чоловіка їй було задушливо, тоскно і непривітно...”. Далі Невєдомська згадує, що Ахматова моментально перемінювалася, коли розмова заходила про поезію. Вона жила поезією. Про любов вона писала то з приголомшливою ніжністю:
И томное сердце слышит
Тайную весть о дальнем...
То знову драматично, із тяжким передчуттям:
А наутро встанешь с новою загадкой,
Но уже не ясной и не сладкой.
И омоешь пыточной кровью то,
что люди назвали любовью...
Останню строфу Невєдомська наводить у своїх мемуарах по пам’яті. Це показник того, що вірші Ахматової мають властивість глибоко і надовго западати в душу. Та й як не запасти, коли біль розлуки крає прямо по-живому:
Не придумать разлуку бездонней,
Лучше б сразу тогда — наповал...
И, наверно, нас разлученней
. этом мире никто не бывал.
Життя і любов Анни Ахматової сплітаються в одну нитку. Ці поняття для Ахматової нероздільні.
Тема Батьківщини також не обійдена нею. Вона з великою художньою майстерністю малює простори російської землі, такої багатостраждальної, сильної духом людей, що живуть на ній.
Нещодавно по радіо звучав живий голос Анни Ахматової, я немов почула душу нашої Батьківщини — стільки любові, внутрішньої сили і світла ніс у собі її голос.
