„Золотое сердце России мерно бьется в груди моей” - за творчістю М. С. Гумільова

„Срібний вік” російської поезії... Імена. Дати. Напрямки... Багато хто з його представників відчули щасливі хвилини підйому і слави, а потім були утоптані в лихоліття важкими чоботями революції, громадянської війни і культу особи. Трагедія народу, трагедія російської інтелігенції, невід’ємною частиною якої був поет.

Микола Гумільов. Багато десятиліть ми були приречені на чутки і домисли про його долю — і про життя його, і вже тим більше про обставини загибелі. У час, коли він народився, морська фортеця Кронштадт здригалася від шторму. Стара нянька побачила в цьому своєрідний знак, сказавши, що в народженого „буде бурхливе життя”. І вона виявилася права: пошуки, метання, пристрасть до подорожей — короткі, але бурхливі тридцять п’ять відпущених Всевишнім років.

Як кажуть, поет у Росії — більше, ніж поет. І ніхто не може сказати про поета краще, ніж говорять його вірші:

   Я пропастям и бурям вечный брат.

   Но я вплету в воинственный наряд

   Звезду долин, лилею голубую.

Поезія Гумільова аполітична, і це один із моментів, який поряд із мистецтвом вірша приваблює мене в його творчості. У його творчості знайшли відображення і любов, і подорожі, і війна, і екзотика. Тільки політика залишилася осторонь. Гумільова хвилювали не питання облаштованості світу, а надзвичайний і невідомий світ, відчуття від зіткнення з ним. Він створює теорію акмеїзму, закликаючи сприймати світ беззастережно, але сам акмеїстом не став, тому що був більшим, значнішим за цей напрямок. Здається, що канони акмеїзму були для нього лише умовністю. А які були в нього вчителі! Анненський, Війон, Готьє, Брюсов.

Микола Гумільов — природжений поет, що побудував власний світ слова і почуття. Час довів, що цей світ нам близький, як близькі любов і смуток, щастя і розчарування. Але сум віршів Гумільова особливо ліричний, особливо чутливий, зачарований і зворушливий:

   Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд

   И руки особенно тонки, колени обняв.

   Послушай: далеко-далеко, на озере Чад

   Изысканный бродит жираф.

Кожна книга Гумільова — це результат зробленого ним на момент її виходу, це осмислення життя і серйозної роботи душі, що

   Глас Бога слышит в воинской тревоге

   И Божьими зовет свои дороги.

Його філософська лірика вилилася у збірку „Колчан”, у якій він задається питаннями, що раніше його не хвилювали, робить відкриття, досі йому недоступні, наприклад:

   Я вежлив с жизнью современною,

   Но между нами есть преграда.

   Все, что смешит ее, надменную,

   Моя единая отрада.

Незважаючи на велику захопленість екзотичними країнами Африки й Азії, Микола Гумільов безмежно відданий батьківщині. У той час, коли багато хто вже покинув або збирався покинути Росію, він повертається, йдучи назустріч першій хвилі еміграції. Я не знаю, як склалася б його доля за межами батьківщини, але для російської поезії він зробив максимум того, що міг, саме тому, що повернувся. А не повернутися Микола Гумільов не міг, тому що якось зробив для себе відкриття:

   Я кричу, и мой голос дикий,

   Это медь ударяет в медь,

   Я, носитель мысли великой,

   Не могу, не могу умереть.

   Словно молоты громовые,

   Или воды гневных морей,

   Золотое сердце России

   Мерно бьется в груди моей.