Глибина поетичного світу С. Єсеніна

Сергій Єсенін. У самому звучанні цього імені чутна співучість, музика рідного роздолля, красота народу, що створив такого поета. Важко назвати іншого поета, чия творчість так хвилювала б кожного, хто занурювався в бездонну глибину і свіжість його віршів. Важко писати про поезію Єсеніна: мова міркувань наполегливо перебивається поетичними рядками. Єсенін говорив, що його лірика живе любов’ю до батьківщини і почуття батьківщини — основне в його творчості.

Вірші поета сумні, як невеселе було селянське життя. Єсенін ріс серед прекрасної природи, і вона навчила його любити красу навколишнього світу. Ранні вірші поета звучать як освідчення в любові до рідної природи, прагненні розчинитися в ній. У природі він бачить джерело натхнення:

   Стихов моих грусть

   Кормил я резедой и мятой...

З раннього віку поету запали в душу народні легенди, приказки, загадки. У цьому було його щастя як поета. Народна творчість зміцнила пісенну основу лірики Єсеніна:

   Родился я с песнями, в травном одеяле...

Життя і творчість Єсеніна були складні і суперечливі, він іноді робив помилки, але, оглядаючи його шлях, ми бачимо, що він був скрізь вірний собі в головному — у прагненні осягнути складну долю свого народу. Протиріччя Єсеніна найбільш драматично позначаються в його роздумах про майбутнє села. Поет не може відмовитися від світу звичних образів і уявлень, який дорогий особливо тим, що в ньому жили десятки попередніх поколінь. Він любовно поетизує прикмети рідної сторони:

   Свет луны, таинственный и длинный,

   Плачут вербы, шепчут тополя,

   Но никто под оклик журавлиный

   Не разлюбит отчие поля.

Вторгнення в сільські простори міської цивілізації зображається поетом як прихід ворожого залізного гостя. У своїй творчості Єсенін намічає шляхи вирішення проблем, які нещодавно здавалися йому безвихідними. В „Письме к деду” він говорить про незаперечну перевагу техніки „стального коня”. Сердечна пристрасть поета змінюється. Він не хоче залишатися в минулому російського села — злиденному і „безысходном”, і в останні роки творчості змінюється відношення Єсеніна до сучасного села. Поет відмовляється оспівувати старе село:

   Полевая Россия! Довольно

   Волочиться сохой по полям...

В останні роки Єсенін усе частіше повертається до думки про природу, бачачи в ній не тільки могутній засіб перетворення життя, але і моральну основу життя. Поет радий відчути себе рядовим трудівником, потрібним людям:

   Что же, дайте косу, я вам покажу,

   Я ли вам не свойский, я ли вам не близкий,

   Памятью деревни я ль не дорожу?

У поезії Єсеніна часто звучить мотив смутку, жалю про молодість, яка минула, про розтрачені сили. У його віршах відбилися й особисті переживання, і складний час, коли жив поет. І все ж, незважаючи на почуття смутку, що пронизує багато віршів поета, вони не звучать песимістично: їх зігріває віра в душевні сили людини. Ці вірші Єсеніна співзвучні пушкінським рядкам „Печаль моя светла”. Поет відчуває фатальну безупинність часу: „Все пройдет, как с белых яблонь дым”.

Любовна лірика займає значне місце в поетичній спадщині Єсеніна. Радість зустрічі, туга розлуки, смуток відчаю — різноманітні переживання поета. Але тема любові зближається в його віршах із головною єсенінською темою — темою Батьківщини. Автор „Персидских мотивов” переконується в нетривкості щастя удалині від рідного краю. І головною героїнею циклу стає далека Росія:

   Как бы ни был красив Шираз,

   Он не лучше рязанских раздолий.

Сучасники згадували, що Єсенін мав незвичайну особисту чарівність, а його вірші — магічну силу. Будь-який співрозмовник знаходив у Єсеніна, його творчості що-небудь своє, прийнятне й близьке, і в цьому таємниця такого магічного впливу його віршів. Ми можемо говорити сьогодні не тільки про світову популярність поезії Єсеніна, але і світове її значення. Все нові і нові покоління прилучаються до Єсеніна, осягаючи глибину його поетичного світу. Справедливі слова М. Тихонова: „Єсенін — це вічне”.