Мої роздуми над рядком Б. Л. Пастернака

   В стихи я б внес

   дыханье роз,

   Дыханье мяты,

   Луга, осоку, сенокос,

   Грозы раскаты.

   Б. Пастернак

Завжди важко говорити про якийсь окремий вірш у творчості будь-якого поета: він висловив себе в усьому, що написав. Але ще більш складно говорити про поета, який збирався стати музикантом. Знаходячись під впливом музики О. М. Скрябіна, Борис Пастернак шість років серйозно займався композицією. Але усе ж талант поета в його душі здобув перемогу над музикантом. Таким чином з’явився один із кращих поетів Росії XX століття, пред ставник поезії „срібного віку”, член футуристичної групи „Центрифуга”.

На початку нашого століття, особливо в післяреволюційний період, черговими темами були будівництво нового життя, ентузіазм, любов до партії, а Пастернак писав про ліс, траву, любов, поезію, диво людського існування.

Це були „рядки з кров’ю” не тільки тому, що поету прийшлося дорого за них розплачуватися, але і тому, що кожний з них народжувався в напруженій праці.

   Во всем мне хочется дойти

   До самой сути.

   В работе,

   В поиске пути,

   В сердечной смуте.

Для поета робота, пошуки життєвих основ, спроби розібратися в собі й у людях — сенс життя. Саме тому наступна строфа цього вірша поглиблює образ: хочеться зрозуміти сутність усього, дійти „до основ, до коренів, до серцевини”.

А от далі мова йде про сутність поезії, про призначення її, як розумів це поет: схоплювати „нить подій”, відкривати нове в житті. Мені здається, що все це поет бачить у „властивостях пристрасті, лише вона спроможна штовхати людину на пошуки прекрасного, неповторного”.

Ті, хто спілкувався з поетом, відзначали його надзвичайну здатність одухотворяти усе в навколишньому світі. У нього усе взаємозалежно, нероздільно, звук і зоровий образ набувають неймовірної об’ємності.

   Ты в ветре, веткой пробующем,

   Не время ль птицам петь,

   Намокшая воробышком

   Сиреневая ветвь!

Це інший вірш, але як точно він передає таємницю поезії Пастернака. Ви запитаєте: у чому полягає цей секрет? По-моєму, поезія Пастернака, як і навколишній світ, живе своїм життям. Саме про це поет говорить наприкінці вірша „Во всем мне хочется дойти до самой сути”, порівнюючи поезію з музикою Шопена:

   Так некогда Шопен вложил

   Живое чудо

   Фольварков, парков, рощ, могил

   В свои этюды.

За цією строфою мені чується музика Шопена, блискуча, легка, схвильована. Поет, обдарований талантом і пристрастю до роботи, і нас змушує замислитися багато над чим. І насамперед от про що: невже ці прозорі і легкі рядки,у котрих немає, по-моєму, ніякої муки, — теж „рядки з кров’ю”? А здається, що написані вони на одному подиху. Але усе ж фінал вірша дуже напружений, і цим Пастернак, як мені здається, намагається висловити непевність майбутнього, долі:

   Достигнутого торжества

   Игра и мука —

   Натянутая тетива

   Тугого лука.