Велич простих сердець у прозі А. Платонова

   Усе можливо — і вдасться усе,

   Але головне — сіяти душі в людях.

   А. Платонов

До середини 30-х років, переосмисливши свій досвід публіцистики, досягнення романтика і сатирика, А. Платонов наново відкрив для себе Пушкіна. Великому поету присвячена стаття „Пушкін — наш товариш” і найзначніша, яка стала відомою читачеві після смерті Платонова, п’єса „Учень ліцею”. Над нею письменник працював до останньої миті життя. Відкривши частку Пушкіна в собі, він створює класичні новели: „Фро”, „Ріка Потудань”, „Липнева гроза” і „Повернення”. Збагатився і художній світ Платонова. Саме Пушкін навчив його бачити велике зодчество, що йде в глибинах побуту, у строкатій мішанині „високого” і „низького”, навчив віднайти свою „Ассоль із Моршанська”, майбутню героїню оповідання „Фро”. Не зменшуючи ролі сатири, Платонов писав, що важливо усе ж, бичуючи хиби, пам’ятати про вищу таємницю, яка є в народі: „...І голодно, і болісно, і безнадійно, і смутно, але люди живуть, приречені не здаються...”

Велич простих сердець... Велич людей, без яких „народ неповний...”, їхня спроможність перетворювати світ, перемагати нестерпне, жити і тоді, коли, здається, неможливо жити... Це істинно платонівська тема, відкрита при світлі Пушкіна.

Це позначилося вже в доскональній величі новели „Таир”, про полонянку, яка зуміла прийняти всі удари долі і ніби „спрацювати” їх (улюблене слово Платонова), стерти, засвоїти і перемогти „кам’яне горе”. Новела „Фро” — справжня поема про підсвідому красоту почуття любові, очікування материнства. Не випадково в центрі всієї групи героїв (чоловік — інженер, заворожений якимись таємничими машинами; батько Фро, старий машиніст; сама героїня Фрося — Фро) опинилася жінка, мудра природністю почуттів, вірністю інстинктам любові, обов’язку продовження роду людського. Прославити людство, уразити його сенсацією відкриття — важливо, але хто подумає про те, як його, це переможне людство, продовжити!

Справжнім шедевром світової прози є повість „Джан”. Таку віру в людину, таку силу історичного оптимізму у художника XX століття важко з будь-чим зіставити.

Людина серед пісків... Серед особливого простору, де вона стоїть рівно стільки, скільки „стоїть” її мужність, її душа... Де не можна бути — принаймні, довго утриманцем, який перекладає всі труднощі на інших. У пустелі треба бачити світ дуже зірко — не фізичним зором, а за допомогою пам’яті, уяви. Пустеля безмовна, не „балакуча”, але скільки невимовлених слів почує тут чуйне серце, які глибокі „подихи” донесуться звідси до нього! Схід лише „дрімав” тисячоліття, зітхаючи серед сонячного достатку, але скільки великих ідей народжувалося серед цих „подихів”, у його удаваній ліні... І по суті, весь подвиг головного героя „Джан” комуніста Чагатаєва, який виводить народ „джан”, — символічний образ усіх самотніх, кинутих, знедолених — із полону неродючої западини в пустелі, був перемогою над цими „гальмами” покірності, роз’єднання, які знесилювали людей.

Платонов писав: „Писати треба не талантом, а людяністю — прямим відчуттям життя”, — і сам писав усім життям, залучаючи в будь-яку картину глибокі духовні і фізичні враження, роздуми багатьох років. Приклад того — дивна, зовнішньо абсолютно наочне оповідання „Липнева гроза”.

На початку так легко йти польовою стежкою серед хлібів разом із двома селянськими дітьми Антошкою і Наталкою до їхньої бабусі. Але стійте! Хто це? Відкіля? Що за дідусь-польовик з’явився раптом — воістину, „звідкись не візьмись” — перед дітьми? Людина це чи добрий дух, свого роду добрий домовий?

„З глибини хлібів вийшов до дітей худий, із голим, незнайомим обличчям старець; зросту він був не більше Наталчиного, взутий у постоли, а одягнений у старовинні полотняні портки, залатані латками з військового сукна, і він ніс за спиною плетений кошик. Старець також зупинився проти дітей.

Він подивився на Наталку блідими, добрими очима, які уже придивилися давно до усього на світі, зняв шапку, зроблену з домашньої шерсті, вклонився і пройшов повз них”. Виникає сумнів: а чи реальну стежинку серед хлібів описав Платонов, чи не умовні і село, і гроза? Зовнішній світ творить, сплітаючи узи дивних подій, силове поле, залишаючи в тіні одні предмети, висвічуючи інші.

Старець-польовик вклонився дітям. „Вклонився” — не просто привітався, а ніби схилився перед цвітінням юності, перед майбутнім, усвідомивши по-пушкінськи мудро і піднесено:

   Тебе я место уступаю,

   Мне время тлеть, тебе — цвести.

Старець немов ніяковіє перед вищим сенсом життя, який несуть — не усвідомлюючи цього — діти. І коли вони пішли від бабусі — під грозу, зазнавши страху перед сяйвом блискавок, які освітлювали „бугри могутньої темряви на небі”, — цей старець з’являється знову, з’являється з дуже характерним запитанням:

„— Ви хтой то? — хрипло запитав їх близький чужий голос.

Наталка підняла голову від Антошки. Схилившись на коліна, біля них стояв худий дідок із незнайомим обличчям, котрого вони зустріли нині, коли йшли в гості до бабусі...

— Нам боязно стало, — сказала Наталка”.

Здавалося б, при першій зустрічі дідка з дітьми треба було запитати „ви хтой-то?” Але тоді нічого не загрожувало дітям, світ був добрий і добросердий, а для бесіди про грозу, про страх потрібна небезпечна обстановка, потрібен прекрасний і шалений світ: тоді читач уважніше ставиться до змісту слів. Та й старець радить: „Ви бійтеся, вам це треба”. Не бояться нічого лише віджилі, омертвілі або байдужі бовдури! Письменник своєрідно „лякає” (якщо взагалі лякає) своїх героїв, захоплюючись ярістю природи: „Антошка побачив блискавку, яка вийшла з пітьми хмари і вжалила землю. Спочатку блискавка кинулася униз далеко за селом, підібралася знову у висоту неба і відтіля відразу убила самотнє дерево...”.

Л. М. Толстой якось сказав про можливості людини: „Я переконаний, що в людину вкладена безкінечна не тільки моральна, але і фізична сила, але водночас на цю силу покладено жахливе гальмо—любов до себе, або, швидше за все, пам’ять про себе, яка призводить до безсилля. Але як тільки людина вирветься з цього гальма, вона стає всемогутньою”.

Герої Платонова живуть за цим принципом, це звичайні люди з усіма своїми достоїнствами і хибами, але їх об’єднує велич простих серць.