Аналіз вірша Федеріко Лорка «Зрубали троє дерев»
Нічого не забув і не втратив Федеріко Гарсіа Лорка з багатої культурної спадщини своєї країни. Силою таланту і щедрістю душі наповнені й «Вірші різних років», і вірші «Дивану Тамаріти». Давню касиду в Іспанію принесла арабська поезія. Ця поетична форма була урочистою, часто дифірамбічною.
Касиди становили збірники – дивани. Арабська поезія в Андалузії відрізнялася великою співучістю, легкістю. Існувала андалузька лірика у формі газелли (любовна лірика).
По циклах «Дивану Тамаріти» можна говорити про образ автора, про особистість поета, якою вона визначилася в середині тридцятих років. Якось непомітно склався у нас стереотип: Лорка тільки веселий, життєрадісний, удачливий, загальний улюбленець. Але Лорка останнього періоду творчості – людина самотня, не дуже зігріта жіночої ласкою, любов’ю, людина, що тонко передчуває трагічний фінал свого життя. Лорка дуже рано, в 1924 році, написав своє «Прощання».
Тут ясно відчутні сумний спокій і світла радість того, що поет зрозумів головне: у житті було дитинство і була праця. «Прощання» свідчило про початок роздумів над своєю власною смертю, а не тільки над смертю – вершником безсонних ночей. Таким був поет у середині двадцятих років. Через десять років Лорка філософськи осмислює можливість власної смерті:
«Плекалися – утрьох.
(Прийшов новий день
Зі своєю сокирою.)
Два дерева тільки
Залишилося.
(Пошарпаних крил
Втома.)
Одне лише варто.
Потім – порожнеча.
(І тільки озерної
Води нагота.)
Ця поезія сповнена душевним сум’яттям, неминучістю і трагічністю остаточного прозріння: в смерті людина одна, ніхто не зможе їй допомогти. Небажання змиритися з останньою самотністю викликає відкриту всьому світу благання: «Я прошу одну тільки руку…». Але касида про руку є недосяжною. Цей крик самотності, творче бачення майбутньої своєї загибелі пронизують болем, вражають. Як потрясав колись самого Лорку крик Канті Хонді, душі і страждаючого голосу співаючих поетів, що рветься з неймовірних глибин відчаю.
Не слід забувати і про «Американські цикли», але вони якось загрузли в експериментальних пошуках і в стильовому відношенні залишилися стояти особняком у творчості Лорки. Сюрреалістична поетика, відірвана від яких би то не було коренів, не прижилася в поетичному світі Лорки. Але два вірші з цього циклу, «Маленький віденський вальс» і « Вальс на гілках» дуже поетичні, легкі, близькі внутрішньому світу сумної поезії Федеріко Гарсіа Лорка.
Касиди становили збірники – дивани. Арабська поезія в Андалузії відрізнялася великою співучістю, легкістю. Існувала андалузька лірика у формі газелли (любовна лірика).
По циклах «Дивану Тамаріти» можна говорити про образ автора, про особистість поета, якою вона визначилася в середині тридцятих років. Якось непомітно склався у нас стереотип: Лорка тільки веселий, життєрадісний, удачливий, загальний улюбленець. Але Лорка останнього періоду творчості – людина самотня, не дуже зігріта жіночої ласкою, любов’ю, людина, що тонко передчуває трагічний фінал свого життя. Лорка дуже рано, в 1924 році, написав своє «Прощання».
Тут ясно відчутні сумний спокій і світла радість того, що поет зрозумів головне: у житті було дитинство і була праця. «Прощання» свідчило про початок роздумів над своєю власною смертю, а не тільки над смертю – вершником безсонних ночей. Таким був поет у середині двадцятих років. Через десять років Лорка філософськи осмислює можливість власної смерті:
«Плекалися – утрьох.
(Прийшов новий день
Зі своєю сокирою.)
Два дерева тільки
Залишилося.
(Пошарпаних крил
Втома.)
Одне лише варто.
Потім – порожнеча.
(І тільки озерної
Води нагота.)
Ця поезія сповнена душевним сум’яттям, неминучістю і трагічністю остаточного прозріння: в смерті людина одна, ніхто не зможе їй допомогти. Небажання змиритися з останньою самотністю викликає відкриту всьому світу благання: «Я прошу одну тільки руку…». Але касида про руку є недосяжною. Цей крик самотності, творче бачення майбутньої своєї загибелі пронизують болем, вражають. Як потрясав колись самого Лорку крик Канті Хонді, душі і страждаючого голосу співаючих поетів, що рветься з неймовірних глибин відчаю.
Не слід забувати і про «Американські цикли», але вони якось загрузли в експериментальних пошуках і в стильовому відношенні залишилися стояти особняком у творчості Лорки. Сюрреалістична поетика, відірвана від яких би то не було коренів, не прижилася в поетичному світі Лорки. Але два вірші з цього циклу, «Маленький віденський вальс» і « Вальс на гілках» дуже поетичні, легкі, близькі внутрішньому світу сумної поезії Федеріко Гарсіа Лорка.