А. С. Пушкін і С. А. Єсенін – співаки російської природи
Кінець XX століття – це пора жорстоких випробувань для людини й людства. Ми бранці сучасної цивілізації. Наше життя протікає в гігантських містах серед бетонних будинків, асфальту й диму. Ми засипаємо й прокидаємося під ревіння автомобілів. Сучасна дитина з подивом розглядає пташку, а квіти бачить лише вартими у святковій вазі. Тим важливіше для нас сьогодні російська класична поезія. Вона формує в людині любов до рідної природи, повага до рідної домівки
Росіянами поетами створено багато шедеврів пейзажної лірики, але для мене й, очевидно, більшості живучих у Росії перші поетичні образи природи насамперед пов’язані з ім’ям А. С. Пушкіна. Кожна дитина в Росії зі страхом і захватом ламирует:
Бура мглою небо криє,
Вихри сніжні крутячи;
Те, як зверюга, вона зав’є,
Те заплаче, як дитя,
Те по покрівлі ветхої
Раптом соломою зашумить,
Те, як подорожанин запізнілий,
До нас у віконце застукає
Поет, використовуючи дуже прості, доступні образи, створює незабутній збудливий настрой, що зберігається на все життя. А от ще один відмінний поетичний образ зимової ночі:
Крізь хвилясті тумани
Пробивається місяць,
На сумні галявини
Ллє сумно світло вона
Виникає відчуття тихого смутку, самітності
Ні вогню, ні чорної хати:
Глухомань так сніг:
А от зовсім інший опис зими, добре й життєстверджуюче:
Під блакитними небесами
Чудовими килимами,
Блищачи на сонце, сніг лежить:
Ці рядки повні радості й оптимізму
На мій погляд, вершина пушкінської пейзажної лірики – вірш “Осінь”. Початок першої строфи, чотири рядки, усього чотири мазки, але зроблених рукою генія, – і в нашій уяві виникає точна, пізнавана й виразна картина осіннього дня
Жовтень вуж наступив – вуж гай отряхает
Останні аркуші з нагих своїх галузей;
Дохнув осінній хлад – шлях промерзає,
Дзюрчачи ще біжить за млин струмок:
По-моєму, самий прекрасний образ природи створений поетом у знаменитих рядках:
Сумовита пора! очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода –
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і в золото одягнені ліси:
Тут у кожному рядку контраст і гармонія, з’єднання, здавалося б, непоєднуваного. Ці рядки хочеться перекласти на музику й одночасно малювати фарбами на полотні. Осінь, улюблена пора Пушкіна, була для нього й часом найбільшого творчого підйому
И с кожної восени я розцвітаю знову:
Так, знаменитої болдинской восени Пушкін завершив свій найбільший утвір – роман “Євгеній Онєгін”, написав маленькі трагедії, багато інших чудових добутків
Опис природи в Пушкіна не самоціль, а збудливий ключ, що створює певний настрой, що дозволяє краще зрозуміти переживання людини, що залишається головною діючою особою пушкінської лірики
Так, у вірші “Біси” картина хуртовини – це складна метафора, що відбиває почуття самого Пушкіна. Вони розкриваються в останніх рядках:
Мчаться біси рій за роєм
У безмежній височині,
Вереском жалібним і виємо
Надриваючи серце мені:
Поет шукає в навколишній природі розшифровку свого внутрішнього миру. За допомогою образів природи Пушкін піднімається до більших узагальнень, питань життя й смерті
:Знову я відвідав
Той куточок землі, де я провів
Вигнанцем два роки непомітних:
От пагорб лісистий, над яким часто
Я сиживал нерухомий і дивився
На озеро, воспоминая зі смутком
Інші береги, інші хвилі:
Здраствуй, плем’я
Младое, незнайоме! не я
Побачу твій могутній пізній вік:
“Младое, незнайоме” плем’я, поява якого привітав Пушкін, успадкувало від нього захват красою російської землі й любов до російського слова. До цього плем’я ставляться такі чудові поети, як Тютчев, Кольцов, Лермонтов, Фет, Некрасов і зовсім близький до нас Єсенін
С. А. Єсенін успадкував пушкінську поетичну культуру в реалістичному описі рідної природи. Однак його пейзажна лірика по суті своєї відрізняється від пушкінської. У ній набагато сильніше вплив російського фольклору і языческой міфології
Народився я з піснями в трав’яному
ковдрі,
Зорі мене весняні у веселку звивали
Виріс я до зрілості, внучок купальской ночі,
Сутемень колдовная щастя мені пророкує
Це нагадує народну пісню-заклинання. У творчості Єсеніна сильно відчувається древнє, язичеське відношення до природи, повне визнання її самостійності, натхненності:
Схимник-Вітер кроком обережним
Мне листя по виступах дорожнім
И цілує на горобиновому кущу
Виразки червоні незримому Христу.
Єсенін відчуває себе частиною природи, її учнем і співрозмовником
Забувши людське прикрість,
Сплю на вирубках хмизу
Я молюся на червоні зорі,
Причащаюся в струмка
Тому в нього немає чистий?? пейзажних віршів. Природа й людина існують поруч:
Кого жалувати? Адже всякий у світі мандрівник –
Пройде, зайде й знову залишить житло
Про всіх збіглим марить конопляник
Із широким місяцем над блакитним ставком
Любов до природи, до рідних рязанських полів, до “країни березового ситцю” робить лірикові Єсеніна величезною поемою Ороссии.
Об Русь – малинове поле
И синь, що впала в ріку, –
Люблю до радості й болю
Твою озерну тугу
Мені здається, так про Росію до нього не писав ніхто. У цих віршах Русь живаючи, здатна тужити, перевіряти біль: Єсенін – син Росії, що співчуває своїй “країні березового ситцю”.
Але найбільше
Любов до рідного краю
Мене млоїла,
Мучила й палила
Поет розуміє, що відхід від природи, від батьківщини, від своїх кор??їй трагичен. Однак трагізм долі Єсеніна в тім і складається, що, усвідомлюючи згубність цього відриву, він не зміг протистояти йому
Не жалую, не кличу, не плачу,
Все пройде, як з білих яблунь дим
Увяданья золотом охоплений,
Я не буду більше молодим
Ти тепер не так вуж будеш битися,
Серце, торкнуте холодком,
И країна березового ситцю
Не заманить шлятися босоніж.
До Єсеніна приходить пушкінське відчуття вічного плину життя, неминучості смерті як непорушного закону життя
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,
Тихо ллється із кленів листів мідь:
Будь же ти вовек благословенне,
Що прийшло процвесть і вмерти
Я думаю, що творча спадщина С. А. Єсеніна дуже близько нашим сьогоднішнім поданням про світ, де людин – тільки частка активний природи, не конфронтуюча їй, а залежна від її
Почуття природи, відчуття єдності з нею людини заповідано нам геніальними російськими поетами А. С. Пушкіним і С. А. Єсеніним. Завдяки Пушкіну ми зупиняємося у хвилюванні й завмираємо перед прекрасною картиною осіннього дня або перед сяйвом зимової дороги. Проникнувши в мир поетичних образів Єсеніна, ми починаємо відчувати себе братами самотньої берези, старого клена, горобинового куща, різного “звірини”. Ці почуття повинні допомогти нам зберегти людяність, а виходить, і людство
Росіянами поетами створено багато шедеврів пейзажної лірики, але для мене й, очевидно, більшості живучих у Росії перші поетичні образи природи насамперед пов’язані з ім’ям А. С. Пушкіна. Кожна дитина в Росії зі страхом і захватом ламирует:
Бура мглою небо криє,
Вихри сніжні крутячи;
Те, як зверюга, вона зав’є,
Те заплаче, як дитя,
Те по покрівлі ветхої
Раптом соломою зашумить,
Те, як подорожанин запізнілий,
До нас у віконце застукає
Поет, використовуючи дуже прості, доступні образи, створює незабутній збудливий настрой, що зберігається на все життя. А от ще один відмінний поетичний образ зимової ночі:
Крізь хвилясті тумани
Пробивається місяць,
На сумні галявини
Ллє сумно світло вона
Виникає відчуття тихого смутку, самітності
Ні вогню, ні чорної хати:
Глухомань так сніг:
А от зовсім інший опис зими, добре й життєстверджуюче:
Під блакитними небесами
Чудовими килимами,
Блищачи на сонце, сніг лежить:
Ці рядки повні радості й оптимізму
На мій погляд, вершина пушкінської пейзажної лірики – вірш “Осінь”. Початок першої строфи, чотири рядки, усього чотири мазки, але зроблених рукою генія, – і в нашій уяві виникає точна, пізнавана й виразна картина осіннього дня
Жовтень вуж наступив – вуж гай отряхает
Останні аркуші з нагих своїх галузей;
Дохнув осінній хлад – шлях промерзає,
Дзюрчачи ще біжить за млин струмок:
По-моєму, самий прекрасний образ природи створений поетом у знаменитих рядках:
Сумовита пора! очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода –
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і в золото одягнені ліси:
Тут у кожному рядку контраст і гармонія, з’єднання, здавалося б, непоєднуваного. Ці рядки хочеться перекласти на музику й одночасно малювати фарбами на полотні. Осінь, улюблена пора Пушкіна, була для нього й часом найбільшого творчого підйому
И с кожної восени я розцвітаю знову:
Так, знаменитої болдинской восени Пушкін завершив свій найбільший утвір – роман “Євгеній Онєгін”, написав маленькі трагедії, багато інших чудових добутків
Опис природи в Пушкіна не самоціль, а збудливий ключ, що створює певний настрой, що дозволяє краще зрозуміти переживання людини, що залишається головною діючою особою пушкінської лірики
Так, у вірші “Біси” картина хуртовини – це складна метафора, що відбиває почуття самого Пушкіна. Вони розкриваються в останніх рядках:
Мчаться біси рій за роєм
У безмежній височині,
Вереском жалібним і виємо
Надриваючи серце мені:
Поет шукає в навколишній природі розшифровку свого внутрішнього миру. За допомогою образів природи Пушкін піднімається до більших узагальнень, питань життя й смерті
:Знову я відвідав
Той куточок землі, де я провів
Вигнанцем два роки непомітних:
От пагорб лісистий, над яким часто
Я сиживал нерухомий і дивився
На озеро, воспоминая зі смутком
Інші береги, інші хвилі:
Здраствуй, плем’я
Младое, незнайоме! не я
Побачу твій могутній пізній вік:
“Младое, незнайоме” плем’я, поява якого привітав Пушкін, успадкувало від нього захват красою російської землі й любов до російського слова. До цього плем’я ставляться такі чудові поети, як Тютчев, Кольцов, Лермонтов, Фет, Некрасов і зовсім близький до нас Єсенін
С. А. Єсенін успадкував пушкінську поетичну культуру в реалістичному описі рідної природи. Однак його пейзажна лірика по суті своєї відрізняється від пушкінської. У ній набагато сильніше вплив російського фольклору і языческой міфології
Народився я з піснями в трав’яному
ковдрі,
Зорі мене весняні у веселку звивали
Виріс я до зрілості, внучок купальской ночі,
Сутемень колдовная щастя мені пророкує
Це нагадує народну пісню-заклинання. У творчості Єсеніна сильно відчувається древнє, язичеське відношення до природи, повне визнання її самостійності, натхненності:
Схимник-Вітер кроком обережним
Мне листя по виступах дорожнім
И цілує на горобиновому кущу
Виразки червоні незримому Христу.
Єсенін відчуває себе частиною природи, її учнем і співрозмовником
Забувши людське прикрість,
Сплю на вирубках хмизу
Я молюся на червоні зорі,
Причащаюся в струмка
Тому в нього немає чистий?? пейзажних віршів. Природа й людина існують поруч:
Кого жалувати? Адже всякий у світі мандрівник –
Пройде, зайде й знову залишить житло
Про всіх збіглим марить конопляник
Із широким місяцем над блакитним ставком
Любов до природи, до рідних рязанських полів, до “країни березового ситцю” робить лірикові Єсеніна величезною поемою Ороссии.
Об Русь – малинове поле
И синь, що впала в ріку, –
Люблю до радості й болю
Твою озерну тугу
Мені здається, так про Росію до нього не писав ніхто. У цих віршах Русь живаючи, здатна тужити, перевіряти біль: Єсенін – син Росії, що співчуває своїй “країні березового ситцю”.
Але найбільше
Любов до рідного краю
Мене млоїла,
Мучила й палила
Поет розуміє, що відхід від природи, від батьківщини, від своїх кор??їй трагичен. Однак трагізм долі Єсеніна в тім і складається, що, усвідомлюючи згубність цього відриву, він не зміг протистояти йому
Не жалую, не кличу, не плачу,
Все пройде, як з білих яблунь дим
Увяданья золотом охоплений,
Я не буду більше молодим
Ти тепер не так вуж будеш битися,
Серце, торкнуте холодком,
И країна березового ситцю
Не заманить шлятися босоніж.
До Єсеніна приходить пушкінське відчуття вічного плину життя, неминучості смерті як непорушного закону життя
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,
Тихо ллється із кленів листів мідь:
Будь же ти вовек благословенне,
Що прийшло процвесть і вмерти
Я думаю, що творча спадщина С. А. Єсеніна дуже близько нашим сьогоднішнім поданням про світ, де людин – тільки частка активний природи, не конфронтуюча їй, а залежна від її
Почуття природи, відчуття єдності з нею людини заповідано нам геніальними російськими поетами А. С. Пушкіним і С. А. Єсеніним. Завдяки Пушкіну ми зупиняємося у хвилюванні й завмираємо перед прекрасною картиною осіннього дня або перед сяйвом зимової дороги. Проникнувши в мир поетичних образів Єсеніна, ми починаємо відчувати себе братами самотньої берези, старого клена, горобинового куща, різного “звірини”. Ці почуття повинні допомогти нам зберегти людяність, а виходить, і людство
