Трагізм долі митця в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита»
М. Булгаков в романі «Майстер і Маргарита» утверджує цінності творчості і кохання та їхньої рятівної сили в долях Майстра і Маргарити.
Образові Майстра віддана найдорожча Булгакову ідея безсмертя справжнього мистецтва. Персонаж Майстра містить чимало автобіографічних елементів, у цьому образі відбилися риси ґетевського Фауста, письменника М. Гоголя. Головним є те, що булгаківський Майстер змальований як узагальнений образ митця. Ідея істинності мистецтва Майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному літературному світу. І тема роману, за який узявся Майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незнайома ідеологічним догмам і приписам духовна свобода — все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. Майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її видають співці радвлади. А після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об’єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. Вирізняє Майстра з-поміж юрби берліозів та рюхіних і його письменницький «непрофесіоналізм». Адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним і Маргаритою). Найпершим доказом істинності мистецтва Майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єршалаїмські події. Незаперечна достовірність цього «п’ятого Євангелія», написаного Майстром через багато століть після розправи над Христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у СРСР„ підкреслюється розповіддю свідка цих подій Воланда та сновидінням Івана, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
Тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між Майстром і Ієшуа. Так само, як Ієшуа, Майстер є носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт із владою і проходить свій хресний шлях. Однак, на відміну від Ієшуа, Майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування і в цьому є трагізм його долі. Морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь — тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. Тим часом відмова від мистецтва означає для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та заспокоюється вірою у власне божевілля. Таким чином він відмовляється від боротьби, від любові, від самого себе. Ось чому після смерті Майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до «царства світла», а до царства «спокою»: «Він,— говорить вісник Божественної волі Левій,— не заслужив світла, він заслужив спокій». Довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
У романі стверджується думка про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві, а звідси й тема трагічності долі справжнього митця.
Образові Майстра віддана найдорожча Булгакову ідея безсмертя справжнього мистецтва. Персонаж Майстра містить чимало автобіографічних елементів, у цьому образі відбилися риси ґетевського Фауста, письменника М. Гоголя. Головним є те, що булгаківський Майстер змальований як узагальнений образ митця. Ідея істинності мистецтва Майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному літературному світу. І тема роману, за який узявся Майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незнайома ідеологічним догмам і приписам духовна свобода — все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. Майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її видають співці радвлади. А після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об’єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. Вирізняє Майстра з-поміж юрби берліозів та рюхіних і його письменницький «непрофесіоналізм». Адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним і Маргаритою). Найпершим доказом істинності мистецтва Майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єршалаїмські події. Незаперечна достовірність цього «п’ятого Євангелія», написаного Майстром через багато століть після розправи над Христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у СРСР„ підкреслюється розповіддю свідка цих подій Воланда та сновидінням Івана, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
Тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між Майстром і Ієшуа. Так само, як Ієшуа, Майстер є носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт із владою і проходить свій хресний шлях. Однак, на відміну від Ієшуа, Майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування і в цьому є трагізм його долі. Морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь — тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. Тим часом відмова від мистецтва означає для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та заспокоюється вірою у власне божевілля. Таким чином він відмовляється від боротьби, від любові, від самого себе. Ось чому після смерті Майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до «царства світла», а до царства «спокою»: «Він,— говорить вісник Божественної волі Левій,— не заслужив світла, він заслужив спокій». Довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
У романі стверджується думка про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві, а звідси й тема трагічності долі справжнього митця.
