Рятівна сила кохання в романі “Майстер і Маргарита” М. Булгакова
М. Булгаков вважав, що життя — це любов і ненависть, відвага й азарт, уміння цінувати красу і доброту. Але любов… вона насамперед. Булгаков писав героїню свого роману з Олени Сергіївни — коханої жінки, яка була його дружиною. Незабаром після їхнього знайомства вона прийняла на свої плечі, можливо, більшу частину його, Майстра, страшної ноші, стала його Маргаритою.
Історія Майстра і Маргарити — це не одна з ліній роману, а найголовніша його тема. До неї сходяться всі події, вся багатоплановість роману.
Вони не просто зустрілися, їх на розі Тверської і провулка зіштовхнула доля. Кохання вразило обох, як блискавка, як фінський ніж. «Кохання вискочило перед ними, як з-під землі вихоплюється убивця в провулку…» — так описує Булгаков зародження кохання у своїх героїв. Уже ці порівняння передвіщають майбутній трагізм їхнього кохання. Але спочатку все було дуже спокійно.
Уперше зустрівшись, вони розмовляли так, начебто знали одне одного з давніх-давен. Бурхливо спалахнуло кохання і здавалося, повинне б спалювати людей дощенту, а в нього виявився домашній і тихий характер. У підвальній квартирці Майстра Маргарита, одягши фартух, господарювала, поки коханий працював над романом. Закохані пекли картоплю, їли її брудними руками, сміялися. У вазу ставили не сумні жовті квіти, а улюблені обома троянди. Маргарита першою читала вже готові сторінки роману, квапила автора, пророчила йому славу, стала називати його Майстром. Фрази роману, що їй особливо подобалися, вона повторювала голосно і співучо. Говорила, що в цьому романі її життя. Це було для Майстра натхненням, її слова зміцнювали в ньому віру в себе.
Булгаков дуже дбайливо і цнотливо розповідає про кохання своїх героїв. Його не вбили чорні дні, коли роман Майстра був розгромлений. Кохання було з ним і під час важкої хвороби Майстра. Трагедія почалася, коли Майстер зник на багато місяців. Маргарита невпинно думала про нього, ні на хвилину її серце не розлучалося з ним. Навіть тоді, коли їй здавалося, що коханого вже немає.
Бажання довідатися хоч щось про його долю перемагає розум, і далі починається дияволіада, у якій бере участь Маргарита. В усіх бісівських пригодах її супроводжує люблячий погляд письменника. Сторінки, присвячені Маргариті, — це поема Булгакова у славу своєї коханої — Олени Сергіївни. З нею письменник готовий був зробити «свій останній політ». Так він написав дружині на подарованому екземплярі свого збірника «Дияволіада».
Силою свого кохання Маргарита повертає Майстра з небуття. Щасливої розв’язки для всіх героїв свого роману Булгаков вигадувати не став: як було все до вторгнення сатанинської команди в Москву, так і залишилося. І тільки для Майстра і Маргарити Булгаков, як він вважав, написав щасливий кінець: їх очікує вічний спокій у вічному будинку, який Майстру дали в нагороду. Закохані будуть насолоджуватися беззвуччям, до них будуть приходити ті, кого вони люблять… Майстер буде засинати з посмішкою, а берегти його сон вічно буде вона. «Майстер мовчки йшов з нею і слухав. Його неспокійна пам’ять стала згасати», — так завершується історія цього трагічного кохання.
І хоча в останніх словах — сум смерті, але с й обіцянка безсмертя і вічного життя. Вона збувається в наші дні: Майстру і Маргариті, як і їхньому творцю, призначене довге життя. Багато поколінь будуть зачитуватися цим сатиричним, філософським, але головне — лірико-любовним романом, який підтвердив, що трагізм кохання — це традиція всієї російської літератури.
Історія Майстра і Маргарити — це не одна з ліній роману, а найголовніша його тема. До неї сходяться всі події, вся багатоплановість роману.
Вони не просто зустрілися, їх на розі Тверської і провулка зіштовхнула доля. Кохання вразило обох, як блискавка, як фінський ніж. «Кохання вискочило перед ними, як з-під землі вихоплюється убивця в провулку…» — так описує Булгаков зародження кохання у своїх героїв. Уже ці порівняння передвіщають майбутній трагізм їхнього кохання. Але спочатку все було дуже спокійно.
Уперше зустрівшись, вони розмовляли так, начебто знали одне одного з давніх-давен. Бурхливо спалахнуло кохання і здавалося, повинне б спалювати людей дощенту, а в нього виявився домашній і тихий характер. У підвальній квартирці Майстра Маргарита, одягши фартух, господарювала, поки коханий працював над романом. Закохані пекли картоплю, їли її брудними руками, сміялися. У вазу ставили не сумні жовті квіти, а улюблені обома троянди. Маргарита першою читала вже готові сторінки роману, квапила автора, пророчила йому славу, стала називати його Майстром. Фрази роману, що їй особливо подобалися, вона повторювала голосно і співучо. Говорила, що в цьому романі її життя. Це було для Майстра натхненням, її слова зміцнювали в ньому віру в себе.
Булгаков дуже дбайливо і цнотливо розповідає про кохання своїх героїв. Його не вбили чорні дні, коли роман Майстра був розгромлений. Кохання було з ним і під час важкої хвороби Майстра. Трагедія почалася, коли Майстер зник на багато місяців. Маргарита невпинно думала про нього, ні на хвилину її серце не розлучалося з ним. Навіть тоді, коли їй здавалося, що коханого вже немає.
Бажання довідатися хоч щось про його долю перемагає розум, і далі починається дияволіада, у якій бере участь Маргарита. В усіх бісівських пригодах її супроводжує люблячий погляд письменника. Сторінки, присвячені Маргариті, — це поема Булгакова у славу своєї коханої — Олени Сергіївни. З нею письменник готовий був зробити «свій останній політ». Так він написав дружині на подарованому екземплярі свого збірника «Дияволіада».
Силою свого кохання Маргарита повертає Майстра з небуття. Щасливої розв’язки для всіх героїв свого роману Булгаков вигадувати не став: як було все до вторгнення сатанинської команди в Москву, так і залишилося. І тільки для Майстра і Маргарити Булгаков, як він вважав, написав щасливий кінець: їх очікує вічний спокій у вічному будинку, який Майстру дали в нагороду. Закохані будуть насолоджуватися беззвуччям, до них будуть приходити ті, кого вони люблять… Майстер буде засинати з посмішкою, а берегти його сон вічно буде вона. «Майстер мовчки йшов з нею і слухав. Його неспокійна пам’ять стала згасати», — так завершується історія цього трагічного кохання.
І хоча в останніх словах — сум смерті, але с й обіцянка безсмертя і вічного життя. Вона збувається в наші дні: Майстру і Маргариті, як і їхньому творцю, призначене довге життя. Багато поколінь будуть зачитуватися цим сатиричним, філософським, але головне — лірико-любовним романом, який підтвердив, що трагізм кохання — це традиція всієї російської літератури.
