Трагедії вимушеної еміграції у новелі В. Стефаника ‘Камінний хрест’ (2 варіант)

Читати новелу В. Стефаника “Камінний хрест” цікаво і корисно з двох причин: по-перше, вражає майстерність митця у зображенні простих людей у непростих обставинах, по-друге, викликає інтерес злободенність та актуальність поставленої у творі проблеми.

Що може бути гіршим та печальнішим, коли люди, трудова або інтелектуальна еліта, у пошуках кращої долі від’їжджають за межі рідної країни. Вони змушені забути про вітчизну, покинуту землю, в якій залишилися батьки, землю, яка годувалася та розквітала від їхнього поту, сліз, прокльонів і радості.

Максим Горький після прочитання творів В. Стефаника писав: “Як коротко, сильно і страшно пише ця людина”. Справді, рідко кому з українських класиків було під силу кількома реченнями, кількома точними деталями, поєднанням краси та потворного сказати про людину, її страждання та щастя так багато. Згадаємо слова І. Франка: “Василь Стефаник — абсолютний пан форми… Його нариси як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, а тільки дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії”. Слід зазначити, що ці стефанівські “народні пісні”

Були написані відповідно до концепції експресіонізму. Згадаємо, що експресіонізм зароджується на межі ХІХ-ХХ ст. і будує новий тип психологізму. Митці намагалися не атомізувати, розщепити психіку людини, а знаходили спільну основу (частку Творця) в людині, рослині, тварині — в усій природі. Експресіоністи ставили перед собою завдання проникнути не в реальний світ речей і явищ, а у світ незримий, духовний. Якщо окреслити особливості експресіонізму, слід наголосити на таких ознаках: увага до простих характерів, прагнення віднайти першовитоки, корені зла в людському суспільстві; заглиблення у проблему вини і кари; дослідження сенсу страждання і смерті людини; висвітлення опозиції “прекрасне — потворне”; захоплення ідеєю всезагального взаємозв’язку всього сущого.

У новелі “Камінний хрест” утверджується єдність людини із довкіллям, простежується, як порушення цього одвічного єднання призводять до печальних наслідків. В першу чергу, звертає на себе увагу постать головного героя, Івана Дідуха. В селі його називали Переломаним, тому що ходив зігнутим.

З одного боку, автор ніби навмисно підкреслює фізичну потворність героя: “…мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг”. Але з іншого, дуже прозорою стає думка про те, що важка робота схилила цю людину до землі, але не зламала. Напевно, будь Іван не людиною, а штучним механізмом, він давно вже перестав працювати, оскільки зламався. А тут: “хоч той горб його переломив, та політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицьки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги”. Кожного дня Іван виконує свою тяжку роботу, кінця якої немає. Чи є ця робота безглуздою? Який сенс у тому, щоб наділяти життям мертву землю, від якої відмовилися всі сусіди? Коли Іван прийшов із війська додому, то не застав батьків, лише завалену хатчину. Із всього маєтку залишив йому у спадок тато лише горб, щонайвищий і щонайгірший на усе сільське поле. На тому горбі копали жінки пісок. Ніхто не орав його і не сіяв. Лише один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гній під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Інша людина на місці Івана прокляла б і своїх нещасливих предків, і долю, що так насмілилася посміятися. Інші, але не Іван.

Усі свої сили він поклав на той горб, але не скаржився, лише більше і більше нахилявся до землі. Він виконував покладену на нього Господом місію співтворця Всесвіту — і в цьому був невловимий для сторонньої людини сенс життя Івана Дідуха. Тільки у плідній виснажливій праці він ставав красивим.

У цій виснажливій роботі проявлялася краса його душі. Звертає увагу порівняння працюючого Івана із конем. У роботі горбань ставав подібним до коня.

Вигляд коня в роботі пояснював, чому Дідух мусив так тяжко працювати: “Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину…”. Це посилання на перший гріх людей. Коли-Творець вигнав Адама з раю, він підкреслив: “Проклята земля через тебе, терни і будяки буде вона тобі родити. Жити будеш у тяжкім труді. В поті лиця свого їстимеш хліб, доки не вернешся в землю”.

У цьому світлі потворне стає прекрасним. Іван працює виснажливо тому, що в цьому полягає його людське призначення: “Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працювати, хіба без не міг ні руков, ні ногов кинути…”. Ця робота дає йому можливість гостро відчувати моменти печалі, втоми, але й радості, щастя. Адже без темряви не було б видно світла, без ночі людина не могла б так милуватися днем, без зла і потворності не відчувала б добра і краси. Хоч яким би важким не було життя Івана, але він живе у гармонії — гармонії із самим собою, гармонії з рідною землею.

Дехто може сказати, що це отупіння від роботи. Я думаю, що це не так. Кожна людина усвідомлює свої внутрішні, духовні потреби. І той, хто відчуває незадоволення від повсякденності, або змінює звичний хід подій, або гине. Іван гине, так, хоча й перед нами людина, що живе, думає, відчуває.

Його відриваються від матері-землі. Освічені сини кілька років мріяли про далеку Канаду, вважаючи, що там вони будуть позбавлені виснажливої роботи, натомість зможуть жити по-людські. Напевно, сам Іван ніколи б не наважився на зміни у своєму житті, але заради синів, своєї надії, свого щастя, він переступає через власну душу: “Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що си зо мнов робить!” Він поставив хрест із власним іменем та іменем жінки не тільки у полі, а й у своїй душі.

Прощання із селом нагадувало скоріше похорон, а сам Іван вже переселився в інший світ: “Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити”.

Як зазначають дослідники, у Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Але це не омертвіння, спричинене злочином, або гріхом, це омертвіння — духовне самогубство. Каменіє Іван, коли хоче звернутися до односельців. У цю хвилину він нагадує великий камінь, який раптова хвиля виносить з води та кладе на берег. І стоїть той камінь на березі тяжкий і бездушний. “Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя”. На згадку про себе залишає односельцям кам’яний хрест.

Ключовим акордом, зойком страждання звучить плач хати. Звісно, що плакала не хата, а плакали всі ті, хто проводжав: “як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач”. Плакали сусіди, плакала хата, плакала рідна земля.

Хто може звинувачувати Івана Дідуха в тому, що наприкінці життя він змушений покинути рідну землю заради щастя дітей та майбутніх онуків? Він працював все життя, він віддавав усі сили тій страшній виснажливій роботі. Він виконав своє призначення, покладене на нього Творцем. Але яка винагорода чекала на нього? Тільки повернення до землі, яка народила його. Наприкінці життя Іван Дідух, незважаючи на біль, відчай, кинув виклик долі, кинув виклик самому Творцю. Є омріяна Канада, де праця людини винагороджується. Якщо мені судилося весь вік “роб, та й роб”, нехай хоч мої діти будуть жити краще. Але все у світі знаходиться у гармонійному зв’язку: Іван Дідух обрав своїм синам іншу землю, іншу мати, тому рідна земля не візьме його у свої обійми. Ланцюжок обірвано: він працював, але в рідну землю повернутися не зможе.

Повернемося до сучасності. Скільки працьовитих талановитих людей в пошуках кращої долі залишають свою батьківщину. Звісно, що це питання залишається без відповіді й досі: чому наша багата й плідна земля втрачає кожної миті своїх синів і доньок?