Микола Михайлович Карамзин – засновник російського сентименталізму – карамзин Микола

Прийнято приховувати свої сентиментальні настрої, ставитися до проявів сентиментальності з іронією. Є вираження: дивиться, як бідна Ліза – значить жалібно, принижено дивиться. Тим часом, бідна Ліза – це та сама героїня роману Карамзина, любовною історією якої зачитувалася російська молодь. Книга Карамзина мала величезний вплив на російську літературу. Бєлінський писав про автора: “Він перетворив російську мову, совлекши його з ходуль латинської конструкції й важкої слов’янщини й наблизивши до живої, природної, розмовної російської мови. При ньому й внаслідок його впливу важкий педантизм і школярство перемінялися сентиментальністю й светскою легкістю, у яких багато було дивного, але які були важливим кроком уперед для літератури суспільства.”

Наприкінці XVIII століття російські дворяни пережили дві найбільших історичних події – селянське повстання під предводительством Пугачова й Французьку буржуазну революцію. Політичний гніт зверху й фізичне знищення знизу – такі були реальності, що встали перед російськими дворянами. У цих умовах колишні цінності освіченого дворянства перетерпіли глибокі зміни

У надрах російського просвітительства народжується нова філософія. Раціоналісти, що думали розум головним двигуном прогресу, намагалися змінювати мир через впровадження освічених понять, але при цьому забули про конкретну людину, його живі почуття. Виникла думка, що просвіщати треба душу, зробити її серцевої, чуйної на чужий біль, чужі страждання й чужі турботи. Карамзин і його прихильники затверджували, що шлях на щастя людей і загальному благу – у вихованні почуттів. Любов і ніжність, як би переливаючись із людини в людину, перетворюються в добро й милосердя. “Сльози, що проливаються читачами, – писав Карамзин, – течуть завжди від любові до добра й харчують його”.

На цьому ґрунті зароджується Література сентименталізму, для якої головне – внутрішній мир людини з його нехитрими й простими радостями, близьким дружнім суспільством або природою. При цьому встановлюється найтісніший зв’язок між чутливістю й мораллю. Конфлікти між простими людьми, “чутливими” героями й пануючої в суспільстві мораллю досить гострі. Вони можуть закінчуватися загибеллю або нещастям героя

У прозі типовими формами сентименталізму стали повість і подорож. Обидва жанри пов’язані з ім’ям Карамзина. Зразком жанру повести для російського читача стала “Бідна Ліза”, а подорожі – його “Листа російського мандрівника”.

Популярність “Бідної Лізи” не слабшала протягом декількох десятиліть. Книга й зараз читається із жвавим інтересом. Повість написана від першої особи, за яким мається на увазі сам автор. Перед нами оповідання – спогад. Герой – Автор спочатку докладно повідомляє про себе, про улюблені місця в Москві, які тягнуть його і які він охоче відвідує. Цей настрій включає й романтичність (“чудова картина, особливо коли світить на неї сонце; коли вечірні промені його палають на незліченних златых куполах, на незліченних хрестах, до неба возносящихся”), і пасторальность (“Унизу розстеляються гладкі, густо – зелені, квітучі луги”), і похмурі передчуття, навіяні монастирським цвинтарем і думки, що народжують, про смертну частку людини

Сумна історія Лізи розказана вустами автора – героя. Згадуючи про родину Лізи, про патріархальний побут, Карамзин уводить знамениту формулу “і селянки любити вміють”, що по – новому висвітлює проблему соціальної нерівності. Брутальність і невихованість душ – не завжди доля бідняків

Карамзин з повнотою й подробицями описує зміну настроїв Лізи від перших ознак спаленілої закоханості до глибокого розпачу й безвихідного страждання, приведшего ксамоубийству.

Ліза не читала ніяких романів, і їй не доводилося раніше переживати цього почуття навіть в уяві. Тому сильніше й радісніше відкривалося воно в серце дівчини при її зустрічі з Эрастом. З яким незвичайним піднесеним почуттям описує автор першу зустріч молодих людей, коли Ліза пригощає Эраста свіжим молоком. “Незнайомець випив – і нектар з рук Гебы не міг здатися йому смачніше”. Ліза закохується, але разом з любов’ю приходить і страх, вона боїться, що грім уб’є її, як злочинницю, тому що “виконання всіх бажань є сама небезпечна спокуса любові”.

Карамзин навмисно зрівняв Эраста й Лізу в загальнолюдському плані, – вони обоє натури, здатні до багатих щиросердечних переживань. Разом з тим Карамзин не позбавив героїв індивідуальності. Ліза – дитя природи й патріархального виховання. Вона чиста, наївна, безкорислива й тому менш захищена від зовнішнього середовища і її пороків. Її душа відкрита природним поривам почуттів і готова зрадитися їм без міркувань. Ланцюг подій приводить до того, що Эраст, програвшись у карти, повинен женитися на багатій удові, а Ліза, покинута й обманута, кидається в ставок. Заслуга Карамзина полягала в тому, що в його повісті немає лиходія, а є звичайний “малий”, що належить до світського кола. Карамзин першим побачив цей тип молодого дворянина, у якімсь ступені попередника Євгенія Онєгіна. “Эраст був досить багатий дворянин, з неабияким розумом і добрим серцем, добрим від природи, але слабким і вітряним. Він вів неуважне життя, думав тільки про своє задоволення, шукав його у світських забавах, але часто не знаходив, нудьгував і нарікав на долю свою”. Добре від природи серце ріднить Эраста з Лизою, але на відміну від її він одержав книжкове, штучне виховання, його мріяння безжиттєві, а характер зіпсований і нетвердий

Не знімаючи провини з Эраста, письменник співчуває йому. Пороки героя кореняться не в його душі, а у вдачах суспільства, уважає Карамзин. Соціальна й майнова нерівність розлучає й губить гарних людей і стає перешкодою для їхнього щастя. Тому повість закінчується заспокійливим акордом

“Бідна Ліза” викликала целую хвилю наслідувань: “Бідна Маша” Ізмайлова, “Олександр і Юліа” Львова, “Спокушена Генриетта” Свечинского й безліч інших. Різноманітні за своїм характером, добутки ці групуються по способі вираження “чутливості”. Одні автори воліють розкривати своє серце, відволікаючись від якого – небудь сюжету. Інші, навпроти, використовують сюжет з безліччю конфліктів і колізій. З’явилися також добутки “умоглядні”, у яких обґрунтовувалася користь сентиментального виховання. Прикладом таких творів служила повість Георгіївського “Євгенія, або Листа до друга”. Герой пише листи до друга, у яких повідомляє, як він женився, як він і дружина міркують про виховання сина. Листа передають не стільки зовнішню канву подій, скільки напружене внутрішнє життя героя

В 1810е роки виявляються ознаки кризи сентименталізму. З’явилося багато наслідувачів і епігонів, що спростили філософський зміст подань Карамзина і його прихильників. Помилкова чутливість, выспренный і пихата мова підсилювали невдоволення читачів сентиментальною повістю

Однак треба сказати, що стилістичні штампи й витиеватый склад властиві всім письменникам даного напрямку. Проза в ті роки тільки ще шукала свій стиль. Вираження психологічних станів людини представляло величезні труднощі через необробленість російської літературної мови

У цих умовах зразком для вираження емоційного стану служила мова поезії. Тому особливості мови поезії прямо переносилися в прозу, і письменники намагалися писати прозу так, як пишуть вірші. Але це породжувало “насолоду” стилю, над яким самі ж письменники іронізували. Так. автором “масового” сентименталізму був П. Шаликов. Поет Туманский писав про нього:

Дитя пастушачої натури

Письменник Нуликів так сладостно співає,

Що вуж пора б йому назватися без турбот

Кондитером літератури

Але життя жанру не завершилася. Що стосується подорожі, що вобрали в себе повість, історію, мемуари, політичний нарис, побутову сценку, то воно придбало інші літературні форми: роман пригод, роман подорожей, шляховий нарис. Глибина змісту подорожі визначалася тепер усім духовним світом автора. Кращі добутки російських письменників у жанрі подорожі – “Листа російського офіцера” Ф. Глинки, шляхова публіцистика В. Кюхельбекера, “Подорож в Арзрум” А. Пушкіна, “Фрегат Паллада” И. Гончарова – відповідають новим читацьким очікуванням, тому що в них представлена особистість мандрівника – співрозмовника

Сентиментальна повість сприяла гуманізації суспільства, вона викликала непідроблений інтерес до людини. Любов, віра в рятівничість власного почуття, холод і ворожість життя, осуд суспільства – з усім цим можна зустрітися, якщо перегорнути сторінки добутків російської літератури, і не тільки XIX століття, але й століття двадцятого