І. Тобілевич (справа) із братом Миколою. м. Єлисаветград. 1868 р.

Працюючи в Херсоні, Іван познайомився з учителем гімназії Д. Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства й приятелем Т. Шевченка. Учитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. Це середовище якоюсь мірою замінило Іванові омріяний та недосяжний університет. Тут він відкрив для себе багато цінних книжок з історії, зі світової літератури, особливо захопився драматургами — В. Шекспіром та О. Островським.

У 1869 р. Іван повертається до Єлисаветграда. Тут разом з учителями реальної школи засновує новий драматичний гурток, захоплено, з цілковитою самовіддачею ставить п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Пушкіна, О. Грибоедова, М. Гоголя, О. Островського. Завдяки цим постановкам І. Тобілевич зажив слави популярного актора й організатора театральної справи.

У 1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською (до речі, з цього роду вийдуть геніальні митці XX ст. — поет Арсеній Тарковський та його син, усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У передмісті Єлисаветграда подружжя придбало садибу, яка складалася з цегляного будинку, флігеля у дворі й садка. Саме тут народилися діти: Галя, Назар, Юрко й Орися. На гроші з посагу дружини І. Тобілевич заснував неподалік від Єлисаветграда хутір: збудував велику хату, стайню, різні господарські приміщення. Тут родина проводила відпустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої найкращі драматичні твори. На жаль, не судилося долею довге життя дружині: вона передчасно померла від сухот, а згодом родина зазнала й другого удару: померла найстарша дочка Галя. На честь своєї дружини І. Тобілевич назвав хутір Надія. У наші дні це відомий історико-культурний заповідник. Ось як написав про це мальовниче й казкове місце професор Михайло Наєнко: «Хто не бував на хуторі Надія, що за 30 кілометрів від колишнього Єлисаветграда, той не має навіть уявлення про земний рай. Навколо — біднуватий на рослинність степ, а тут — жива оаза. Столітні вже дерева, розкішні кущі й трави, чисте, як кришталь, плесо дзвонкової води... Це диво витворив І. Карпенко-Карий та присвятив його своєму першому коханню — Надії Тарковській. Нині тут проводять всеукраїнські театральні фестивалі, хутір став місцем паломництва туристів і навчальною базою - сюди навідуються учні, студенти, учителі, письменники... А ще тут є іменні дуби: "Дуб Саксаганського”, "Дуб Марії Заньковецької”, "Маркові дуби” (Марка Кропивницького)... Крислатими кронами вони торкаються до небес, а міцним корінням сягають у найпотаємніші глибини українського степу, символізуючи собою й першу найголовнішу любов І. Карпенка-Карого — драматургію. До нього вона була в українській літературі принагідною й епізодичною; після нього здобулася на професійний статус; професійним став і український театр».

Хутір Надія. Сучасне фото

Театральна трупа братів Тобілевичів. 1895 р.

Однак повернімося до Єлисаветграда. Міська садиба Тобілевичів була осередком мистецької й громадсько-політичної роботи в місті. Тут збирались учасники аматорського театрального гуртка, який очолювали І. Тобілевич і М. Кропивницький.

Чиновницька посада — секретар міської поліції — давала Іванові Карповичу засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру, який був сенсом його існування. У 70-80-х роках XIX ст. пожвавилося мистецьке життя в Єлисаветграді (гастролі М. Мусоргського, вистави М. Кропивницького). У 1875 р.

І. Тобілевич ініціював постановку «Назара Стодолі» Т. Шевченка. Ця драма настільки захопила митця, що він назвав своїх дітей іменами її героїв — Назаром і Галею, собі також узяв як творчий псевдонім прізвище одного з героїв — Гната Карого, поєднавши його з іменем батька. Неабияким ризиком було ставити твори вітчизняних авторів у період заборони української мови. Гурток рятувала глибока обізнаність з російською драматургією, а саме — постановки п’єс О. Островського, О. Грибоедова й інших майстрів сценічного слова. І все ж розплата не забарилася.

Іванові Карповичу були близькі народницькі переконання, ідеї культурництва, просвітянської місії інтелігенції. Він був членом нелегального гуртка, поширював заборонену літературу, використовував своє службове становище для допомоги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. І ось 1883 р. особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ драматург був звільнений зі служби як неблагонадійна людина. Пізніше І. Франко влучно скаже, що царський уряд утратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна здобула драматурга І. Карпенка-Карого.

З цього моменту митець ще з більшим натхненням і новими силами поринає у творчість: цього року виходять друком прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака». П’єсу він написав для трупи М. Старицького, у якій грали його молодші брати Панас (під псевдонімом Саксаганський) і Микола (мав псевдонім Садовський), до цього колективу згодом увійшов і Іван Карпович.

У 1884 р. І. Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до Новочеркаська. В умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Йому довелося працювати ковалем, щоб хоч якось себе прогодувати. Лише через п’ять років митець повернувся в Україну й оселився на рідному хуторі (йому заборонялося жити у великих містах).

Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за капіталізацією в Україні стали тим щедрим ґрунтом, на якому з’явилися найкращі твори драматурга — комедії «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900).

У 1889 р. І. Тобілевич повернувся на сцену й більше ніколи її не покидав. Спочатку він виступав у трупі М. Садовського, а пізніше разом із П. Саксаганським очолив окреме театральне товариство, яке з 1897 р. дістало назву «Товариство російсько-українських артистів».

З 1890 по 1900 р. митець, крім уже згаданих, написав ще кілька п’єс, найвідоміша з яких — історична драма «Сава Чалий». Драматург повернувся також до свого улюбленого жанру — соціальної комедії («Суєта», «Житейське море»).

В останні роки І. Карпенко-Карий часто скаржився на здоров’я. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтися, відпочити, але хвороба не відступала. У ті дні, коли стан трохи поліпшувався, драматург продовжував працювати. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десятьох виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Зовсім знесилений, він залишив трупу й поїхав на хутір Надія, та й тут йому не стало краще. Намагаючись урятувати брата, П. Саксаганський улаштував йому поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч із батьком, неподалік від хутора Надія.

А. Випишіть у хронологічному порядку головні події життя І. Карпенка-Карого.

Б. Переглянувши відеоматеріал про дебют і діяльність Марії Заньковецької в «Театрі корифеїв», розкажіть, через що батько Марії змінив своє ставлення до театрального вибору дочки.

4. Прочитайте короткий огляд творчості І. Карпенка-Карого й розкажіть, який його твір ви поставили б на сцені як режисер. Обґрунтуйте свій вибір.

Творчий доробок. Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, й оперетку, вони — ганьба мистецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. У театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця й, кору крижану байдужості на них розбивши, проводить у душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їхньої волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

Сцена з вистави І. Карпенка-Карого «Сто тисяч». У головній ролі — Б. Бенюк

Усього драматург написав 18 п’єс. Згідно з висновком театрознавця Я. Мамонтова, драматургія І. Тобілевича була зорієнтована як на реалістично-побутовий театр, так і на романтично-побутовий. За підрахунками цього дослідника, до першого типу належить 10 творів письменника («Бурлака», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Понад Дніпром», «Суєта», «Житейське море» і деякі інші), до другого — 8 («Бондарівна», «Наймичка», «Безталанна», «Паливода XVIII століття», «Гандзя» та ін.). Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці.

Яскраві зразки реалістичної творчості митця — соціальні сатиричні п’єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які змальовують поширений у світовій літературі образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспільстві займаються «стяжаниям1 в ім’я стяжания», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п’єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драми стяжания».

Герасим Калитка («Сто тисяч») — новонароджений, малоосвічений та жадібний сільський буржуа, якому постійно «капиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки.

У п’єсі «Хазяїн» І. Карпенко-Карий вибудовує конфлікт на типовій інтризі — незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, погоджується на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут — вигідна шахрайська комбінація). Усе життя Пузир ішов «за баришами наосліп, плював на все й знать не хотів людського поговору». За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко — так крутиться «хазяйське колесо», яке «одних даве, а інші проскакують». Терентій Пузир годує своїх наймитів таким хлібом, що «ні вламать, ні вкусить», про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє: «Котляревський мені без надобності», — а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а «фершала» — дешевше ж обійдеться (й обійшлося... смертю). Цей образ І. Карпенко-Карий виписав настільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж «вічна» тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її. Драматург відмовився від сценічно ефектних картин весілля, натомість зосередив увагу на буднях молодої сім’ї, прагнучи кожний вчинок своїх героїв умотивувати психологічно. М. Старицький радив автору дати у творі відповідь на запитання «хто винен?» (до речі, драма була названа спочатку саме так) у вбивстві, проте І. Карпенко-Карий не погодився з цим: «Я взяв життя. А в житті драма не завжди розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося місця для запитання "хто винен?”». Тобто автор залишився вірним художній логіці, мета якої — не давати прямі й прості відповіді на всі запитання життя, а залишати їх відкритими для глядача. Уважне прочитання хоч одного з монологів Гната розкриває найголовніше в психології конфлікту, який навіть для І. Карпенка-Карого був загадкою (кого ж мав убити Гнат — Софію чи все ж таки Варку?):

«Гнат (один). ...У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять... Одну хвилину мені жаль Софії та сором їсть очі, а другу... другу — уся душа, усі думки — у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві... Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все й знов одурію».

1 Стяжания — користолюбство, здирництво.