Іван Франко в студентські роки (1875)

1874 р. в Лолині І. Франко познайомився з першим своїм коханням - Ольгою Рошкевич. Це була найбільша і взаємна любов у їхньому житті. Закохані листувалися, а через два роки після знайомства Франко офіційно попросив у священика Михайла Рошкевича її руки. Батько погодився, але на заваді родинному життю став арешт Франка в 1877 р. за участь у таємній соціалістичній організації та поширення її ідей. Батько нареченої, хоч дуже поважав Франка і навіть пророчив йому велике майбутнє, після обшуків у своєму домі в Лолині був категорично проти будь-яких стосунків, заборонивши дочці навіть листування. Та всупереч волі батька закохані продовжували писати одне одному, навіть таємно зустрічалися в Коломиї у 1880 і 1884 рр. Листування Івана та Ольги тривало аж до 1898 р. 1879 р. Ольга Рошкевич вийшла заміж за священика Володимира Озаркевича, брата письменниці Наталії Кобринської.

Ольга Рошкевич (1879)

В останньому класі гімназії Іван Франко налагодив співпрацю з місцевими часописами й видавництвами. У львівському журналі «Друг» почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Письменника-початківця цікавила історія рідного краю. 1874 р. Іван Франко написав драму «Три князі на один престол». Зацікавився перекладацькою справою, його схвилював «Фауст» Йоганна-Вольфганга Ґете, героїчний німецький епос «Пісня про Нібелунгів».

Улітку 1875 р. Іван Франко успішно закінчив гімназію, а восени того ж року його зарахували на філософський факультет Львівського університету, де юнак вивчав класичну філологію та українську мову й літературу. Першокурсник виявив непересічні здібності і вже із січня 1876 р. одержував 210 злотих заохочувальної стипендії, а як найталановитішого студента його звільнили від оплати за навчання.

У Львові Іван Франко долучився до москвофільського «Академического кружка», був його бібліотекарем; подружився зі старшим на курс Михайлом Павликом. Книги взяли в полон спраглого до знань селянського сина. Колишній товариш Франка Антін Дольницький згадував: «Без книжки під пахвою рідко коли можна було його стрінути на вулиці. А що прочитав, те і затямив на ціле життя».

1876 р. вийшла Франкова збірка «Баляди і розкази», у якій найяскравішою перлиною засяяв вірш «Наймит», в образі якого символічно поставав український народ. У лютому цього ж року І. Франка обрали секретарем журналу «Друг», і видання змінило свою видавничу політику. Журнал став демократичнішим, цікавішим. У цей час Франко пробує написати повість з історії галицького опришківства «Петрії і Довбущуки», в якій іще відчувається учнівство автора-початківця.

Іван Франко у студентському гуртку

За зв’язки з російськими революціонерами та українцями з Наддніпрянської України поліція провела обшук у помешканні І. Франка, і 12 червня 1877 р. його заарештували (австрійський уряд іще тричі ув’язнював митця: у 1880, 1889 і 1892 рр.).

Політичний процес над молодими Іваном Франком, Михайлом Павликом та Остапом Терлецьким був тривалий. Франкові довелося відбути шість тижнів арешту у львівській в’язниці. Це докорінно змінило його долю. «Вибив із колії засуд Павлика і мене, - писав Франко. - Ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар’єру, а тепер мусили попрощатися з нею і заробляти на хліб наразі журналістикою». Через ув’язнення Франкові довелося перервати своє навчання у Львівському університеті, щоправда, відновився в 1878-1879 рр.

Після суду юнаки взялися за організацію журналу «Громадський друг», кошти для випуску якого надсилали М. Драгоманов та Олена Пчілка. Нормальній роботі часопису перешкоджала цензура, тому доводилося змінювати його назву на «Дзвін», «Молот», задовольнятися лише збірками творів, замість періодичного видання.

У вересні 1879 р. Івана Франка призвали до війська, проте через слабкий зір комісували. Повернувшись до Львова, юнак жив у великих злиднях і брався за будь-яку роботу. Він із радістю погодився поїхати в село Нижній Березів до Кирила Геника, щоб підготувати його до іспитів на атестат зрілості. 4 березня за підозрою у підбурюванні селян до бунту поліція затримала І. Франка та К. Геника. Тримісячне слідство не встановило їхніх протиправних намірів, однак І. Франка жорстоко покарали: відправили в Нагуєвичі етапом, як злодюгу чи вбивцю. Вітчим тяжко пережив цей сором, але не змінив свого доброго ставлення до пасинка. Хворий, зневажений, втомлений, але нескорений Франко повернувся до Львова, упорядкував свої поезії у збірку «З вершин і низин», яка побачила світ 1887 р.

Іванові Франку вдалося зібрати кошти на видання журналу «Світ», який виходив до осені 1882 р. Цей поміркований часопис досить обережно пропагував соціалістичні ідеї, до яких сам І. Франко ставився неоднозначно. Наприклад, критикував Фрідріха Енгельса у статті «До історії соціалістичного руху» і наголошував: «Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій».

Іще з 1879 р. Франко мріяв поїхати до Києва, але вдалося це зробити тільки в лютому 1885 р. На вечорі творчої інтелігенції поет познайомився зі слухачкою Вищих університетських курсів для жінок Ольгою Хоружинською. Через рік у травні вони одружилися. Пізніше Іван Франко писав Агатангелові Кримському, що одружився «з доктрини», нібито його шлюб із Хоружинською мав символізувати єдність західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Тоді ж у Києві Франко познайомився з Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким. Коли повернувся до Львова і став редактором «Зорі», мріяв видати в Галичині твори Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, але зробити це було непросто.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською (1886)

Іще в юності І. Франко виношував ідею соборності України. Улітку 1889 р. до Галичини прибула група студентів із Наддніпрянщини, відбувалися дискусії про ймовірність об’єднання Лівобережної і Правобережної України. Про це стало відомо поліції, на квартирі Франка провели обшук та ув’язнили поета на десять тижнів. Голкою на тюремній стіні митець написав 49 сонетів і оповідання «До світла!».

Повну університетську освіту І. Франку довелося завершувати в Чернівцях, де під час зимового семестру 1890-1891 рр. він одержав атестат, без якого не міг скласти докторські іспити. Цього ж року поет відбув до Відня й у червні склав обидва іспити з відзнакою, а згодом захистив дисертацію. Наприкінці червня 1893 р. Іван Франко офіційно отримав учений ступінь доктора філософії.

«Як не міг Леонардо да Вінчі бути лише живописцем або тільки скульптором, як не здатний був Ломоносов бути лише хіміком, або тільки поетом, так ненароджений був Іван Франко на те, щоб усю силу свого розуму, темпераменту й таланту спрямувати якимсь одним річищем... Франко був народжений поетом, але він же був народжений і прозаїком, і ученим-дослідником, і громадським діячем. Його творча діяльність нагадує складний і прекрасний поліфонічний твір: багато мелодій, багато контрастів, гострі поєднання звуків - але, зрештою, все зливається у світлу гармонію».