Життєвий і творчий шлях
- 6-12-2022, 15:24
- 277
10 Клас , Українська література 10 клас Слоньовська, Мафтин (профільний рівень)
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(1838-1918)
Життєвий і творчий шлях
Колосальне всеобіймаюче око України.
Іван Франко
Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми Іван Нечуй, Іван Семенович Нечуй-Левицький) народився 25 листопада 1838 р. в селищі Стеблів Канівського повіту Київської губернії в сім’ї сільського священика Семена Левицького. Батько був людиною освіченою і прогресивною, цікавився історією України, допомагав селянам, навіть організував школу для їхніх дітей. Та місцевий поміщик розігнав цю самодіяльну школу, вважаючи, що письменні селяни потенційні бунтарі. Священикові Левицькому ж поміщик погрожував покаранням за щонедільні проповіді українською мовою, яка була заборонена Синодом Російської православної церкви.
Мати майбутнього митця - Ганна Лук’янівна - походила з селянського роду Коркішок, виховувалася при Лебединському монастирі, була побожна і добра, мала гарний голос, прекрасно співала, говорила колоритною українською мовою, знала сотні народних прислів’їв, загадок, казок.
Дитинство І. Левицького минало в оточенні чудової природи Надросся, картини якої згодом так яскраво й органічно з’являтимуться в його творах.
Цікаво знати!
Стеблів, батьківщина Івана Нечуя-Левицького, розташований за 25 км до Кирилівки - села дитинства Шевченка, і ще ближче до Моринців, тож Івась Левицький бігав тими самими стежками, слухав ті самі народні перекази, зокрема про Коліївщину, Максима Залізняка, Івана Гонту, що й Тарас, та й батько Івана любив читати напам’ять вірші Кобзаря. Тому дитячі враження про геніального земляка із сусіднього села були такі ж яскраві й незабутні, як і враження від чарівної навколишньої природи, формували світогляд майбутнього автора неперевершеної «Кайдашевої сім’ї».
Іван був найстаршою дитиною в родині, зростав допитливим і розумним хлопчиком. Під впливом батька-священика захопився українською минувшиною, жадібно перечитав чималу батьківську бібліотеку, зачитувався творами свого геніального земляка Тараса Шевченка.
«Сам батько вчив мене читати та писати разом із хлопцями, котрі приходили до нас учитись. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом на пасіці, а зимою в кухні».
Іван Нечуй-Левицький
1845 р., коли Іванові минув сьомий рік, його відали до духовного училища при Богуславському монастирі. Добре підготовлений Іван Левицький вступив не до підготовчого, а відразу до першого класу училища. За час навчання у духовному училищі (1847-1852) І. Левицький опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови.
1853 р. Іван Левицький почав учитися в Київській духовній семінарії. Самостійно вивчив французьку мову, студіював твори майстрів світової літератури: Алена Рене Лесажа, Данте Аліг’єрі, Мігеля де Сервантеса, а також російської: Олександра Пушкіна, Михайла Салтикова-Щедріна та ін. Особливо захоплювався творчістю Миколи Гоголя, а його повість «Тарас Бульба» міг годинами переповідати напам’ять.
Після закінчення духовної семінарії 1859 р. І. Левицький захворів і рік працював учителем у Богуславській школі. Восени 1861 р. майбутній письменник вступив до Київської духовної академії. Нагадаємо, що наприкінці 50-х рр. XIX ст. пожвавлюється національно-культурне життя українців, виходять друком твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, журнал «Основа», який був трибуною для українських письменників. І. Левицький намагався узяти якомога більше від навчання в академії, активно працював над самоосвітою. Саме в цей час він почав писати українською мовою, але через вроджену скромність таївся з цим заняттям навіть від батька.
У 1865 р. Іван Левицький закінчив академію, отримавши звання магістра богослов’я й призначення вчителя російської словесності в Полтавську духовну семінарію. Та всупереч родинній традиції відмовився від духовної кар’єри і клопотав про місце вчителя у світському навчальному закладі. Незабаром отримав призначення вчителя російської мови, літератури, історії та географії в гімназіях Каліша (1866-1867) і Седльце (1867-1872) в Польщі.
У Полтаві І. Левицький написав свою першу повість «Дві московки» (1868), що надрукована у Львові під псевдонімом Іван Нечуй. Того ж року на сторінках львівської «Правди» побачили світ його оповідання «Рибалка Панас Круть» та об’ємна стаття «Світогляд українського народу», а через рік - повість «Причепа». До речі, вперше збірка «Повісті Івана Нечуя» (1872) вийшла також у Львові, бо російська цензура заборонила друкувати її у Наддніпрянській Україні.
У цей час письменник-початківець підтримував товариські стосунки з Пантелеймоном Кулішем і колишнім редактором «Основи» Василем Білозерським. Улітку 1868 р. Іван Левицький побував у Вільні, Ризі, Петербурзі, Москві, познайомився з Миколою Костомаровим.
Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861-1865)
Цікаво знати!
Не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, І. Нечуй-Левицький скористався допомогою П. Куліша й опублікував у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне прямовання» (1878), у якій виступив за відчуження української літератури від російської. Цей письменник чудово усвідомлював, що Росія завжди заохочувала талановитих майстрів слова родом з України творити російською мовою, гарантуючи їм славу і небідне існування. Тим часом російські критики постійно дорікали питомо українському красному письменству вторинністю, другосортністю, нібито наслідуванням російської літератури. Іще задовго до літературної дискусії на початку XX ст. (1925-1928 ) і лозунгу Миколи Хвильового «Геть від Москви!» Іван Нечуй-Левицький гостро поставив питання про те, щоб українські митці насамперед орієнтувалися на Західну Європу та визначні твори тамтешніх літератур.
А Іван Левицький. Фото 1870-х рр.
Упродовж 1873-1885 рр. І. Левицький викладав старослов’янську та російську мови, логіку в Кишинівській гімназії. У Кишиневі письменникові вдалося згуртувати навколо себе українофілів. Коли директором гімназії призначили такого собі Соловйова, між цим вірнопідданим царським чиновником і викладачем-письменником виникла конфліктна ситуація, остаточну стадію якої Іван Левицький змалював у романі «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в однім класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пронумеровуєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці нам не страшні». Можливо, активна культурно-просвітницька діяльність І. Левицького, на яку звернула увагу і жандармерія, стала причиною його відставки.
Зауважимо, що саме на 1870-1880-ті рр., тобто на «кишинівський період», припадає розквіт таланту письменника. У цей час з’являються такі знакові його твори, як гумористичні оповідання «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі» (1874), «Благословіть бабу Палажку скоропостижно вмерти» (1875), повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879) та ін.
Цікаво знати!
За повістю Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» було створено «німий» фільм (1926, режисер Йосип Рона), у якому головного героя зіграв Амвросій Бучма. Через рік на екрани вийшла картина за мотивами повісті письменника «Бурлачка» (фільм називався «Василина» (1927), режисер - Фавст Лопатинський). Роль головної героїні зіграла акторка Зінаїда Пігулевич.
1870 р. І. Нечуй-Левицький завершив роботу над повістю «Хмари», яка стала першим великоформатним твором про життя української інтелігенції. Назва твору символічна: хмари - це задушлива атмосфера Російської імперії з її схоластичною системою навчання, що вихолощує людське в людині й прищеплює байдужість та конформізм1; це настійливе нищення всього питомо українського. Проте зароджується сила, яка прагне розігнати ці хмари. Ця сила - молоде покоління української інтелігенції. Воно може помилятися, але не відступає і не хоче почуватися зрадником власного народу.
1 Конформізм - буквально: пристосування, безумовне схиляння перед авторитетами.
Повість побудована за принципом контрастного порівняння, що був характерний для авторського стилю І. Нечуя-Левицького. У творі йдеться про два покоління української інтелігенції: старше, 30-40-ві рр. XIX ст., представлене професорами Дашковичем і Воздвиженським, і молодше - 60-ті рр. XIX ст., яке уособлює українофіл Павло Радюк. Письменник акцентує також світоглядну й ментальну відмінність між українцями і росіянами на прикладі долі Дашковича і Воздвиженського.
Павло Радюк - це образ «нової людини» в українській літературі другої половини XIX ст., і хоч у його словах іще багато пафосу, проте він чітко усвідомлює необхідність змін: «Протестуємо проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя».
Згодом письменник іще не раз звертався до цієї теми і зобразив постать «нової людини» у творах «Над Чорним морем», «Навіжена», «Неоднаковими стежками» тощо.
Оселившись у Києві 1885 р., Іван Левицький поринає в літературну творчість, налагоджує тісні зв’язки з Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Марком Кропивницьким, Іваном Франком та іншими громадськими й культурними діячами. Тут він написав низку історичних нарисів, понад 30 творів, серед яких оповідання «Невинна», «Афонський пройдисвіт», історичні романи «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський». Два останні, як і драматичні твори «Маруся Богуславка», «В диму та полум’ї», засвідчують новаторство І. Нечуя-Левицького в жанрах історичної тематики. Особливо серед них вирізняється роман «Князь Єремія Вишневецький», у якому охоплено події козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Однак автор акцентує не на самій боротьбі, а намагається глибинно осмислити причини національної зради, «одступництва», моральної деградації пристосуванця та кар’єриста Єремії Вишневецького. Напрочуд актуальним у творі є головний мотив — нескореності українського народу.
У романі «Гетьман Іван Виговський» письменник, із властивою для його творчої манери глибокою психологізацією, створив образ «опального» гетьмана, розум і талант якого на багато років випереджали тогочасну громадсько-політичну думку. Гетьман Виговський прагнув розбудувати державу Україну за європейським зразком, виховати національну еліту.
«...Подивляючи широкий розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв цього автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії. Тим часом я побачив невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завсіди жалувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці, так що пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає і назад вернеться до своєї клітки».
Іван Франко
«Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».
Панас Мирний
«Його серце боліло й нило. Тихий на вдачу й поміркований, звиклий таїти свої щирі думки й вчиняти Богданову волю, Виговський і тепер не виявляв і словом свого збудження проти Москви, свого гніву... Він вгадував, що Україні не сподіватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської угоди і ніколи не держатиме», «щиро любив Україну, встоював за її політичні і національні права, дбав про науку і просвіту».
І. Нечуй-Левицький. Роман «Гетьман Іван Виговський»
«Іван Нечуй Левицький... не був борцем ані полемістом, не був чоловіком партії, прихильником такої чи іншої політичної доктрини чи програми... Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці».
Іван Франко
Перша світова війна не дала Іванові Левицькому дожити останні дні у спокої, на його плечі ліг тягар фінансових і побутових проблем. Дружина Бориса Грінченка, згадуючи про страждання самотнього митця, зауважила: «Іван Семенович сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас... Заміняти його не було кому. І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом - терпів усе і вже не боявся застудитися...».
Цікаво знати!
Часто змальовуючи авантюрне, сповнене небезпек життя своїх героїв, сам І. Нечуй-Левицький був дуже пунктуальний, жив за чітким розкладом: у той самий час снідав, обідав, приступав до писання, читав, виходив прогулюватися по Хрещатику з парасолею в руці, лягав спати рівно о десятій. Легендарною вже стала історія, як він покинув святкування з нагоди 35-річчя своєї літературної діяльності в момент виголошення вітальних промов на його честь рівно о десятій, щоб не порушувати узвичаєного режиму дня.
Іван Нечуй-Левицький до останніх своїх днів старався жити в праці. Разом із Іваном Пулюєм він узявся за перший переклад Біблії українською мовою. Упродовж 1899-1914 рр. здійснив видання восьмитомника своїх творів, у 1913-1914 рр. уклав «Граматику українського язика» у двох частинах.
Помер письменник 2 квітня 1918 р. в будинку для одиноких людей на Дегтярівці в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Літературно-меморіальний музей Івана Нечуя-Левицького, смт Стеблів Черкаської області
Творчість І. Нечуя-Левицького - важливий етап розвитку української реалістичної прози другої половини XIX ст., яка позначена ідейно-естетичними, проблемно-тематичними й художньо-стильовими пошуками.
Діалог із текстом
1. Із якої родини походив І. Нечуй-Левицький? Яким чином батько долучився до культурного та інтелектуального розвитку свого сина?
2. Як позначився духовний вплив матері на формуванні ціннісних орієнтацій і творчості І. Нечуя-Левицького?
3. Що ви дізналися про географію та історію рідного краю І. Нечуя-Левицького? Який був слід геніального земляка Т. Шевченка в житті й творчості І. Нечуя-Левицького?
4. Із якою метою І. Нечуй-Левицький працював над самоосвітою?
5. Чому твори І. Нечуя-Левицького засвідчували суттєвий поступ української прози? Які нові для свого часу теми розробляв цей прозаїк?
6. Назвіть твори І. Нечуя-Левицького, які ви вже вивчали. Чому більшість із них були надруковані у Львові?
7. Із яких причин кишинівський період життя і творчості письменника вважають етапом розквіту І. Нечуя-Левицького-прозаїка?
8. Як ви розцінюєте життєві випробування, що випали на долю письменника? Які риси характеру проявив митець у найскладніших ситуаціях?
9. Доведіть, що І. Нечуй-Левицький був справжнім патріотом України і видатним письменником XIX ст.
10. Об'єднайтеся у творчу групу (3-5 учнів та учениць), створіть методом проектів, у процесі виконання постійно консультуючись з учителем, вашу оригінальну роботу «Внесок Івана Нечуя-Левицького в українську дитячу літературу (на основі оповідання "Вітрогон")». Зверніть увагу на тонке розкриття автором характеру хлопчика, його яскравої уяви. Доберіть відповідні ілюстрації до оповідання «Вітрогон». Продемонструйте своєму класові власну роботу за допомогою комп'ютерних технологій, вислухайте зауваження і схвальні оцінки своїх друзів, а також зробіть висновки.
Діалоги текстів
• Прокоментуйте таку думку про надзвичайну літературознавчу прозірливість І. Нечуя-Левицького. Сергій Єфремов, аналізуючи творчість Івана Нечуя-Левицького, звернув увагу на цікавий факт — він дає високу оцінку французькому письменникові Емілю Золя, відзначає надзвичайну народність його мови і творів, критикованих тогочасними французькими літературознавцями. Однак російські переклади творів Золя з'явилися дещо пізніше, та й власне французька і світова критика тільки згодом звернула увагу на високу художню вартість творчості цього письменника.
Мистецькі діалоги
1. Прослухайте твір «Appassionata» Людвіга ван Бетховена. Як ви думаєте, чому саме ця соната була улюбленим музичним твором І. Нечуя-Левицького?
2. Скориставшись додатковими джерелами інформації, знайдіть і розгляньте картину «Українська ніч» Архипа Куїнджі. Як ви думаєте, чому саме вона найбільше подобалася Іванові Нечую-Левицькому?
3. Що вам відомо про інсценізації художніх творів І. Нечуя-Левицького в XX ст. та вихід на екрани фільмів за його творами?
Коментарі (0)