Іван Франко

1 Дилетантський - непрофесійний, аматорський, поверховий, без жодних професійних знань та умінь.

Сцена з трагікомедії «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого в театрі «Руська бесіда»

Будівля Народного дому (Львів), де колись розміщувалася культурно-просвітницька організація «Руська бесіда» (сучасне фото)

Степан Чарнецький писав: «У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, правдиве назвисько якої було Рожанковська». Ця патріотично налаштована жінка очолювала театр до кінця 1880 р. і зробила все від неї залежне, щоб період її керівництва театром став його «кращою добою в історії розвитку». До складу «Руської бесіди» у 1875 р. входив і актор із Наддніпрянської України - Марко Кропивницький. У галицькій трупі він працював не тільки як актор, а і як режисер, поставив цей театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису «Діло» запитав, якою мовою розмовляє Кропивницький поза сценою, він щиросердно відповів: «Мовою Шевченка». Після повернення на Наддніпрянщину саме М. Кропивницький відіграв визначну роль у становленні театру корифеїв.

Марко Кропивницький сам шукав акторів, розвивав їхні творчі здібності, майстерність, яскраво проявив себе як актор і режисер. До його театральної трупи входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський, якими й досі пишається українська сцена.

Тривалий час український професійний театр розвивався як синкретичне1 мистецьке явище, у якому акторська гра перепліталася з вокально-музичними сценами, танцями. Проте у другій половині XIX ст. принцип театральності все частіше почав підпорядковуватися принципові реальності, правдоподібності. На перший план виходять п’єси без участі хору та без хореографічних (танцювальних) постановок. Реалістично-побутове спрямування театру виявлялося в намаганні мінімізувати етнографічні елементи, вийти за межі сільського життя і ненав’язливо виховувати мистецькі смаки глядача на найкращих взірцях європейської драматургії. До репертуару залучали драматичні твори з історичними сюжетами. Це пробуджувало національну самоідентифікацію українців, а тому не на жарт лякало владу і постійно тримало в напрузі цензуру. Царський уряд намагався не допускати на сцену серйозні за змістом та актуальні за проблематикою твори. Іван Карпенко-Карий негативно відгукувався про легкі сценічні жанри, зокрема «фарс і оперетку», вважаючи, що «вони - ганьба мистецтва, бо смак псують». Вузьке розуміння функції театру тільки як розважальної зрештою вдалося подолати. Головний герой п’єс дедалі частіше не гинув із розпуки, а боровся бодай за власне щастя.

1 Синкретичний - комплексно оприявлений, нерозчленований, єдиний в усіх проявах.

Трупа Марка Кропивницького

Марко Кропивницький (у центрі) з акторами

1881 р. після років боротьби режисери отримали можливість ставити вистави українською мовою, але за умови, що їм передуватимуть російськомовні. Доходило до комічних ситуацій: часто єдиним глядачем постановки російською мовою був сторож театру, українська публіка зазвичай збиралася на другу частину театрального вечора.

Попри значні творчі досягнення та визнання, український театр постійно перебував у матеріальній скруті, вистави доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях (переважно у стодолах і клунях), не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів.

Іван Франко, віддаючи належне заслугам Михайла Старицького як мецената й режисера, називав його «батьком українського театру», адже корифей продав свою спадщину, щоб придбати для театру найнеобхідніше, матеріально підтримував акторів. Щоб поповнити репертуар, М. Кропивницький та М Старицький пристосовували до сцени насамперед твори Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і повість «Тарас Бульба». Також завдяки їм, окрім «Назара Стодолі», сценічним життям зажили поеми «Катерина», «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна» Тараса Шевченка. Їхні інсценізації поряд із п’єсами «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка стали якісною основою тогочасного театрального репертуару.

Наприкінці 1880-х рр. спробував свої сили у драматургії і Панас Мирний. У п’єсах «У черницях» (1884), «Перемудрив» (1884), «Згуба» (1886), «Лимерівна» (1892), «Не вгашай духу» (1905) письменник порушував ті самі проблеми, що і в прозі: людина й суспільство, морально-етичне протистояння, прагнення свободи.

Найвизначніша п’єса цього автора - «Лимерівна». Вона єдина з доробку Панаса Мирного-драматурга була поставлена на сцені й увійшла до репертуару театру корифеїв. Основний конфлікт драми «Лимерівна» пов’язаний із любовною колізією: сільська красуня Наталка змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком. Доведена до божевілля, вона закінчує життя самогубством. Її коханий Василь - сирота і наймит заможного козака - виявився неспроможним боротися за своє кохання. Головну героїню блискуче зіграла геніальна акторка Марія Заньковецька: «Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскравим, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п’єси "Лимерівна”.

Афіша і кадри з кінофільму «Лимерівна» (1955)

Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду, пропила свою дочку молоду”. Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещеного: ”А батенько хрещений до-по-ма-гав..” При цих словах Наталя-Заньковецька дивилась на нього з таким полум’ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі...» (Панас Мирний).

Кінорежисер Василь Лапокниш за п’єсою «Лимерівна» у 1955 р. зняв однойменний фільм.

Цікаво, що навіть у наш час драма «Лимерівна» не сходить із підмостків багатьох українських театрів.

Чимало оригінальних драматичних творів, які ще до їхнього виходу друком ставили на сцені, написали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий. Однак ані М. Старицький, ані М. Кропивницький не наважувалися вийти за рамки так званої етнографічної драматургії.

Творцем української реалістичної соціальної драми став Іван Карпенко-Карий. Його ж називають «батьком» українських комедії («Сто тисяч», «Хазяїн») і трагедії («Сава Чалий»). Цей драматург - автор 18 оригінальних п’єс, в основі яких - гострі соціальні суперечності. Саме він уперше порушив проблему відповідальності митця й величезного тягаря таланту («Суєта»), розробляв складні психологічні конфлікти («Бурлака», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн»), Митець розгортав дію не на тлі чудових українських краєвидів, що було характерно для попереднього етапу розвитку сценічної постановки, а в звичайних помешканнях. Режисер відмовився від святкового національного вбрання на сцені на користь повсякденного; події відбувалися в наближених до реального життя умовах; поменшало другорядних персонажів і сцен зі співами.

У 1885 р. Марко Кропивницький із групою акторів відокремився від трупи М. Старицького. Обидва колективи почали самостійне театральне життя. У трупі М. Кропивницького грали Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська, Андрій Максимович, Іван Загорський, А. Переверзева, Олена Маркова, Д. Мова, П. Карпенко, Лідія Квітка. Керівник трупи запровадив колегіальні рішення: десять провідних акторів вирішували питання репертуару, вибір маршруту для гастролей, питання найму працівників і їх звільнення. Актори зуміли відновити вистави попередніх років, інсценізували нові п’єси, зокрема Івана Карпенка-Карого «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Упродовж 1885-1888 рр. колектив відвідав понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де виступав із величезним успіхом. Видатний діяч російського театру Микола Синельников визнавав: «До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром”, я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, найкращими на той час, Малого московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне - про ансамбль». І хоча сьогодні вважається, що саме таку поведінку на сцені, коли кожен актор грає не осібно, а в колективі, власне, в ансамблі, запровадив значно пізніше російський режисер Костянтин Станіславський, та насправді пальма першості належить українцеві Маркові Кропивницькому. Він також написав 40 драматичних творів, більшість із яких - комедійного змісту. М. Кропивницький мав хист композитора і став автором пісень «За сонцем хмаронька пливе», «Соловейко», «Ревуть-стогнугь гори-хвилі», «Де ти бродиш, моя доле». Для дітей М. Кропивницький створив п’єси «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню». Корифей українського театру відомий і як чудовий перекладач комедії «Ревізор» М. Гоголя. І. Франко цінував у М. Кропивницькому талант оповідача, прекрасну мову творів: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати...»

Як актор М. Кропивницький не втратив таланту перевтілення і на схилі життя. Значно молодший від нього актор Іван Мар’яненко згадував: «Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх несамовитою, потворною жадобою до золота».

На знак поваги і вдячності художник Ілля Рєпін подарував Маркові Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні кермує човном, що пливе серед морських хвиль.

Цікаво знати!

Величезний успіх мала провідна акторка цієї трупи - Марія Заньковецька. Коли в 1912 р. в Москві їй запропонували блискучу кар’єру в складі акторів найкращих російських столичних театрів, Марія відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покидали найталановитіші митці. Під час московських гастролей театру корифеїв Лев Толстой, побачивши Марію Заньковецьку в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», зі сльозами на очах попросив українську акторку подарувати йому червону хустку зі своїх плечей, у якій Марія грала роль Олени.