Микола Чернявський

Слова Миколи Чернявського, сучасника Бориса Грінченка, досі звучать як нагадування українцям про те, що безліч талановитих імен, недооцінених або забутих у радянський час, мають задля повноти літературного процесу повернутися до українського читача.

Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми Вартовий, Вільхівський, Іван Перекотиполе, Чайченко) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист, етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи - народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в сім’ї небагатого дворянина. Батько пишався сімейними зв’язками з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, часто запрошував до себе в гості освічених людей, відомих митців, зокрема Семена Гулака-Артемовського, автора опери «Запорожець за Дунаєм».

Дитиною Б. Грінченко прислухався до інтелектуальних розмов старших, у п’ять років уже писав і читав «усе, що потрапляло до рук», захоплювався творами Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Миколи Гоголя, Миколи Некрасова, Олексія Кольцова, видавав сімейний журнал. А Шевченків «Кобзар» надихнув початківця на віршування рідною мовою. Батько, який знав українську мову, не схвалював захоплення сина, бо використовував українську тільки для спілкування із селянами.

У 1874 р. Б. Грінченко вступив до Харківської реальної гімназії, на той час дуже престижного навчального закладу. Гімназистом Грінченко захопився ідеями харківських народників1, долучився до розповсюдження забороненої літератури. Поліція схопила хлопця, коли він ніс у ранці видані Михайлом Драгомановим у Женеві брошури «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і єдність», «Про гроші».

1 Народництво - ідейно-просвітницький рух проти колоніального гніту. Українське народництво пропагувало культурну працю серед неосвіненого населення, особливо селян, яких вважали носіями «вищої життєвої мудрості».

Борис Грінченко та Іван Франко. Фото (1905)

Юного Грінченка виключили з п’ятого класу гімназії та кинули за ґрати. Харківський губернатор дорікав батькові Бориса, що син дворянина (а саме дворянством Грінченко-старший дуже пишався) поширює крамолу. Дмитро Грінченко приходив у в’язничну камеру і вимагав від сина виказати однодумців, немилосердно бив його. Із дозволу батька хлопця позбавляли води, тримали в найхолодніших камерах. Юнак стійко переносив усі тортури і зізнався, де брав книги, тільки тоді, коли зрозумів, що його побратими вже перетнули кордон. Але тюремні випробування не минули безслідно: Борис захворів на туберкульоз.

Втративши будь-яку підтримку родини, Б. Грінченко брався за усе, що могло принести хоч якісь засоби до існування: давав приватні уроки, переписував документи, ремонтував і шив чоботи у шевця, в якого орендував житло. Заощаджені гроші юнак витрачав на книжки, щоб підготуватися до іспиту й отримання звання народного вчителя. Б. Грінченко вивчав німецьку, французьку, а пізніше - польську, чеську та італійську мови. Науковий авторитет молодого Грінченка зростав, за написані праці Російська імператорська академія наук надсилала премії.

У 1881 р. у львівському журналі «Світ» Іван Франко надрукував п’ять віршів молодого поета, зокрема поезію-заклик «До праці».

Грінченко-педагог

1881 р. Б. Грінченко успішно склав іспит на звання народного вчителя у Харківському університеті й отримав призначення у школу, про яку пізніше згадував: «Стіни пооблуплювані, всюди чорніє павутиння; на стелі знати, що крізь неї текла вода, в долівці ями, кілька шибок вибито, двері не пристають». Молодий і прогресивний педагог вимагав від начальства місцевої волості, щоб приміщення належно впорядкували. За Грінченкового вчителювання школа, яка до того мала погану славу через побої, знущання, зубріння, перетворилася на заклад, у якому діти вчилися залюбки. Незважаючи на те що народні вчителі змушені були викладати російською, Б. Грінченко всю усну роботу на уроках вів українською мовою, співав з учнями народних пісень, заохочував їх приходити до школи у вишиванках, запровадив уроки народознавства. Для дітей учитель уклав читанку «Од снігу до снігу», захищав право навчання бодай молодших школярів українською мовою.

1883 р. в Змієві на курсах для вчителів Харківщини Б. Грінченко виступив із палкою промовою на захист української мови, яка згодом стала основою статті «Якої нам треба школи». У ній були такі важливі висновки: «...Ми бачимо таку річ: завсігди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. Із чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною».

На курсах Борис Грінченко познайомився із вчителькою Марією Гладиліною, яка згодом стала його дружиною. Як письменниця вона відома під псевдонімом Марія Загірня, М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой та ін.

Борис Грінченко з дружиною та донькою

Цікаво знати!

Марія Грінченко виявила себе як талановита перекладачка. Завдяки їй побачили світ українськомовні переклади романів «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена та «Дядькова Томова хата, або Життя рабів-негрів» Гаррієт Бічер-Стоу, казок Ганса Крістіана Андерсена, драми «Кінець Содому», «У рідній сім'ї» Германа Зудермана, «Монна Ванна» Моріса Метерлінка, «Нора» і «Росмерсгольм» Генріка Ібсена. Останній твір мати перекладала в співавторстві з донькою Настею.