ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КАНДИБА)

1878-1944

Незадовго до смерті Олександру Олесю з’являлися галюцинації, які повторювалися також уві сні. Як згадувала письменниця Наталєна Королева, « здалося йому, що іде він, самітній, вночі вулицями Праги. Раптом з пітьми виступає висока, струнка постава жінки, одягненої у чорне. Вона подає Олесеві китицю червоних троянд, здіймає зі своєї голови лавровий вінок й кладе його Олесеві на голову. Потім зачинає рости, витягуватись вгору, перетворюється у чорний димовий стовп... А Олесь чує, що летить у чорну безодню... Так, аж до самої останньої хвилі лишився вірним собі справжній поет! Бо ж і остання його хвороблива галюцинація прибрала поетичний образ — символічний, ніби образ Музи, що прийшла увінчати й увільнити поета».

Меморіальна дошка на будинку в Сумах, де жив Олександр Олесь

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім — Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 р. в містечку Білопілля Харківської губернії (нині — Сумська область). Про його становлення як поета відомий критик і поет М. Зеров писав так: «...умови літературно-громадського розвитку Олеся були досить несприятливі. Його дід і вихователь — орендатор панського маєтку на Слобожанщині; його рідні місця — сугуба провінція, верхоріччя Сули... В його найближчім оточенні — нічого, щоби стимулювало ранній розвиток творчості; ні людей, ні книг, — і перша його школа — " мало містечкова”, "мізерна й обридлива'” з немилосердною катівнею і безнастанною "довбежкою”». Тому в початковій школі, а потім у Дергачівській хліборобській школі хлопчина вчився без особливого бажання. Однак, попри несприятливі для творчого розвитку обставини, Олександр Олесь багато читає, долучається до випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», у яких оприлюднює свої перші вірші, написані українською та російською мовами. Він розуміє, що брак гуманітарних знань має надолужувати самоосвітою. Тому, навчаючись у Харківському ветеринарному технікумі, самотужки опановує іноземні мови (польську, болгарську, сербську), студіює європейську культуру. Знання іноземних мов допомагає йому відкривати світ європейської модерністської літератури, на яку він потім орієнтується у своїй творчості. У цей період юнак цікавиться театром і навіть бере участь у постановці вистав.

Невідомо, як би склалася доля Олександра Олеся як поета, коли б не його участь у святкуванні відкриття в Полтаві в 1903 р. пам’ятника І. Котляревському. Серед присутніх панував піднесений настрій, повсюди в місті, як за помахом чарівної палички, усі перейшли в спілкуванні лише на українську мову. Щоб не допустити серед населення поширення українофільських настроїв, влада наказала виголошувати промови й вітальні слова виключно російською. Тоді передові культурні діячі на знак протесту покинули офіційний захід і влаштували святкування в приватному будинку на околиці Полтави. Як згадував потім Д. Дорошенко, «...дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми — не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми — громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістили, що вже наступає справжнє національне відродження». Під впливом сильних емоційних вражень від святкування та після спілкування з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським та іншими видатними письменниками Олександр Олесь для своєї поетичної музи обирає українську мову. Відтоді він утверджується в переконанні, що має поставити своє Слово на службу українському народові, захист його інтересів.

Родинне коло

У 1903 р. Олександр познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою Свадковською. Ось як на основі листів і спогадів цю подію відтворила журналістка Г. Черкаська: «Віра Свадковська навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі та мешкала в одній кімнаті з Марусею Кандибою. Якось дівчата розговорилися і з’ясували, що їхні брати не тільки знайомі між собою, а й разом проходять студентську практику на Донбасі в Слов’янську. Наприкінці травня 1903 року Віра Антонівна приїхала до брата в Харків. Був пізній вечір, коли вона вперше побачила Кандибу. "Ви надовго приїхали?” — запитав він. "Це залежить від того, як мене будуть приймати”, — почув у відповідь. Наступного ранку він запитав, чи не кликала його Віра вночі. Сашкові снилося, що дівчина відходить від нього, а він її кличе... А їй снилося, що він просив вийти за нього заміж. Так Віра Свадковська повірила в Боже передбачення й ніколи не мислила себе без Кандиби». Саме Вірі належить авторство псевдоніма письменника, якого вона з ніжністю називала Олесем.

Вона є матір’ю українського поета Олега Ольжича. У родині панувала любов і підтримка. З еміграції Олександр Олесь надсилає родині, що залишилася у 20-х рр. в Україні, кошти на життя, пише турботливі листи дружині й синові:

«Мої дорогі! Листа від 27 березня я одержав 21 квітня. Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною... на Академію наук. ...Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? ...Ждатиму вас у Берліні. ..Ах, хоч би швидше! Я вже зневірююсь у ваш приїзд, гублю останнє здоров’я. Ваш приїзд його поверне. А без вас мені нічого не треба. Рутонько! ...Я, мабуть, у вівторок виїду знову до Берліну, щоб посунути наперед ваш виїзд. ...Зараз я працюю над організацією допомоги голодуючим на Україні, паралельно і в контакті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене обрали в комітет. Цілую. Олесь.

Віра Кандиба з сином Олегом

P.S. Моє маленьке Бо [таким прізвиськом підписувався син Олег, а батька Олександра називав Бубою або просто Бу! — Автори.]. Я і досі уявляю тебе зовсім маленьким... До речі, через місяць почне друкуватись моя маленька на 30 стор. дитяча книжечка, яку я присвячую тобі... Літо хотів би провести з тобою, десь на селі. Завели б два столи і писали б. А Рута була б нашим критиком. Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, не втну! Ти багато дав яскравих, живих моментів з життя відомих істот та так тепло розповів про його. Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс, а нічого не подію! Що ж, затикай рідного батечка за пояс! Хитатимуть голови добрі люди: "Ну й сини пішли!” Жду тебе! Я ще нічого не бачив. Я все відложив до того моменту, коли тебе побачу. Пиши з кордону».

Поет і громадянин

Становлення Олександра Олеся як поета припадає на час національно-визвольного піднесення. У 1905 р. в альманасі «Багаття» опубліковано кілька його віршів, а вже через два роки (1907) світ побачила перша друкована збірка під назвою «З журбою радість обнялась...», у якій вірші датовано 1903 1906 рр. У ній двадцятидев’ятирічний поет виразив типові переживання української інтелігенції в період революції 1905 1907 рр. Щирість емоцій, елегійність і музичність віршів одразу припала читачам до серця. Однією з перших дебютанта привітала Леся Українка. Як згадував її чоловік К. Квітка, вона навіть зауважила про Олександра Олеся, що «він випередив її яко ліричний поет...».

Обкладинка першої збірки Олександра Олеся

Пишучи свої твори на зламі століть, Олександр Олесь відчув нові суспільні настрої й зумів відобразити їх у художній формі. У збірці органічно переплелися сплески любовного почуття з оспівуванням національного відродження. Другим у ній сто-їть вірш «З журбою радість обнялась...», що й дав назву всій збірці. У ньому відтворено контрастні світовідчуття ліричного героя та передчуття оновлення в особистому й суспільному житті. Його світ, як і життєві реалії, динамічний, мінливий, сповнений суперечностей:

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась —

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба,

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я...

У збірці гармонійно поєднано любовну, пейзажну та громадянську лірику. Творам і першої, і наступних збірок Олександра Олеся притаманне неоромантичне світовідчуття, що виражалося в протиставленні неприглядній дійсності надій на краще майбутнє. Водночас «Журбі і радості» властиве відтворення ліричних і патріотичних почуттів у символічних образах. Так, наприклад, збірка рясніє символічними образами весни, сонця, відлиги, які уособлюють передчуття суспільних змін, та вітрів, снігів, морозу, що символізують реакцію. У буремні революційні роки поет спостерігає розшарування інтелігенції на громадянсько активних і соціально байдужих. Своє ставлення до кожної з груп він виражає в алегоричних образах орлів, що є втіленням високого ідеалу героїв-борців, та жаб, яким миле своє болото.

По-шевченківськи непримиренно звучить вірш-інвектива Олександра Олеся, звернений до українського панства (1906):

Вам казано — любіть братів,

Діліть добро, не будьте псами,

Бо Бог в рабах запале гнів

І піде вас судить з рабами,

І піде вас судить з рабами

І вчине суд страшний над вами.

Як і Т. Шевченко в посланні «І мертвим, і живим...», поет емоційно закликає:

Дужі! волю прекрасну віддайте...

Ситі! землю Господню верніть...

Хижі! чулими, добрими станьте

І в покуті гріхи замоліть...

У 1909 р. Олександр Олесь підготував збірку «Будь мечем моїм!..», назву якої цензура не пропустила. Він перейменував її на «Поезії. Кн. II» й відтоді кожну наступну позначав римською цифрою. З 1907 до 1917 рр. він видав шість поетичних збірок, провідним мотивом яких було національне відродження та розбудова Української держави. їх наснажені інтонації передають історичний оптимізм митця. Мабуть, чи не найяскравіше його відтворено в одному з найвідоміших творів цієї тематичної групи — вірші «Яка краса: відродження країни!» (1908):

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона...

Мешкаючи із сім’єю в Києві, Олександр Олесь спілкувався з передовою українською інтелігенцією, зокрема, з Лесею Українкою, М. Леонтовичем, М. Лисенком. Відвідавши 1912 р. Галичину, він зустрівся з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Франком. Контакти з прогресивними діячами культури збагачували митця творчо, утверджували в демократичних переконаннях. Тому Олександр Олесь радо вітає Лютневу революцію 1917 р. Українська інтелігенція очікувала, що вона відкриє шлях до національної самостійності та будівництва Української держави. Своє піднесення він передає в низці творів: «Воля!? Воля!? Сниться, може...», «Вона прийшла, як мрія довгожданна...» та інших. Але, замість омріяної свободи, більшовицький жовтневий переворот у 1917 р. приніс народові червоний терор.

Переживаючи велике розчарування та не бачачи перспектив, Олександр Олесь у 1919 р. виїжджає до Угорщини як член дипломатичної місії УНР, потім мешкає в Австрії, а з 1923 р. і до останніх днів свого життя — у Чехо-Словаччині. Саме з 1919 р. почався відлік двадцятип’ятирічного періоду самотності й туги поета за Україною. Спочатку за кордоном він опиняється в гущі емігрантського життя, редагує журнали «Сміх» і «На переломі». Спостереження за частиною співвітчизників призвели до розчарувань та, відповідно, гострої їх критики. У своїй сатиричній збірці «Перезва» Олександр Олесь створює непривабний портрет українського емігранта:

Вони зійшлися, небораки,

В ім’я найвищої мети,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

Ці та подібні рядки з «Перезви» викликали обурення серед емігрантських кіл і спричинили ізоляцію поета. Водночас варто відзначити, що Олександр Олесь високо оцінював справжніх патріотів, які віддавали своє життя визволенню Батьківщини від більшовицької влади, зокрема, Євгена Коновальця, голову проводу ОУН. Йому автор присвятив нарис (у співавторстві із сином Олегом Ольжичем) та поему-реквієм «Терновий вінок».

Штрихи до характеру

Галина Лащенко, українська письменниця та громадська діячка, так згадувала про Олександра Олеся в еміграції: «Був огрядний, фізично міцно збудований, вище середнього зросту, обличчя досить гарне і дуже інтелігентне, хоч зовсім не був писаний красунь. Високе чоло, сині очі, довгасте обличчя, шатен. ...Любив сидіти в пивних товариствах. Коли сидів сам — писав. ...Більшість творів писав у кав’ярнях та пивних чи дома вранці за чаєм. Писав на клаптиках паперу, часто їх губив, забував. ...Не зносив банкети і свої власні ювілеї... Був м’який у дрібницях, але в речах головних був дуже твердий. Патріот і державник... В ньому не було нічого надутого, міщанського. Був у поводженні простий, але не простацький. Навпаки, щось королівське було в ньому».

Олександр Олесь до останніх днів свого життя жив Україною, сумував за нею, але повернутися на Батьківщину не міг, боячись репресій. Красномовним прикладом для нього став розстріл його друзів, членів родини Крушельницьких, які повірили пропаганді й повернулися в радянську Україну. Суть репресивної сталінської політики він викриває в драмі «Земля обітована» (1935). Але митця ще раніше, із середини 20-х рр., тривожать тенденції більшовицької політики щодо української інтелігенції (а саме інтелігенція є інтелектом кожної нації!). Так, у 1926 р., за п’ять років до арешту М. Рильського, Олександр Олесь присвячує йому вірш-застереження красномовного змісту, у якому передає атмосферу в Україні:

А Вас усюди пси продажні

На кожнім кроці стережуть,

За кожне слово нерозважне

Вас трибуналу віддадуть,

Раз в місяць скажуть (Вам):

«Угу» —

І вже відомо в ГПУ.

Але скажіть, який відсоток

У ГПУ Сосюр, Тичин?..

Хай буде це одна із пльоток!

Мені казали — сто один.

ЯК В БРУДІ ЦІМ

ВИ ЖИТЬ ЗМОГЛИ?

Я К ДУШУ ЧИСТУ

ЗБЕРЕГЛИ?

А вже 1928 р. Олександр Олесь написав вірш «І ти продався їм, Тичино...», який став реакцією на оспівування талановитим поетом злочинної комуністичної партії. Автор зі смутком констатує творчу смерть митця, якого зламала більшовицька влада.

Олеся-патріота мучив душевний біль від тисяч смертей зорганізованого більшовиками в 1921 1923 рр. голодомору, тому в 1921 р. він співпрацює з Комітетом допомоги голодуючим в Україні, який очолював М. Грушевський. Трагічним подіям в Україні автор присвячує поетичний цикл «Голод». Ненавидячи винуватців трагедії рідного народу, поет також гостро засуджує й пасивність європейських політиків, розвінчуючи їх у вірші «Європа мовчала» (1931):

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружньої помочі ждала собі,

Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі

Робила на пана і в ранах орала,

Коли ворушились і скелі німі,

Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала.

В еміграції Олександр Олесь надрукував збірки «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою?» (1932), написав поему «Княжа Україна» (1920). Крім поезій, у творчій спадщині митця — драматичні, прозові та публіцистичні твори, переклади з російської, польської, сербської, болгарської, німецької, англійської мов.

Помер Олександр Олесь у 1944 р., через місяць після отримання звістки про смерть сина Олега Ольжича, якого закатували в концтаборі Заксенгаузен.

Поховали Олександра Олеся на Ольшанському кладовищі в Празі, а 2017 р. прах поета та його дружини перепоховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві.