Художні шукання І. Франка-прозаїка

Іван Франко — автор понад 100 оповідних творів. Серед них казки, які первісно писалися для власних дітей, але згодом завоювали серця тогочасної галицької дітвори. Казки Франка і сьогодні не залишають байдужими маленьких читачів. Передусім це «Ріпка» (1891), «Киця» (1891), «Суд святого Миколая» (1895) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили».

Новели й оповідання І. Франка — це яскрава спроба дати оцінку тогочасного суспільства з точки зору бінарних опозицій (добро — зло, бідність — багатство тощо), прагнення через психологію героя, його емоційний стан показати складність, полярність, неоднозначність сприйняття тогочасного світу. Життєвий матеріал і саме авторське ставлення до нього вимагали переосмислення можливостей реалістичного мистецтва, налаштовували на пошук нових форм оповідної структури, методів зображення задля відтворення складності духовних пошуків сенсу буття героями творів.

Мала проза Франка починається з «бориславського циклу» (від 1877 р.), де автор подає жахливий образ соціального зла (в усіх його можливих ракурсах — зубожіння, неуцтво, знущання тощо) у тогочасній Галичині. Щемливі картини життя галичан лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schonschreiben» та інші.

Вивчення старовинних літописів мотивувало Франка написати історичну повість «Захар Беркут» (1882 р.), де автор показав героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р., вивів образ справжнього народного ватажка — Захара Беркута.

У суспільно-психологічному романі «Перехресні стежки» (1899—1900) Іван Франко робить акцент на ірраціональній природі суспільного життя, підсвідомих чинниках, що значною мірою впливають на розкриття духовних пошуків головних героїв твору.

Довідник читача

Модернізм (фр. modern — сучасний, найновіший) — загальна назва літературно-мистецьких напрямів, течій та шкіл нереалістичного спрямування кінця XIX — початку XX століття: символізму, імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму та ін.

Модернізм — поняття багатозначне. Модерною називаємо епоху як період в історії культури, художній метод як спосіб образного пізнання дійсності, літературний напрям як конкретно-історичне втілення художнього методу та стильові течії як сукупність художніх засобів, властивих певній кількості митців у літературному процесі. У підручнику поняття вживається в останньому його значенні.

Модернізмові як літературно-мистецькому явищу притаманні такі загальні риси: максимально відкрите й вільне саморозкриття митця; особлива увага до внутрішнього світу особистості; надання переваги творчій інтуїції; пошук нових формальних засобів з метою створення неповторного художнього світу (міфотворчість, символіка, метамова тощо); зосередженість на універсальному культурно-історичному досвіді людства (численні інтерпретації міфів); прагнення відкрити вічні ідеї, що можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва; схильність до містицизму.

Виокремлюють три етапи розвитку модернізму.

1. Декаданс (фр. decadence — занепад). Напрям набув поширення в кінці XIX — на початку XX ст. у Франції. Риси декадансу — песимізм, фаталізм, відчуття втоми, зневіри, прагнення втекти від реальності, оспівування «краси згасання», переважання мінорних настроїв — притаманні будь-якій перехідній епосі, коли руйнується звичний устрій життя, нівелюються традиційні цінності тощо.

Ці риси наявні у творчості А. Рембо, П. Верлена, С. Малларме (Франція), М. Метерлінка (Бельгія), О. Вальда (Англія), О. Блока, А. Белого, Ф. Сологуба (Росія), в українських митців: І. Франка (збірка «Зів’яле листя»), М. Вороного, молодомузівців.

2. Власне модернізм, період розквіту напряму (до 60-х років XX століття). Цей період позначений іменами таких майстрів слова, як Ф. Кафка, Дж. Джойс, Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, Г. Гессе, Г.-Г. Маркес, Й. Бродський, М. Цветаева та ін. В Україні модернізм утверджували М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Вороний, В. Стефаник, Олександр Олесь, О. Кобилянська, І. Франко та ін.

3. Авангардизм (фр. avant — попереду, garde — сторожа, передовий загін). Етап бере початок від років Першої світової війни і в певних видозмінах та проявах існує досі. Авангардизм називають мистецтвом протесту і руйнування, оскільки його представники протестують проти стереотипів світосприйняття, шаблонного мислення, фальші й лицемірства в мистецтві. Характерними ознаками є пародіювання, епатаж, сарказм, гротеск. До авангардистів відносимо М. Семенка, Г. Шкурупія, представників угруповання Бу-Ба-Бу, про яких мова піде в 11 класі.

Читацькі діалоги

Поява модернізму зумовлена об’єктивними чинниками. Кінець XIX століття в Європі позначений соціальними катаклізмами і зрушеннями. Наукові відкриття (структури атому, різних форм існування матерії та інше) засвідчили, що світ значно складніший, аніж вважалося, і похитнули віру у можливість його раціонального пізнання. Не менш складною з огляду на досягнення психоаналізу виявилася і людина. Це породжувало невпевненість, розгубленість і пригніченість.

Своєрідною світоглядною і художньо-естетичною реакцією на поглиблення духовної кризи суспільства, свідченням розчарування в можливості реалістичного мистецтва протистояти руйнівним силам було народження й поширення модернізму. Його філософсько-світоглядними підвалинами стали песимізм (А. Шопенгауер), оптимізм (Ф. Ніцше), психоаналіз (3. Фрейд), інтуїтивізм (А. Берґсон).

«Бог помер», — проголосив Ф. Ніцше, засвідчивши, що сподівання на доброго Бога, який спостерігає за життям людей, змінилося сподіваннями на самого себе. Філософ вважав, що все в житті людини залежить від неї самої — змінити себе і світ навколо себе, позбутися рабської філософії, піднятися над натовпом. На це здатна духовно сильна особистість, яка не жаліє себе, готова віддати своє життя заради високої ідеї (філософія «надлюдини»). Історія знає чимало випадків, коли ідеї Ф. Ніцше використовувалися лідерами тоталітарних режимів (Сталіним, Муссоліні, Гітлером та іншими) задля досягнення своїх людиноненависницьких цілей.

Аби відчути свою значущість, не загубитися в чужому і жорстокому світі, особистість мала пізнати себе, своє внутрішнє Я. Інструмент такого пізнання, на думку А. Берґсона, слід шукати в інтуїції.

Пріоритетами модерністського мистецтва стали свобода самовираження митця та пошук ним нових форм художньої творчості. Особливого значення набув міфологізм, оскільки багатоманітні тлумачення міфу підготували ґрунт для нового погляду на літературу та її роль у суспільстві. Поняття символу для «нового» мистецтва набуло також особливої значущості, оскільки до символу звертаються не тільки в разі виявлення множинних смислів у слові, але й задля дослідження первісного змісту слова-символу.

Модернізм виступив проти пригнічення людини, він підкреслив унікальність кожної особистості, намагався з’ясувати причини її життєвого вибору в тій чи іншій ситуації.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно