Драматургія В. Винниченка

Драматургія Винниченка відіграла важливу роль у розвитку українського модерного театру. Митець прагнув відійти від канонів класичної драматургії, залучити глядача до співучасті, співтворчості, відтворити світ духовних пошуків героїв, передати багатий спектр тих морально-психологічних випробувань, яких зазнає особистість на шляху самореалізації. За своїми художніми особливостями — глибоким психологічним аналізом характерів, специфікою конфлікту особистості з навколишнім світом, незавершеністю кінцівки — драматургічні твори В. Винниченка близькі до модерних драм Г. Ібсена, М. Метерлінка, К. Гауптмана.

В. Винниченко розумів, що настав час європеїзувати український театр, «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію...». Ці думки були близькі й М. Садовському, який у 1910 р. узявся за постановку п’єси «Брехня», але традиційна режисура у поєднанні з модерним текстом не принесли очікуваного успіху.

Поступово українська публіка відчула, що народжується новий театр. Він «ударив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Український театр».

Після постановки «Брехні» одна за одною почали з’являтися нові п’єси драматурга: «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма», «Молода кров» (1913), пізніше — «Мементо», «Гріх», «Пророк» та інші. Твори Винниченка стали постійними в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Державного драматичного театру ім. Т. Шевченка, Драматичного театру ім. І. Франка, Незалежного Львівського театру.

Найбільший успіх серед поціновувачів творчості В. Винниченка мала п’єса «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», яка побачила сцену тільки в 1917 р.

П’єси Винниченка були популярними й за межами України. Вони знаходили своїх шанувальників у Німеччині, Голландії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно