«Провідний український радянський поет». У часи українського відродження 1920-х років П. Тичина ще знаходить у собі сили для боротьби: входить до літературної організації ВАПЛІТЕ, яка намагалася протистояти насадженню соцреалістичного примітиву й тискові червоних російських шовіністів. Але незабаром організацію розгромили, а поета разом з іншими ваплітянами звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Розгублений митець остаточно капітулював під тиском тоталітарного режиму.

Відтоді з кожним наступним роком П. Тичина що раболіпніше, то безталанніше виконує поетичні замовлення компартійних наставників, безжально нівечить свій унікальний стиль. Дуже промовисті самі назви тогочасних творів: «Відповідь землякам», «Ленін», «Партія веде» (це написано апокаліптичного 1933 р.!), «Пісня трактористки», «Пісня про Кірова», «Фелікс Дзержинський», «Пісня про Сталіна», «На одержання ордена», «Комсомолія» тощо.

Влада щедро винагороджує слухняного поета: 1929 р. його «обирають» (фактично призначають) академіком Академії наук УСРР, згодом він стає директором Інституту літератури АН УРСР, Головою Верховної Ради УРСР двох скликань, міністром освіти, лауреатом Сталінської й Шевченківської премій, кавалером п'яти орденів Леніна, багатьох інших орденів і медалей, почесним головою або членом численних товариств, комітетів, президій тощо.

У 1970-1971 рр. В. Стус написав чесну й проникливу розвідку про творчість П. Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість митця й піддавав критиці його соцреалістичні писання, глибоко пояснив суспільно-політичні й психологічні підоснови трагедії геніального поета. 1972 р. після арешту В. Стуса робота була конфіскована й пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із доказів «злочинної антирадянської» діяльності В. Стуса.

• Судження

Василь Стус (уривок з цієї розвідки): «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом».