Після закінчення школи зі срібною медаллю В. Стус вступає на історико-філологічний факультет місцевого педагогічного інституту, згодом служить в армії, учителює на Донеччині. Молодого вчителя української мови та літератури вражав розмах русифікації в краї. Він звертається з листом до поета А. Малишка, який тоді був депутатом Верховної Ради УРСР, з проханням протидіяти денаціоналізації на Сході. «...Я вважаю, — писав він, — що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні пісні... Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією». Наскільки прозорливим був поет у своїх передбаченнях, ми спостерігаємо нині.

У 1963 р. В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка та переїздить до Києва. Навчання він поєднує з художньою творчістю та громадською діяльністю. Віршувати В. Стус почав ще в студентські роки, а 1959 р. «Літературна газета» надрукувала його ліричні твори з передмовою А. Малишка. У 1964 р. поет публікує першу збірку віршів «Круговерть». І хоча відгуки рецензентів на неї були схвальні, видавництво відхилило її друк, як і наступну збірку «Зимові дерева» (1970 р.; поширювалася у самвидаві та була надрукована в 1980 р. у Брюсселі).

Змолоду В. Стус обрав своїм життєвим принципом гасло: «Якщо не я, то хто?» Тому завжди протидіяв і словом, і справами процесам нищення України.

Наприклад, він пише лист до Спілки письменників України, у якому критикує її керівництво за ставлення до творчої молоді (В. Голобородька, В. Кордуна та інших); ставить підпис під «Листом-протестом 139- ти», у якому вимагалося припинити незаконні судові процеси; бере участь у протесті проти арешту І. Світличного, звинувачує владу в смерті А. Горської. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» В. Стус виступає перед глядачами й просить підвестися в залі тих, хто проти арештів української інтелігенції. Згодом у пояснювальній записці керівництву Інституту літератури щодо своєї участі в акції він напише: «...Я говорив з обуренням про те, що ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого тисяча дев'ятсот тридцять третього року надто близька, щоби можна було не реагувати на подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи, я не міг стриматись...» За антирадянську діяльність В. Стуса відраховано з аспірантури, він перебивається тимчасовими заробітками: в будівельній бригаді, кочегаром, працює співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР, старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості й будівельних матеріалів УРСР.

Суворі життєві обставини не зламали поета. Він укладає поетичну збірку «Веселий цвинтар» (1971), що, як і попередні, поширювалася в самвидаві, пише літературно-критичні статті, ґрунтовну розвідку «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», у якій аналізує причини деградації таланту П. Тичини. Усі ці праці під час арешту В. Стуса в 1972 р. будуть конфісковані і стануть підставою для звинувачення його в антирадянській діяльності. Влада робила все, аби знищити українських митців, які ставали на захист свободи особистості й незалежності України, і В. Стус був одним із таких сміливців. Перебуваючи під слідством, поет створює збірку «Час творчості» (1972), до якої увійшли як оригінальні власні твори, так і переклади віршів Ґете. Поета було засуджено до п'яти років ув'язнення в таборах Мордовії та трьох років заслання в Магаданській області. Умови перебування у таборах нестерпні, часто керівництво в'язниці влаштовувало провокації з участю кримінальних злочинців, але все це не зламало духу митця. В. Стус пише вірші, різними способами прагне передати їх на волю. А ще він самотужки вивчає латинську, англійську та французьку мови, перекладає із німецької та іспанської.

Відбувши покарання, у серпні 1979 р. поет повернувся до Києва, але на волі пробув лише вісім місяців. Він працює формувальником на заводі ім. Паризької комуни, згодом на конвеєрі фабрики взуття «Спорт». На початку жовтня 1979 р. Василь Стус вступає до Української Гельсинської спілки. Тож у 1980 р. його заарештовують вдруге й карають десятирічним ув'язненням у таборі особливо суворого режиму в Пермській області та п'ятьма роками заслання. Як напише він у коротенькому щоденнику із дванадцяти записів «З таборового зошита», умови перебування там були ще суворіші, ніж під час першого ув'язнення. За публікацію цих нотаток за кордоном у 1982 р. Василя Стуса було покарано додатковим роком ізоляції в камері-одиночці.

У 1971-1980-х рр. поет створює кілька варіантів збірки «Палімпсести1», за яку Г. Бьолль висунув його на здобуття Нобелівської премії. Радянська влада не могла допустити визнання митця світовою спільнотою, тому, за однією з версій, прискорила його смерть. За іншою — В. Стус помер від серцевого нападу. Поета поховано на Уралі, де перебував в ув'язненні, і лише в 1989 р. його тіло перевезено в Україну та перепоховано на Байковому кладовищі.

1 Палімпсест — пергамент, на якому стерли первісний текст і написали новий.