З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. — Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.

— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

Урожай (Михайло Бойчук, 1910)

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Уривок, який ви прочитали, є своєрідним прологом до новели. Який настрій викликає цей текст у читача?
• 2. Які пейзажні картини виникли у вашій уяві під час читання? Зачитайте уривки, у яких створено зорові образи. Які художні засоби автор використав для зображення пейзажних деталей?
• 3. Прослідкуйте, у яких сполученнях ужито в уривку слово неможливий. Спробуйте сформулювати, що означає це слово в першому і в другому випадку. Поміркуйте, якими словами його можна було б замінити. Яке із цих поєднань є незвичним для вас? Які відчуття воно у вас викликає?
• 4. Який внутрішній стан героя, на вашу думку, передає речення «дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене»?
• 5. Як характеризує герой свою матір? Якими рисами характеру, на вашу думку, вона наділена?
• 6. Які асоціації викликає у вас згадана в тексті м'ята? Яких деталей додає ця згадка до образу матері та до загальної атмосфери твору?

Досліджуємо самостійно

• 7. Яке значення у світовій культурі має ім'я Марія? З якими образами воно пов'язане? Якої мети досягає автор, пов'язуючи це ім'я з образом матері головного героя новели?

Розгром поміщицької садиби (Іван Владимиров, 1926)

День і ніч я пропадаю в «чека».

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

— я — чекіст, але і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, — за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:

— Тут засідає садизм!

Я:

— ... (мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складі.

Я:

— Увага! на порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.

Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:

— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —

— «розстрілять»,

завше мнеться, завше розписується так:

не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

У підвалі ЧК (Іван Владимиров, 1919)

Виявляємо літературну компетентність

• 1. За допомогою яких деталей зображено помешкання, де відбуваються засідання «чорного трибуналу»? Які деталі символізують минулу епоху? Як до неї ставиться герой?
• 2. Які деталі допомагають уявити тривожну атмосферу за межами приміщення?
• 3. Зверніть увагу на побудову тексту, поділ його на абзаци, використання розділових знаків. Чи відрізняється за цими ознаками новела М. Хвильового від українських прозових творів, які ви читали в попередніх класах? Як саме? Якого ефекту досягає автор за допомогою цих засобів?
• 4. Зачитайте слова, якими характеризує себе герой. З'ясуйте за допомогою тлумачного словника значення слова інсургент. Як ви вважаєте, хто б міг назвати героя «бандитом», а хто — «інсургентом»? Як би ви схарактеризували «Я»? Ким, на вашу думку, вважає себе він сам?
• 5. Якими постають перед читачем інші учасники «чорного трибуналу»?
• 6. Розкажіть, як поведуться доктор Тагабат, дегенерат і Андрюша в ситуації засудження до страти матері «Я».

...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:

до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

— Ваша мати там! Робіть, що хочете!

Я подивився:

— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.

...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд.

...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

І тоді ж, пам'ятаю —

з бору вдарив у тривогу наш панцерник. — Загудів ліс.

Метнувся вогонь — раз,

два —

і ще — удар! удар!

...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.

...Що це? невже знову галюцинація?

Я відкидаю голову.

Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

...Панцерник заревів у бору.

Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотіли орудія.

...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!» — подумав я.

...Потім скинувся:

— Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма.

І раптом чую:

— Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

— переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

...Я зупинився серед мертвого степу:

— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Про яку подію розповідається в наведеному уривку?
• 2. Яке враження справила на вас кульмінація і розв'язка твору? Які емоції викликала?
• 3. Об'єднайтеся в малі групи, висуньте гіпотези, обґрунтуйте їх і презентуйте однокласникам та однокласницям.

• Чому новела завершується образом «загірної комуни»?

• Чому саме засудження до страти теософів породжує екстаз «Я»?

• Чому в сцені вбивства матері «Я» захоплений «пожаром якоїсь неможливої радости»?

• Чому після вбивства матері біля «Я» залишається тільки дегенерат?

• 4. Оберіть рівень складності й дайте обґрунтовану відповідь на запитання.

• Які епізоди твору є його кульмінацією і розв'язкою?

• Які образи твору втілюють протилежні чинники в розвитку особистості головного героя?

• Яку роль у новелі «Я (Романтика)» відіграє тема материнства?

• Які ознаки експресіонізму властиві твору?

Виявляємо обізнаність у сфері культури

• 5. Знайдіть у мережі Інтернет короткометражний фільм за мотивами психологічної новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)» (дипломна робота режисера Михайла Калюжного, 2008 р.). На вашу думку, з якою метою автори фільму додали до сюжету новели нові епізоди? Поділіться враженнями від фільму з однокласниками, однокласницями, учителями.

Виявляємо творчі здібності

• 6. Уявіть, що герой іще на початку дії твору зробив інший життєвий вибір. Який вибір це міг би бути? Як би тоді розвивалася дія твору, склалась доля героя і його матері? Придумайте і розкажіть (за бажання запишіть) «альтернативну історію». Роботу можна виконати в групах.

Запрошуємо до бібліотеки

Завітайте до віртуальної бібліотеки в електронному додатку до підручника та знайдіть твори М. Хвильового «Повість про санаторійну зону», «Дорога й ластівка», «Сентиментальна історія», «Іван Іванович», «Вальдшнепи». Прочитайте їх і поділіться враженнями з однокласниками та однокласницями.